"Не знайшов жодних причин залишатися за межами країни". Розповіді молодих українців, які покинули батьківщину через війну.

"Я постійно бачу Україну у своїх снах," - ділиться 20-річний Данило, який уже протягом чотирьох з половиною років мешкає в Німеччині.

Щойно закінчиться війна, він мріє приїхати додому, де залишилися його мама, тато і кіт Арчибальд.

Він востаннє відвідував свій рідний Дніпро у березні 2022 року. З того часу, коли на холодній, безлюдній парковці "Епіцентру" батьки посадили його в машину до знайомих, які відвезли його до Німеччини.

Він зазначає, що найбільше відчуває ностальгію за українською мовою.

"Коли ти прогуляєшся вулицями міста і бачиш вивіски рідною мовою, коли ти можеш зайти до пошти або лікаря і миттєво все зрозуміти."

Данило - один із майже півтора мільйона молодих українців, які виїхали за кордон після того, як Росія вторглася в Україну в лютому 2022-го.

За даними Євростату, на травень 2026 року в європейських країнах під тимчасовим захистом проживали 4,38 млн українців. Це найбільша хвиля вимушеної міграції в сучасній історії України, і близько третини цих людей - молодь віком 18-34 роки.

Чимало з них виїхали, будучи дітьми або підлітками, не маючи наміру залишитися за кордоном і сподіваючись незабаром повернутися додому в Україну.

Проте їм вдалося завершити навчання в школі, освоїти нову мову, вступити до вищого навчального закладу, знайти роботу, а також завести друзів і знайти кохання. Вони дорослішають за межами України, створюючи нову значну українську діаспору, яка охоплює території від Польщі до Канади.

Виїзд великої кількості молодих людей, зокрема молодих жінок, здатен суттєво вплинути на демографічні перспективи країни.

У недавньому інтерв'ю Елла Лібанова, керівниця Інституту демографії, зазначила, що війна та масова міграція призвели до серйозних втрат людських ресурсів і освітніх можливостей в Україні. Вона підкреслила, що наслідки цієї ситуації будуть відчутні протягом тривалого часу.

Уряд, в свою чергу, оцінює, що для забезпечення економічного зростання Україні в найближчі 10 років необхідно залучити приблизно 4,5 мільйона нових працівників. При цьому акцент робиться не на трудових мігрантах, а на поверненні на батьківщину тих українців, які виїхали за кордон.

Проте, відповідаючи на запитання про те, де ж їхній дім, молоді люди, з якими спілкувалася BBC News Україна, стверджують, що він може бути і тут, і там, а, можливо, взагалі не має конкретного місця.

Як процес дорослішання в інших країнах впливає на ідентичність молодих українців? Які виклики вони зустрічають, що найбільше їх тягне назад до України, як підтримують зв'язок з рідною землею і, врешті-решт, яким чином уявляють своє повернення?

Данило живе зараз в Геттінгені - старому університетському місті на півдні Нижньої Саксонії. Він вивчає економічну інформатику в одному з найвідоміших німецьких вишів.

Протягом чотирьох років він мешкав у Гамбурзі, у сім'ї приятельки своїх батьків. У цьому місті він навчався в двох різних школах, відвідував мовні курси та завершив коледж, який є обов'язковим для всіх іноземних студентів перед тим, як подати документи до німецького університету.

Проте він і досі згадує кожен момент на стоянці "Епіцентра", де востаннє обіймав своїх батьків.

Мої батьки працюють лікарями і вирішили залишитися в Україні, адже їхня допомога там дуже важлива. А мені сказали: "Ти вирушаєш". Я відповів: "Якщо це необхідно, тоді так".

У 16 років Данило вперше їхав сам через всю Європу.

Він згадує, як усе навколо його вражало - незнайомі люди, нові звички, культурні традиції, чудові міста та розвинута інфраструктура. "Це зовсім нові відчуття".

Водночас, одним із найсерйозніших викликів залишається володіння мовою. Незважаючи на те, що Данило успішно склав іспит з німецької на рівні C1, що дозволяє йому вільно спілкуватися на повсякденні та професійні теми, він все ще не відчуває себе комфортно під час розмови.

"Перед тим, як піти в якусь адміністрацію, ти завжди в голові прокручуєш, що і як будеш казати, - ділиться він. - Декого розумієш краще, а є такі, начебто і говорять просто, але ти сидиш і взагалі нічого не розумієш".

