Сім найфасцинуючих маяків України: шумний паровий маяк, стародавнє святилище та вежа, що має лондонське коріння.
Автором є Петро Катеринич, який має ступінь доктора філософії в галузі журналістики та є членом ECREA. Він викладає у навчально-науковому інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Перед запровадженням супутникової навігації капітану судна було недостатньо просто помітити у нічній темряві яскраву точку на горизонті: важливо було визначити, який саме маяк височіє попереду. Тому навігаційні вогні мали різні кольори, тривалість спалахів та паузи між ними, формуючи оригінальну світлову азбуку для мореплавців.
Один маяк мав можливість постійно випромінювати світло, інший -- спалахував через строго встановлені інтервали, а третій -- ритмічно чергував біле та червоне світло. Моряк користувався цим "почерком" для порівняння з лоцією, визначаючи, який саме маяк він спостерігає, що дозволяло йому точніше орієнтуватися біля берегової лінії.
У XIX столітті справжній прорив здійснила лінза Френеля. На відміну від традиційного цілісного скла, вона була сконструйована з концентричних призм, які зосереджували розсіяне світло лампи в потужний вузький промінь. Завдяки обертовій системі з'явилася можливість генерувати різноманітні ритми спалахів. До впровадження автоматизації, доглядачам доводилося регулярно вручну заводити механізм, що обертав важку лінзу, немов величезний годинник.
ZN.UA представило розповіді про сім українських маяків, які розташовані від узбережжя Одеси та Дніпровського лиману до Азовського моря та кримських пляжів.
Воронцівський
Перший стаціонарний маяк на Карантинному молу в Одесі був заснований у 1845 році завдяки ініціативі адмірала Михайла Лазарєва. Ця споруда включала в себе службовий будинок та 26-метрову вежу, на вершину якої щовечора піднімали два олійні ліхтарі за допомогою лебідки.
Під час Кримської війни будівлю зруйнували. Навігаційне світло було відновлено лише в 1859 році. Через чотири роки на молу з’явилася чавунна вежа, а в 1888 році на кінці розширеного Рейдового молу встановили новий металевий маяк, оснащений обертовим апаратом Френеля третього класу.
У 1914 році в одеському порту сталася катастрофа: загорілася баржа, наповнена бензином. Хвилі викинули паливні бочки на набережну, і вони почали вибухати одна за одною. Вогонь дійшов до маяка, де через сильний жар розбилося скло, металеві рами піддалися деформації, а сама башта покрилася чорним кіптявою.
Серйозним випробуванням став шторм 1926 року. Він вибив майже десятиметрову ділянку молу й повністю відрізав маяк від суходолу. Працівник маяка сім днів залишався відрізаним від берега й увесь цей час підтримував роботу вогню, сирени та дзвона. Евакуювати його вдалося лише на сьомий день.
У вересні 1941 року Воронцівський маяк підірвали радянські війська: висока башта на краю молу була надто зручним орієнтиром для артилерії, що обстрілювала Одесу й порт. Після звільнення міста на молу швидко поставили десятиметровий дерев'яний маяк.
Щоб створити вогонь, знадобився ще один, тому його спершу встановили в маленькій вежі на даху п'ятиповерхівки №5 на Преображенській. З часом цей тимчасовий задній маяк перетворився на постійний.
Сучасну башту, збудовану в 1955 році, сконструювали з чавунних секцій. "Держгідрографія" відзначає її як першу типову чавунну маякову конструкцію, зведену в СРСР після завершення війни.
Тендер
Тендрівський маяк був збудований не в околицях шумного портового міста, а на вузенькій піщаній косі, яка виринає з води, де кораблі, що прямують з Босфору до Одеси, часто натрапляють на мілководдя.
Вежу збудували у 1827 році, а її регулярне освітлення розпочалося 11 вересня того ж року. У той період ця територія була практично безлюдною і не мала належних доріг. Незабаром виникла нова небезпека: море почало активно підмивати косу. Якщо в рік завершення будівництва лінія прибою знаходилася приблизно за 94 метри від маяка, то через 40 років вона вже наблизилася до нього на всього лише 7 метрів.
