Тарас Прохасько: Франківськ - це ідеальне місце для нашого незграбного буття.

У п'ятницю, 9 травня, в громадському ресторані Urban Space 100 відбулася розмова з письменником Тарасом Прохаськом про Франківськ. Попередньо обрали тему: "Місто для життя з втраченою ідентичністю". Модерував розмову письменник, історик Ігор Антонюк.

Говорили про дитинство Прохаська, революції, архітектуру, міфи і втрати Франківська, пише Репортер. Далі - трохи відредагована для зручності читання пряма мова Тараса Прохаська.

Франківськ став невід’ємною частиною мого життя вже понад півстоліття. Тут я з'явився на світ, тут пройшло моє дитинство, тут я став дорослим і тут я пережив багато моментів. Найголовніше, що я можу поділитися своїми спостереженнями про те, яким був Франківськ у різні епохи та яким він є сьогодні, і це буде важливим свідченням на всіх майбутніх розглядах.

Франківськ — це моя суть. У мене немає нічого, окрім цього міста. Франківськ має безліч інших граней. Я залишився тут, спостерігаючи за всім, що відбувається. Можливо, це було моє призначення — бути свідком змін і еволюції. А мої найцінніші спогади, безумовно, сягають давніх часів.

Був час мого дитинства, коли я Франківськ ненавидів - як місто, як систему. Живучи у горах, у певний період життя дуже легко ненавидіти місто. Потім усе склалося.

Усі мої спогади, зрештою, пов’язані з Франківськом. Найяскравіші з них, або ж перший спогад, стосуються знаменитого магазину №30, що розташовувався навпроти мого дому - це був центральний магазин алкогольних напоїв. Після цього там знаходився лівий бік "Коровая", а зараз на тому місці розташувався Vodafone.

Якщо ви пам'ятаєте, цей будинок такий асиметричний, це така пресецесія на зламі історизму та сецесії. Там є дуже несиметричні лінії, балкони, вікна. Вони дуже різні. І я розглядав цей будинок з вікна свого дому, який є навпроти. І було відчуття, що це є вся урбаністика, яку тільки можна собі уявити дитині. Тобто це вся історія архітектури, вся архітектура. Вся міська цивілізація поміщалася для мене у розглядання того будинку.

З часом я усвідомив, що основою Франківська є дві ключові складові. По-перше, це те, що місто має все необхідне для справжнього життя. А з іншого боку, я зрозумів, наскільки це все є крихким і незначним. Я говорив зокрема про будівлю, яку важко віднести до конкретного архітектурного напрямку, адже вона є своєрідним нашаруванням, відображенням історії.

На мою думку, пожежа на Мармулядовій є однією з найзначніших подій, які трапилися у Франківську, в Станиславові. Цей інцидент, хоч і здається парадоксальним, відкрив нові горизонти та сприяв розширенню, адже місто спочатку було зведене як обмежена фортеця.

Потім ми, звичайно, зруйнували ці мури, вали. Але саме Мармулядова пожежа в моєму місті є одною з найвизначальніших подій. Це є, власне, закладка, катастрофа, як в Помпеї, наприклад. Після пожежі тут з'явилися простори для того, щоб забудувати не просто нове, а то, що було. Не просто експансіювати дальше, дальше, дальше, а принаймні ще й забудувати те, що згоріло.

І що надзвичайно важливо, Станіславів перетворився на центр або ключову ланку колонізації Карпат. І ця роль залишається актуальною й до сьогодні.

Існує надзвичайно важлива та цікава думка одного французького мислителя, яка говорить про те, що нація — це специфічна спільнота людей, що уклала угоду про те, які моменти історії слід зберігати в пам’яті, а які — залишити в минулому. Крім того, нація виступає також як громада в певному розумінні.

Все визначається тим угодою, яку ми укладемо: що залишити в пам'яті, а що забути, які елементи є нашими спільними символами, а які потрібно виключити. Адже пам'ять і забуття — це дві складові, які, в свою чергу, формують мову нашої спільноти.