"Коли я вперше потрапив на лекції в університеті, близько 60% інформації, яку подавали викладачі, залишалася для мене незрозумілою," - ділиться він.

Усі близькі друзі Данила - українці, серед німців - поки лише знайомі.

"У мене виникло враження, що люди прагнуть дружити з тими, хто схожий на них, я маю на увазі людей з однієї країни та однієї культури," - зазначає він.

Всюди, де він вчився, українці трималися українців. Данило пояснює це не лише мовним барʼєром. Іноземцю складно знайти друзів, і це одна з причин, чому імміграція - це важко, додає хлопець.

Проте він підкреслює, що німці є дуже терпимими і що у своїй практиці не зустрічався з явними проявами ксенофобії в Німеччині.

Данило каже, що чотири роки самостійного життя за кордоном "загартували" його і "наповнили величезним досвідом".

"Одна справа, коли ти поступово плануєш кудись переїжджати, інша - коли тебе отак різко витягнули й ти не маєш можливості повернутись".

Батьки щороку відвідують сина в Німеччині, але він жодного разу не повертався в Україну. На його думку, по-перше, Дніпро "не є найбільш безпечним містом", а по-друге, він сумнівається, що дозволи на виїзд для хлопців до 22 років залишаться чинними.

"Я щиро заздрю тим, хто має можливість залишатися в рідній країні все своє життя, кому не потрібно змінювати місце проживання," – ділиться Данило. Він відчуває ностальгію за батьками, за місцями свого дитинства, і розповідає, що часто бачить Україну у своїх снах.

По закінченні навчального процесу Данило мріє про переїзд до іншої держави, ймовірно, англомовної.

Проте на запитання, чи планує він повернутися в Україну, наразі у нього немає чіткої відповіді.

Крім безпеки, на його думку, мають бути економічні перспективи - "робота, можливість гарного заробітку". Він додає, що його також відлякують проблеми із дотриманням законів та корупція.

Тим часом, досвід інтеграції в іншій країні може суттєво відрізнятися від того, з чим стикається Данило.

Роман приїхав до Канади в 2023 році, коли йому було 17. Зараз він завершує навчання в університеті Альберти в Едмонтоні за фахом міжнародний бізнес і планує карʼєру в уряді провінції.

Хлопець з маленького містечка Калуш в Івано-Франківській області, де його родина володіла бізнесом. Коли війна розпочалася, його мама дізналася, що українці можуть отримати візи до Канади, і вирішила втілити свою давню мрію в реальність.

Однак на інший континент Роман вирушив самостійно. Його батько довіз його до Стрия, де хлопець сів на автобус до Парижа. Весь день він подорожував, а вночі заночував у столиці Франції. Наступного дня Роман дістався до аеропорту і вирушив до Монреалю, а звідти - до Калгарі. З того часу він більше не зустічав свого батька.

"Це був мій перший досвід подорожі за кордон в одиночку, і мені належало перетнути океан без супроводу. Я відчував великий страх і глибоку тугу, залишаючи свого батька, який залишився в Україні."

Родина підтримала Романа у фінансуванні його першого року навчання в університеті, оскільки вища освіта в Канаді є платною. Після цього хлопець зміг отримати стипендію і знайшов роботу. Спочатку він працював у магазині, потім став баристою, а наразі виконує роль консультанта для міжнародних студентів в університеті.

Усі три вакансії він отримав завдяки знайомствам. Роман зазначає, що це поширена практика в Канаді: "якщо у вас немає зв’язків, знайти роботу стає досить складно".

В перші місяці після прибуття Роману та його матері у новій країні допомогла українсько-канадська родина, з якою вони зустрілися завдяки греко-католицькій церкві. Роман згадує, що в Едмонтоні та загалом в Альберті існує значна українська діаспора, яка оселилася тут ще після Першої світової війни.

Проте тепер основна частина його товаришів - це канадці.

Завжди відчував, що мені простіше спілкуватися з канадцями. Вони, на мою думку, більш привітні та терпимі.

Утім, на питанні, де, за його відчуттями, зараз його дім, хлопець "зависає".

"Я не впевнений, де зараз знаходиться мій дім, адже серед канадців я все ще залишаюся іммігрантом. Мій акцент, погляди та досвід розрізняються з їхніми, адже я виріс в Україні," - зізнається Роман.

