Теплі подарунки. У Франківську 87-річна Ніна Лазарєва виготовляє шкарпетки для бійців на фронті.

Ніна Лазарєва пройшла через жахи Другої світової війни, пережила голод у 1946-1947 роках і, досягнувши 84 років у 2022 році, стала свідком окупації рідного села на Мелітопольщині. Нині вона мешкає в Івано-Франківську. Її син та онуки борються на фронті, а сама Ніна разом із онукою активно займається волонтерством. Анна, її онука, виготовляє грілки, розпалювачі та окопні свічки, тоді як бабуся в'яже теплі шкарпетки. Разом вони відправляють посилки з необхідними речами на передову.

Військові записують відео та надсилають фотографії з вдячністю, особливо пані Ніні, повідомляє Репортер.

Щоранку Ніна Лазарєва займається в'язанням. Вона впевнена, що не може просто сидіти й чекати на щось, адже завжди потрібно діяти і виконувати свої обов'язки.

Оце в'яжу носки на войну, - говорить пані Ніна, не відволікаючись від роботи. - Купляємо на секонді кохти, світера і я так в'яжу. Сюди як приїхала, то чую одна каже: "Я буду в'язати воєнним". І я кажу, що в'яжу. І зараз все время в'яжу. 200 пар за два роки зробила.

Вона почала в'язати в сім років, спостерігаючи за мамою. Ця діяльність стала для них порятунком після війни.

Война кончилась, був голод, холод, їсти нічого, - пригадує бабуся. - Були люди, хто овці мав. Приходили до моєї мами й приносили шерсть. А мама перескубе, перепряде і в'яже. І мені казала: "Сідай в'яжи. Оце стільки зв'яжеш, підеш гуляти. А не зв'яжеш - не підеш". З одним хазяїном договориться за гроші, а другому зв'яже п'ять пар чи чотири, а одну пару собі за роботу лише. Ну, хазяї були довольні тим, що ми в'язали. Потому що їм надо тепле.

Жінка встає о шостій ранку, снідає, а потім відразу береться за в'язання. О 11.00 вона виходить на прогулянку, насолоджуючись свіжим повітрям протягом години. Після цього повертається додому і знову продовжує свою творчість.

Плету, а як нікого нема, то ще й заплачу, бо додому хочу, - зітхає бабуся.

Пані Ніна з'явилася на світ у Херсонській області, а в 18-річному віці вирушила до Мелітопольського району Запоріжжя. Протягом 40 років вона віддала свою працю фермерству.

25 лютого 2022 року російські танки вже в'їжджали до їхнього села. Окупація відбулася миттєво. Анна Соболь, онука, розповідає, що це була "тиха окупація" — без обстрілів. Вона залишила село першою, майже через два місяці після захоплення. У той час вона була вагітна, а її чоловік служив у війську, тому залишатися вдома було небезпечно. Анна вирушила до Франківська, а в кінці липня 2022 року вдалося виїхати бабусі, матері та сестрі.

За словами Анни, її рідні жінки виїздили вже в останній період, коли ще дозволяли, адже у серпні повністю закрили можливість виїзду.

Читайте також: "Хочу поширювати українську": Анна Соболь про війну, волонтерство та школу українізації

Вони встигли покинути територію без труднощів, - ділиться онука. - Лише один день провели в цьому зеленому коридорі. Інші ж залишалися там по кілька тижнів, в очікуванні виїзду.

Дочка Наташа сказала: "Ну що, мама, завтра ми їдемо. Я вас зв'яжу, заберу і відвезу. Я вас тут не залишу", - згадує бабуся, як рідні переконували її покинути рідний край. - "Я трохи поплакала, але вранці встала і вирушила з ними. Було важко залишати все позаду. Де б ти не жила, вдома завжди краще. Знаєте, я вийшла на своє подвір'я, і мені нічого не було страшно. Я прогулялася, зірвала траву, кинула свиням і курям. А тут... Якби не робота, не знаю, як би я впоралася. А так я зайнята справами."