Форма світлового сигналу також мала велике значення. Перший великий Одеситський маяк також випромінював проблисковий вогонь, і моряки часто висловлювали невдоволення, що вночі його важко відрізнити від Тендрівського маяка. Внаслідок цього, з серпня 1829 року одеський навігаційний вогонь став постійним.
Тендрівський маяк стоїть на косі вже майже два століття. У французькому журналі L'Illustration збереглося його зображення 1856 року -- самотня темна вежа на тлі майже порожнього морського обрію.
Давньогрецькі цивілізації називали косу Дромом Ахілла, що в перекладі означає "Ахілловий біг". На цьому місці розташовувалося святилище, присвячене герою Троянської війни, де проводилися релігійно-спортивні змагання на його честь. У 1824 році капітан Микола Критський здійснив дослідження цієї коси і виявив на її території незвичайний пагорб, де знайшов понад 800 монет, що належали античним містам, Боспорському царству, Фракії та Риму, а також фрагменти кераміки, мармурові рельєфи та плити з посвятними написами.
Станіслав-Аджигольський Задній
Станіслав-Аджигольський маяк відрізняється від традиційного уявлення про маяки. Це конструкція з легкого сталевого каркасу, що нагадує гіперболоїд, всередині якої розташований вертикальний циліндр зі спіральними сходами. На вершині башти знаходиться ліхтар, висота самої споруди досягає 64 метрів, а вогонь розташований приблизно на рівні 67 метрів над поверхнею води.
У парі створних маяків Передній часто називають Станіславським -- він розташований ближче до села Станіслав, а Задній -- Аджигольським, від назви сусіднього озера. "Аджиголь" із тюркських мов перекладають як "гірке озеро".
Зведення пари маяків Станіслав-Аджиголь розпочалося у 1908 році, коли Міністерство морського флоту підписало угоду з будівельною фірмою Олександра Барі. Завершення монтажу веж відбулося на початку 1910-х років, і саме тоді виявилося, що Передній маяк був встановлений з відхиленням від запланованої осі. У 1913 році всю металеву конструкцію переоснастили, перемістивши її на вісім метрів на новий пальовий фундамент за допомогою домкратів та санчат.
Автором проєкту був інженер Володимир Шухов, який активно експериментував із гіперболоїдними вежами. Найцікавіше в конструкції Шухова те, що її вигнута поверхня фактично складена з прямих металевих елементів: у дослідженнях споруди описують 48 металевих смуг, з'єднаних заклепками та стягнутих 13 горизонтальними кільцями. Так інженер отримав високу, легку й стійку до вітру башту, витративши значно менше металу, ніж потребувала б суцільна конструкція.
У липні 2022 року з'явилися новини про ушкодження Станіслав-Аджигольського Заднього маяка внаслідок російських ракетних атак. На той час не вдалося точно встановити обсяги завданих ушкоджень.
Нижній Бердянськ
На підступах до Бердянської коси головною небезпекою для моряків були мілини. Нижній Бердянськ маяк збудували за 600 метрів від краю коси у 1838 році. У його ліхтарі стояв апарат із 15 лампами та рефлекторами, який давав білий проблисковий вогонь приблизно на десять морських миль.
На косі не було питної води -- її доводилося привозити з Бердянська за 25 кілометрів. Під час сильних штормів море перемивало вузький край коси, сухопутне сполучення обривалося, і кілька днів поспіль дістатися до маяка можна було лише човном.
Згодом Нижній Бердянськ став одним із піонерів електричного маякового освітлення. За даними "Держгідрографії", це був другий електричний маяк у тодішній Російській імперії після Одеського і 15-й -- у світі. Перші електромашини, однак, часто виходили з ладу, тому маячникам доводилося повертатися до олійних ламп.
У 1911 році обладнання замінили на потужніше. Тоді ж поряд із баштою встановили 20-пудовий дзвін, а в тумані працював паровий "ревун" із трьома ріжками різного розміру.
Бирючий можно перефразировать как "место с бирюзовыми оттенками" или "бирюзовое пространство".
Маяк на косі Бирючий можно перефразировать как "место с бирюзовыми оттенками" или "бирюзовое пространство". Острів збудували 1878 року, однак через російсько-турецьку війну вогонь тут загорівся лише 21 жовтня 1882-го. Перша башта була круглою, кам'яною, заввишки 24,7 метра й давала постійний білий вогонь із діоптричного апарата. Завдяки маяку судна вперше отримали можливість підходити до Генічеська вночі.