Однак я вже не відчуваю себе цілковито українцем. В Україні я не був під час війни протягом останніх трьох років, і тепер мені важко зрозуміти, що там коїться. Спілкуючись із українцями, які зараз приїжджають сюди, я помічаю різницю у нашому світосприйнятті.

Він зазначає, що повернення в Україну стало б для нього справжньою новою імміграцією.

"Це схоже на те, щоб знову почати все з нуля, - говорить він. - У мене там більше немає друзів і навіть знайомих. Я не впевнений, чи зміг би знайти роботу. Я не навчався в університеті в тій країні. У мене зовсім немає досвіду роботи в Україні."

В Україні він відчуває ностальгію за безтурботними днями свого дитинства, за знайомими вулицями та їхніми ароматами. Проте своє кар'єрне майбутнє він не бачить на рідній землі.

"Якщо б я вирушив до України, чи мав би я можливість працювати в урядових структурах? Скоріш за все, ні. Мені здається, що там існує надто багато труднощів... Занадто багато нечесних людей... Я просто відчуваю, що там мене затопчуть."

Він зазначає, що якби не війна, він не залишив би Україну, і зізнається, що "з його особистої перспективи, війна відкрила для нього нові можливості".

Проте він ніколи не бажав би, щоб це стало платою, яку сплачують українці, зокрема його дядько, який нині б’ється на сході.

Дослідники стверджують, що шкільні та студентські роки є періодом, коли соціалізація через навчання відбувається найбільш інтенсивно.

Підлітки набувають знання про основи комунікації та культурні норми. Тривале знаходження у незнайомому мовному та культурному середовищі має значний вплив на розвиток їхньої особистості.

Згідно з даними аналітичного звіту "Українські діти та молодь за кордоном", який був опублікований у травні 2026 року Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД), молоді люди, виховані в середовищі еміграції, часто стикаються з труднощами у спілкуванні з іншими членами родини. У випадку їх повернення на батьківщину, процес реінтеграції може виявитися значно ускладненим, і, зазнавши невдач, вони можуть знову прагнути виїхати за межі країни.

Соціологи відзначають, що в Україні з'явилося нове покоління, яке виросло в інших країнах, формуючи особливий культурний та соціальний контекст.

Дослідницька фірма Gradus Research характеризує цих молодих українців як "мультимовних, відкритих до світу та адаптивних".

У 2025 році організація здійснила ряд глибоких інтерв'ю з молодими людьми у віці від 18 до 30 років, які залишили країну після початку широкомасштабного конфлікту.

За словами засновниці і директорки Gradus Research Євгенії Близнюк, ці люди "не мають радянських контекстів, легко перемикаються між культурами та мовами й прагнуть до особистісного розвитку".

"Свобода для цих людей є не лише основною цінністю, а й способом життя... Вони розробляють свої життєві стратегії і все частіше обирають не між "поверненням чи залишенням", а стилем життя, що охоплює кілька країн, поєднуючи різні ідентичності та професійні можливості", - зазначається у висновках дослідження, які компанія представила BBC News Україна.

Це не лише маленька група молодих людей, а вже значна діаспора, яка розсіяна по всій Європі та частково в Америці.

Згідно з інформацією Міністерства молоді та спорту, близько 400 тисяч українських молодих людей отримали тимчасовий захист у Німеччині, приблизно 354 тисячі - у Польщі, а 162 тисячі - у Чехії. Серед країн за межами Європейського Союзу найбільше молоді виїхало до Канади – близько 106 тисяч, в Великій Британії перебувають 85 тисяч, а в США - 76 тисяч.

Ще 1,35 млн українців за кордоном - це діти до 18 років, близько 22% із них - молодше 14, ще 8% - підлітки 14-17 років.

Науковці також акцентують увагу на гендерних аспектів у цій групі. Серед українських біженців хлопців виявляється трохи більше, ніж дівчат. Вони висловлюють припущення, що одна з можливих причин цього явища полягає в прагненні батьків захистити своїх підлітків від потенційної мобілізації.

Після того, як наприкінці серпня 2025 року уряд України надав дозвіл на виїзд за кордон для чоловіків віком від 18 до 22 років, відплив молоді з країни значно зріс. Згідно з інформацією, наданою Центром економічної стратегії, у період з серпня по листопад 2025 року майже кожен сьомий молодий чоловік цієї вікової категорії виїхав за кордон і не повернувся.

Одночасно, життя за межами України для молодих українців приносить не лише нові перспективи.

