Як працюють з дітьми-переселенцями громадські організації

Сьогодні поговоримо дуже складну тему, про дітей війни, дітей-переселенців. Минуть роки, і на жаль, діти будуть згадувати своє дитинство з гірким присмаком цієї проклятої війни.

Та і самі вони, знову таки нажаль, будуть називаються «дітьми війни». Безсумнівно, це нещасливе дитинство їм влаштували дорослі, які у гонитві за дешевою ковбасою та у бажаннях отримувати «масковские зарплаты», позвали до себе так званий  «руський мир».

Але сьогодні не про цих покидьків, а про тих дорослих, які допомагають дитячім мріям, допомагають загартуванню юних талантів.

З початку війни, за оцінкою ЮНІСЕФ, в Україні близько 600 тис дітей постраждали від збройного конфлікту, 15 тис з них проживають в 5-кілометровій зоні на лінії зіткнення.

Через близькість до військових об’єктів, баз, складів і контрольно-пропускних пунктів школярі опиняються у серйозній небезпеці.

Окрім цього, безпеці й психологічному здоров’ю дітей загрожують міни і вибухонебезпечні пережитки війни, що призводять до травм і стресу.

За практикою, з  дітьми, яких війна травмувала психологічно, працюють волонтери, їм допомагають міжнародні організації.

Психологи пояснюють, що психічні дитячі травми війни можуть зробити людину нещасливою, надміру вразливою, неадаптованою в дорослому віці.

Загалом наслідків і проявів посттравматичного стресового розладу (ПТСР) може бути чимало.

Два роки тому, українська громадськість запропонувала, щоб дітей-переселенців, дітей, які були в полоні, а також дітей військовослужбовців і волонтерів, які працюють в зоні АТО (ООС), автоматично визнавали постраждалими від війни.

Станом на 31 травня 2019 року на Луганщині майже 10 тис дітей отримали статус постраждалих від війни.

Я хочу зазначити, що сьогодні під час війни, в Україні набув великої активності громадський рух. Створити організацію це лише перший крок.

Справа в іншому – що робити далі? Ідей багато, проте як від багатоголосся переходити  до конкретних справ? Що для цього потрібно: вчитися, вчитися, ще раз вчитися.

Ну, і не боятися починати реально працювати, у тому числі, працювати і з дітьми війни.

Світлана Куценко – керівник Рубіжанського дитячого розвиваючого центру  «Моя мрія». За фахом – психолог, волонтер, громадський активіст, Рубіжанський місцевий мобілізатор від  ПРООН-жінки у проекті «Розширення можливостей вразливих категорій».

Зі Світланою Куценко ми поговорили про подолання страху у дітей.

Світлана Куценко  розповіла як їх робота впливає на психіку дітей, на їх загальний стан.

Наступна наша співрозмовниця  - Світлана Агаджанян.  Світлана - кординаторка проектів громадської організації  ГО «Україна можливостей» (місто Дружківка, Донецька область).

До речі, Дружківка, приблизне таке саме місто, як і Рубіжне. Ми познайомилися зі Світланою на семінарі «Гібридна агресія РФ в Україні: розпізнати та попередити», який відбувався у Краматорську.

Світлана Агаджанян розповідала про роботу груп з безпеки та соціальної згуртованості як інструмент підвищення рівня довіри в громаді. А потім ми поспілкувалися.

Поговорили ми і про роботу з постраждалими дітьми.

Поговорили і про те, як змінюється людина, яка допомагає іншим.

У якості підсумку сьогоднішньої нашої розмови, я хочу підкреслити просту річ: для того щоб стати переможцями у цій клятій війні, для того, щоб допомогти іншим, у тому числі і дітям, ми маємо змінитися.

Ми маємо навчитися перемагати самих себе, щоб врешті через перемогу на багатостраждальну землю українського Донбасу прийшов мир, а наші діти ніколи більше не знали жахіття війни.

Підготував  Володимир Сидоренко, Паралель-медіа