Мені є в кого вдатися, - говорить онука Анна. - Бабуся волонтерить і я волонтерю. Я роблю багаторазові термохімічні грілки, окопні свічки, розпалювачі. Вона - шкарпетки. Ми це все разом складаємо і такі посилки тепла відправляємо на фронт. На різні напрямки - знайомим чи зовсім незнайомим людям.

Бабуся активно підтримує свою онуку, допомагаючи їй з організацією та пакуванням речей, поки та зайнята на роботі. До речі, Анна нещодавно заснувала у Франківську школу української мови під назвою "Соболятко". У цьому навчальному закладі працюють дві групи. Перша група складається з абітурієнтів, які готуються до іспитів. Друга група містить людей, які раніше проживали в російськомовному середовищі і мають труднощі з адаптацією на новому місці.

Хлопці знімають відео, щоб висловити вдячність своїй бабусі, залишаючи повідомлення: "Дякуємо, Ніно Іванівно. Ми дуже задоволені". Анна із захопленням говорить про бабусині старання: "Їм справді тепло". Вона пояснює, що шкарпетки – це щось на кшталт витратного матеріалу, оскільки хлопці не можуть їх належно випрати. Тому ми завжди надсилаємо нові, щоб їм було комфортно, особливо в зимову пору.

Єдиний син пані Ніни, два онуки та чоловік її правнучки зараз перебувають на фронті. І всі вони носять бабусині шкарпетки. Коли отримують відпустку, завжди знаходять час, щоб відвідати її.

Пані Ніна виховує п'ятеро дітей, а також має десять онуків, шістнадцять правнуків, а крім того, праправнучку та праправнука.

Останнього разу вся численна родина зібралася разом, щоб відзначити ювілей пані Ніни, яка святкувала свої 80 років. Тепер ж рідні розсіялися: хтось живе в Запоріжжі, інші – на Прикарпатті, а дехто навіть в Італії та Норвегії.

Під час роботи пані Ніна ділить з усіма цікаві моменти зі своєї біографії, адже їй є про що розповісти. Як вона зазвичай зазначає: "було всякого". Одним із таких спогадів є те, як вони з родиною ховалися у погребі під час Другої світової війни.

Було так, що виходиш на вулицю, а над головою пролітає літак — це означає, що ми ховаємося в погребах, — розповідає бабуся. Коли літак пролетів, ми виходили на поверхню і починали гуляти. Якщо знову чули літак з того напрямку, це значило, що наші літаки в небі. Тоді ми вже не боялися ховатися. Іноді ми навіть спали в погребах. Моя покійна мама прокидалася рано-вранці, виходила на двір і прислухалася. "Ні, — говорила вона, — це німці розмовляють". Потім вийшла і сказала: "Схоже, їх вигнали, наші прийшли. Але краще почекайте, не виходьте ще з погреба". Я побачила, як біг хлопчик і кричав: "Війна закінчилася, війна закінчилася!" Він добіг до краю села, а там його друг стояв, і той передав йому новину, після чого побіг далі кричати. Тоді ж не було ні телефонів, ні інших засобів зв'язку — ось так ми дізнавалися новини.

Потім був голод 1946-1947 років. Розказує, як з іншими дітьми збирали колоски в полі, які позалишалися від жнив. Як втікали і не раз діставалося від батога "об'єщика" - чоловіка, який об'їздив поля, аби ніхто нічого не збирав.

Зібрані колоски обробляли: зривали, очищали, відокремлювали від полови, а потім подрібнювали на жорнах, перетворюючи на борошно чи крупу.

Пригадує, як разом із матір'ю намагалися вигнати їх з дому, оскільки мав приїхати брат бригадира, і його планували поселити в їхній оселі. Проте все обійшлося, адже двоє старших братів служили в армії і зарекомендували себе з найкращого боку. Мати звернулася до них у частини, і звідти надіслали повідомлення бригадиру - родину не чіпати.

Нині так є в окупованій Мелітопольщині. У хаті онука пані Ніни вже декілька разів змінювались жителі. Заїжджали, виїжджали, розкрадали й влаштовували свої порядки. Онук з родиною виїхав, нині живе біля Городенки.