У дослідженні, здійсненому Міністерством молоді та спорту в 2026 році, три чверті молоді вказали на виїзд за межі країни як одну з основних втрат унаслідок війни. Серед жінок цю думку поділили 80%, тоді як серед чоловіків – 61%.

Серед різноманітних наслідків найчастіше зазначали погіршення психічного благополуччя (68%), втрату зв'язку з родиною (67%) та зменшення або втрату фінансових ресурсів (43%). Крім того, згадували про розрив зв'язків з друзями (42%) та втрату близьких (27%).

"Я почуваюся одночасно дуже вільною і дуже самотньою", - сказала про своє життя за кордоном одна зі співрозмовниць BBC News Україна, одеситка Еліна.

За словами молодої жінки, проживання за межами країни відкрило перед нею безліч нових горизонтів і дозволило розширити свої уявлення про можливості. Проте вона також відчуває ностальгію за родиною, рідним містом і тим теплом, яке приносить знайомість з оточенням.

Водночас, українців за межами країни все рідше розглядають як окрему групу, зазначає Артем Рибальченко, керівник міжнародного відділу Української студентської ліги, в коментарі для BBC News Україна.

"Час шоку від війни в Україні вже минув для багатьох європейських держав. Тепер ми для них просто переселенці, звичайні іммігранти."

Початкові привілеї поступово усуваються як на рівні держави, так і на місцях. Тепер українців сприймають так само, як і громадян інших країн, які приїжджають за роботою або освітою, зазначає Рибальченко.

Він є студентом четвертого курсу факультету міжнародних відносин Національного університету Шевченка. Проте більше року він провів у Швеції, Франції та Бельгії, здобуваючи знання в рамках програм академічної мобільності Erasmus Plus.

За словами Рибальченко, за останні роки європейські університети стали значно більш зрозумілим і доступним середовищем для українців. З одного боку, це сталося завдяки програмам підтримки українців, з іншого - змінилося саме ставлення до навчання за кордоном.

Дивно, але незважаючи на війну та закриття кордонів, Україна стала більш інтегрованою в європейську студентську культуру, ніж коли-небудь раніше, зазначає Рибальченко.

Це підтверджує й статистика.

За даними НІСД, до 2022 року кількість українських студентів за кордоном була відносно стабільною, 70-75 тисяч на рік, але після початку повномасштабної війни різко зросла. У 2023/2024 навчальному році за кордоном навчалися вже 115,2 тисячі українців. А в порівнянні з 2013/2014 роком, їхня кількість зросла майже втричі.

В сусідніх державах українці складають найбільшу громаду серед усіх іноземних студентів.

Навчання за кордоном для багатьох молодих людей "перестало бути чимось далеким і незрозумілим".

Численні люди усвідомили всі плюси європейської освіти, але сама перспектива навчання без страху повітряних тривог та в комфортних університетських аудиторіях, а не в онлайн-форматі, вже є вагомим доводом.

"Мій досвід у Страсбурзі включав навчання п’ять днів на тиждень, з вечірніми стажуваннями та роботою над власними проєктами. Все це проходило в спокійній атмосфері, без зайвого стресу. Натомість в Україні у мене навчання лише два дні на тиждень в очному форматі, решта часу - онлайн, і вночі часто звучать тривоги", - ділиться Рибальченко.

"Це має значний вплив на уявлення про майбутнє в найближчій перспективі," - зазначає він.

Він усвідомлює, що освоєння мови та інтеграція в місцеві громади - це складний процес. Проте в студентському середовищі цей виклик відчувається менш гостро, оскільки європейські університети традиційно є центрами більш прогресивних концепцій, ніж суспільство в цілому.

"Окрім цього, коли ти зосереджений на своєму навчанні, в університетському середовищі насправді не складає труднощів знайти людей, які поділяють твої погляди," - зазначає він.

Таким чином, університети часто виступають середовищем для інтеграції української молоді. Саме в цих навчальних закладах молоді люди мають можливість легше знайти однодумців, підтримувати зв'язок із батьківщиною та засновувати власні організації за межами України.

Однією з них є Українська студентська ліга, яка обʼєднує понад 80 університетів в Україні і близько десяти молодіжних організацій в Польщі, Чехії, Австрії, Німеччині та інших країнах.

Українці, що проживають за межами країни, поступово трансформуються як соціальна спільнота, вважає Рибальченко, який активно займається розвитком міжнародної сфери Студентської ліги.