Взимку 1886 року шторми повністю затопили косу. За свідченнями, наведеними "Держгідрографією", навіть кам'яна башта хиталася під натиском вітру, а її стіни почали тріскатися. Після проведення ремонтних робіт, маячники розпочали роботи з облаштування практично голої піщаної території навколо. Вони висаджували дерева, кущі та квіти, а згодом сюди привезли фазанів і оленів.
Під час Другої світової війни маяк сильно постраждав. У 1957 році на його місці звели нову білу шестигранну башту заввишки 25 метрів, яка стоїть і досі. Лише у 1993 році Бирючий можно перефразировать как "место с бирюзовыми оттенками" или "бирюзовое пространство". -- останнім серед маяків Азовського моря -- під'єднали до зовнішньої електромережі.
Євпаторія
У середині XIX століття маяк цілком міг нагадувати гігантський конструктор. Євпаторія маяк, який почав працювати 1 серпня 1861 року, став першим металевим маяком на Чорному морі. Башту виготовили в Лондоні: чотири металеві стінки з'єднували діагональні розкоси та проміжні майданчики, а нижню частину для захисту обшили дошками.
У мідному ліхтарі було встановлено катадіоптричний пристрій четвертого класу, який було спеціально закуплено у Франції. Завдяки цьому, маяк почав випромінювати стабільне біле світло з миготінням кожну хвилину.
Металева конструкція виявилася не надто зручною: взимку підтримувати вогонь було важко, що призводило до ненадійної роботи маяка. У 1871 році традиційну олійну лампу замінили на більш вдосконалену, яка використовувала петролей.
Після завершення Другої світової війни, у 1955 році, неподалік від старої британської споруди була зведена нова восьмигранна цегляна вежа заввишки 20,8 метра. А вже у 1970 році було збудовано сучасний 52-метровий маяк із залізобетону, який, згідно з інформацією української "Держгідрографії", є найвищою маяковою конструкцією на Чорному морі.
Тарханкутський можна перефразувати як "район Тарханкут".
Найстаріший у цій добірці -- Тарханкутський можна перефразувати як "район Тарханкут". маяк. Його спорудили на західному краю Кримського півострова у 1816 році, а ввели в дію 16 червня 1817-го. Через відмілини, підводне каміння й часті аварії моряки називали це місце "Мисом бур" і "Чортовим мисом".
У ліхтарній кімнаті 36-метрової кам'яної башти встановили придбаний в Англії апарат із 15 лампами та дзеркальними рефлекторами. Головною проблемою старих ламп була звичайна кіптява. Кілька разів за ніч доглядачам доводилося гасити вогонь, очищати закіптюжені ґноти й запалювати лампи знову. У ці хвилини світловий орієнтир для суден зникав.
В історії маяка існує версія, що в 1870-х роках поблизу Тарханкута могла зазнати аварії імператорська яхта "Лівадія". У 1934 році на Тарханкуті був встановлений перший радіомаяк Чорноморського регіону, який мав дальність дії до 300 кілометрів. Одними з перших у цьому районі почали використовувати вітрову енергію для заряджання акумуляторів та освітлення помешкань маячників.
Заключне слово
Технології навігації змінилися, але функція маяка залишилася простою: у потрібному місці на березі має з'явитися сигнал, який моряк упізнає серед усіх інших. Саме тому вежі, споруджені ще у XIX столітті, досі залишаються частиною морської карти України.
З 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, значна частина української маякової мережі опинилася на тимчасово окупованих територіях або в районах, доступ до яких обмежений через бойові дії. У цій добірці це Тарханкутський можна перефразувати як "район Тарханкут". та Євпаторія маяки в Криму, Тендрівський на Херсонщині, Бирючий можно перефразировать как "место с бирюзовыми оттенками" или "бирюзовое пространство". і Нижній Бердянськ на Азовському узбережжі. Станіслав-Аджигольський Задній розташований у Дніпровському лимані поблизу окупованого лівобережжя -- у зоні, доступ до якої також ускладнений через бойові дії.