Я вважаю, що настав час відверто визнати: це місто створено різними спільнотами, але ми, сучасні його мешканці, успадкували його.

Таким чином, наша стратегія дій визначається тим, що ми прагнемо запам'ятати, а що бажаємо забути. Можна помітити, що це може призвести до створення як значного спадку, так і до накопичення серйозних зобов'язань.

Я б хотів усвідомлювати, що місто — це певна унікальна спільнота, свого роду родина. Незалежно від того, які стосунки панують між людьми чи як вони співіснують, ця родина існує. В ній трапляються різні ситуації. Краще відчувати цю гармонію, ніж вступати у безглузді конфлікти, які можуть виснажити всіх учасників.

Місто настільки унікальне, що, на жаль, не вдалося зберегти його автентичність. Це звичайне центральноєвропейське містечко. Однак ця серйозна проблема – ігнорування типових рис і історії – перетворила наше місто на щось, що перекладачі 60-70-х років називали дивним сплавом.

Тут зібрано стільки всякого різного: мама - з Галича, тато - з Анголи чи як там ще. Прекрасна якась така мішанина. І важливо, що в якийсь момент втрачено розуміння куди йти. Років десь так 15 тому була якась чудесна спільна ейфорія, такий масовий психоз, що Франківськ - це є прекрасне місто майбутнього, місто для життя, місто для щастя.

Навіть я таке щось писав, досліджував, що у цьому місті не було іншого призначення, крім того, щоб жити тут добре, файно, класно. І взагалі вся історія міста просто була в такому певному трактуванні на то, що тут нічого не робилося, крім "дольче віта" - життя солодке, і якось гарно буде.

Проте зараз це виглядає так, ніби ейфорія вже стала чимось на зразок перенесеної дитячої хвороби: залишилися певні сліди, і тепер важко сказати, чи це місто справді приносить задоволення. Відсутня чітка формулювання, що таке справжнє задоволення. Я не впевнений, що це пов’язано з війною, адже конфлікти не завжди впливають на такі аспекти. Скоріше, це відчуття дезорієнтації в тому, що таке якісне життя.

Я не можу сказати, який конспект історії тут приймуть, але в кожному разі це буде місто, яке буде мати написано: "Я - серце - Івано-Франківськ!".

Я також маю таку інформацію: якщо місто уникне окупації — хоча нині важко стверджувати, чи це можливо, — Івано-Франківськ залишиться саме Івано-Франківськом, адже від імені Івана Франка вже навряд чи можна відмовитися.

Ми маємо зберігати в пам'яті, що в 1940-х роках 90% мешканців цього міста, серед яких були поляки, німці та українці, більше не існували. Це нагадує нам, що ми, як одяг або білизна, постійно змінюємося. Все вже відбулося раніше, але ми все ще залишаємося частиною тієї ж структури. І це варто цінувати — ту основу, на якій ми знаходимося.

Все навколо змінюється, проте ключовим є усвідомлення того, що ми опинилися тут не випадково. І навіть ті, хто потрапив сюди через жорстокі обставини, зрештою стали частиною цього галицького Івано-Франківська.

І важливо є ніколи не включати оцей лічильник, який би вимірював якість того чи іншого мешканця, його історію, його вклад і таке інше. Тому що досить того, що ми тут є. І хто, що нас сюди привело? Нас привела історія цього місця. Це великий магніт і того досить.

Це місто для життя і також для розуміння, що життя насправді не таке красиве, як виявляється. Тобто насправді справжнім життям є кострубате життя. І Франківськ є ідеальне місто для кострубатого життя, справжнього.

У такому випадку я б створив особливий вид міської конституції, свого роду стоїцизм, що вказує на те, що суєта суєт і марнота марнот є єдиною реальністю, яка існує. Адже без цієї суєти ми опиняємось у безмежній нудьзі, що може бути як раєм, так і пеклом. Ми ж насправді живемо в стані чистилища.