Ті, хто освоїв нову мову, встановив соціальні контакти, отримав роботу та почав реалізовувати свою кар'єру, дедалі більше інтегруються в суспільство країн, де живуть. Проте вони мають можливість зберігати свою українську ідентичність і підтримувати зв'язок з рідною Україною.

На думку Рибальченка, ці молоді особи володіють "особливими знаннями про контекст і зв'язками", які є критично важливими для здійснення публічної дипломатії та популяризації української культури на міжнародній арені.

Організація українських студентів у Празі допомогла Іллі, який у 2023 році прибув на навчання до Празького економічного університету, відчути підтримку і уникнути самотності.

До Чехії хлопець переїхав із дівчиною, але нових друзів вони довго не могли знайти.

Спілкування давалося важко, і знайти когось для розмови стало справжнім викликом. Для мене, як для людини, яка звикла до активної комунікації, це стало серйозною проблемою.

Виходом стала організація Generation for Ukraine, яка спочатку була просто неформальним клубом українських студентів, де збиралися пограти в мафію. Але учасників ставало все більше, і наприкінці 2024 року вони зареєстрували організацію й почали отримувати гранти від уряду Чехії та ЄС.

В даний момент Ілля очолює фінансовий відділ у своїй організації. Окрім навчання, він захоплюється волейболом, подорожує, займається фотографією, читає літературу і активно бере участь у дебатному клубі, де спілкуються українською мовою.

Ілля, який виріс і здобув середню освіту у Вінниці, стверджує, що не мав намірів виїжджати за кордон, а натомість планував продовжити навчання у Києво-Могилянській академії.

Проте батьки настояли на тому, щоб він залишив країну. Протягом трьох років він успішно завершив бакалаврську програму з міжнародного бізнесу англійською мовою, а в вересні розпочав навчання в магістратурі.

Протягом свого навчального року Ілля двічі відвідував Україну. "Одного разу я відчув велику легкість на душі", - ділиться він своїми відчуттями від повернення до рідного дому, своєї кімнати та зустрічі з близькими.

"Єдине, що відчув, Вінниця стала малою для мене. Раніше це здавалось велике місто, а тепер після Праги таке маленьке все там".

Ілля стверджує, що досвід навчання в Чехії, а також його семестрова програма обміну в США, суттєво вплинули на його погляди щодо вищої освіти.

Найбільше його вразила практична методика навчання. У американському університеті, наприклад, лекції проводили професіонали, які безпосередньо працювали у своїх галузях. Про фінансову кризу міг розповісти колишній директор банку, який пережив цей період на власному досвіді, а курс з маркетингу вів експерт з Apple, який брав участь у запуску iTunes.

Попри цікаве і корисне навчання, знайти роботу в Чехії виявилося значно складніше.

Ілля ділиться своїм досвідом зі стажування в компанії, де він працював разом із трьома чеськими стажерами. У той час, коли всім ним було запропоновано контракти, його самотнього залишили без пропозиції. Незважаючи на те, що після стажування він завершив найбільшу кількість успішних проєктів, отримати посаду йому, на жаль, не вдалося.

Ілля не впевнений, чи це якось пов'язано з його українським корінням, але він також згадує й інші випадки, коли українцям було суттєво складніше знайти роботу.

Водночас він розповідає про свою близьку подругу, яка залишилася в Києві й вступила до Могилянки. За час, поки Ілля навчався в Празі, вона "швидко пробилась по кар'єрних сходах" і зараз вже працює на керівній посаді.

Ілля зазначає, що прагне повернутися в Україну після завершення навчання, але можливості для кар'єрного зростання - це не єдине, що його мотивує.

Він стверджує, що відвідав багато країн, але жодна з них не змогла запропонувати йому нічого такого, що спонукало б його оселитися там на довгий час.

Безперечно, в багатьох аспектах ситуація там виглядає вигідніше, зразкова інфраструктура. Однак, на мою думку, жоден з цих факторів не зможе кардинально змінити моє життя настільки, щоб я відмовився від відчуття дому та можливості бути повноцінною особистістю в суспільстві.

Ілля усвідомлює, що його прагнення повернутися може видаватися незвичним. Він впевнений, що після війни Україна може зіткнутися з втратою значної кількості молоді, проте для нього самий шлях реалізації майбутнього пов'язаний саме з цією країною.

Він вірить, що його досвід у сфері міжнародних інвестицій стане корисним під час процесу відновлення України.

"Я хотів би мати змогу долучитися до цих процесів і залучити якомога більше міжнародних бізнесів, які сюди прийдуть не просто використовувати дешеву робочу силу, а які справді допоможуть збільшити додану вартість, яку ми тут виробляємо, та збільшити економіку".

"Я щиро сподіваюся, що зможу внести свій вклад у розвиток цієї нації."

На думку соціологині та засновниці Gradus Research Євгенії Близнюк, саме професійні перспективи можуть стати важливим чинником, що спонукатиме до повернення.

За межами України молодому українцеві важче та довше прокладати шлях у кар'єрі через мовні та інші перешкоди. Натомість в Україні він може скористатися знайомим середовищем, що сприяє швидшому професійному зростанню.

"Ці швидкі ліфти вдома виглядають надзвичайно привабливими для молоді. Чимало молодих людей, які залишаються в Україні, роблять це також з цієї причини," - зазначає дослідниця.

Проте, основними "привабливими силами" для молодого покоління залишаються сім'я, друзі, знайоме оточення та відчуття зв'язку з українською культурою.

Згідно з дослідженням Gradus, 45% молодих українців висловили бажання повернутися додому з метою возз'єднання з родиною, 46% прагнуть бути поряд із друзями та близькими, 38% відчувають ностальгію за звичним середовищем і способом життя, 36% хочуть займатися улюбленими справами на батьківщині, а 26% мають намір внести свій внесок у перемогу.

Одночасно основним "перешкодою" для молодого покоління дослідники вважають брак "образу майбутнього".

Необхідність лише бажання повернутися не є достатньою: молоді люди потребують чітких шляхів у навчанні та кар'єрі, надійних сервісів і стабільності, а також варіантів для поєднання життя в Україні з життям за кордоном, зазначає Близнюк.

Згідно з результатами дослідження "Війна та її вплив на молодь в Україні", яке провело Міністерство молоді та спорту, тільки 22% молодих українців мають намір повернутися додому після закінчення війни. У 2023 році цей показник перевищував 60%. Близько третини респондентів поки не ухвалили остаточного рішення, що свідчить про те, що їх вибір може бути обумовлений умовами, які запропонує країна.

Згідно з аналізом Національного інституту стратегічних досліджень, вік дитини може суттєво впливати на рішення родин з дітьми. Чим старші діти, тим меншою є готовність сімей повертатися.

Маленькі діти легше адаптуються до переїзду, тоді як для підлітків, які вже мають друзів і досвід навчання в іншій країні, повернення може означати стрес і труднощі з продовженням освіти.

Згідно з результатами дослідження, лише третина підлітків висловила бажання повернутися в Україну, тоді як серед загальної кількості вимушених мігрантів цей показник перевищує 40%.

Прогноз НІСД також показує, як сильно кількість тих, хто повернеться, залежить від розвитку подій.

У разі перемоги до 2029 року в Україну можуть повернутися близько 3,5 млн людей. За сценарію крихкого миру - близько 2,3 млн, а якщо війна триватиме - лише близько 40 тисяч.

***

Ілля повідомляє, що його матір рішуче заперечує його намір повернутися в умовах війни, тоді як батько, який є хірургом, виявляє підтримку його рішенням.

"Я помічаю, що він стурбований моїм майбутнім, переживає за можливу мобілізацію, але водночас бажає, щоб я повернувся, і підтримує мене в цьому", - ділиться хлопець.

Для тих, хто вагається з поверненням, Ілля рекомендує задати собі два важливі питання: які можливості відкриються перед тобою в Європі та якою особистістю ти можеш стати в Україні.

Безумовно, нижня межа в Україні є більш жорсткою порівняно з європейськими країнами, зазначає Ілля. Наприклад, у Чехії, на відміну від України, на мінімальну зарплату можливо забезпечити собі проживання та вести досить комфортний спосіб життя.

"Проте, якщо ти відкритий до росту і прагнеш змін, якщо ти готовий долати всі перешкоди, то можливості в Україні можуть бути для тебе набагато більшими," - стверджує він. Адже в рідній країні можна здобути значно більше, не турбуючись про те, що хтось іншої національності отримає те ж саме з меншими зусиллями.

"Якщо ти готовий пробивати стелю, повертайся в Україну", - сказав хлопець.