Звук FPV заповнив простір. Під ногами пролунало вибухове відчуття – ветеран, після ампутації, знову став на вейкборд і відновив своє активне життя.

Покладайтеся на перевірене – підписуйтесь на Telegraf у Google Новинах.

Сьогодні тисячі українських ветеранів стикаються з непростим вибором: застрягти в спогадах про втрати чи відкрити для себе нові горизонти в оновленому житті. Дехто обирає самотність, в той час як інші знаходять натхнення в горах, заняттях спортом і волонтерстві. Саме другий шлях стає справжнім ключем до їх відновлення. Яскравим прикладом цього є історія ветерана Станіслава, відомого за позивним "Кошмар". Під час бойової операції він втратив ногу, проте одна фраза, сказана його побратимом, кардинально змінила його погляд на життя з інвалідним візком. Заняття йогою допомогли йому впоратися з фантомними болями краще, ніж будь-які медикаменти. Своїм досвідом військовий поділився з нашим виданням.

"Уникай поїздки до України, адже там триває конфлікт."

Перед початком широкомасштабної агресії Станіслав мешкав і працював у Польщі. Він вирішив повернутися в Україну з метою залишитися на батьківщині, але всього через два місяці після його прибуття розпочалася "велика" війна. Ранок 24 лютого застав його в рідному селі на Кіровоградщині, неподалік від Миколаївської області.

- Чесно кажучи, я до останнього не вірив у такі події. Навіть коли я їхав із Польщі, колеги попереджали: "Не їдь, там скоро буде війна". Проте я думав: яка війна взагалі може бути у XXI столітті? -- розповідає Станіслав.

Як тільки вторгнення стало незаперечною реальністю, чоловік не залишився байдужим і вирішив приєднатися до добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ).

Поряд зі мною були моя сестра та дівчина, які дуже емоційно сприймали те, що відбувалося. Мені потрібно було знайти місце для спокою та впевненості. Важливо було не залишатися наодинці, а бути серед людей. Отримувати більше інформації та відчувати, що я контролюю ситуацію, -- так він пояснює свої мотиви.

Чоловіки займалися облаштуванням блокпостів, патрулювали вулиці та вели пошуки диверсантів. Тим часом російські сили досягли Снігурівки і спробували прорватися до Баштанки, проте їхня колона, що складалася з майже 200 одиниць техніки, була знищена українською авіацією на трасі. На щастя, до села Станіслава війна не дійшла.

Після встановлення лінії бойового контакту, функціонування ДФТГ як цивільного формування було зупинено.

- У нас, по суті, нічого не було, ми були просто цивільними людьми. Тож ми просто розійшлися по домівках, -- згадує він.

У вересні 2022 року чоловік переселився до Львова і почав працювати менеджером у компанії, проте його цивільна кар'єра виявилася недовготривалою.

У 2023 році, коли розпочався контрнаступ, з'явилося багато сподівань — зокрема на 47-му бригаду та Третю штурмову. Я вже тоді задумувався про службу, але остаточне рішення ухвалив лише на початку 2024 року. Тоді стало зрозуміло, наскільки складною є ситуація на фронті, і я усвідомив, що це лише питання часу. У травні я підписав контракт і став частиною "Азову", — розповідає ветеран.

Протягом кількох днів нас обстрілювали всім, що тільки можна було знайти.

Під час виконання обов'язків навідника міномета в "Азові" Станіслав отримав позивний "Кошмар". Майже через рік після укладання контракту чоловік зазнав серйозного поранення. Того дня все здавалося звичайним, оскільки підрозділ Станіслава готувався до ротації. Бійці займали позиції під Торецьком у Донецькій області, серед лісосмуг між Щербинівкою та Леонідівкою.

Контакт із противником почався раптово. Атаку вдалося відбити, але ворог встиг зробити своє: дрони спалили українську позицію вщент.

Протягом кількох днів ми піддавалися обстрілу з усіх можливих видів зброї: від протитанкових засобів до мінометів і ствольної артилерії. Коли почули звук FPV, ми миттєво кинулися до бліндажа. Раптом один із побратимів закричав: "Швидко, летить!". У цей момент під моїми ногами пролунав вибух. Коли я падав, здавалося, що час зупинився, -- ділиться своїми переживаннями Станіслав.

Побратим швидко застосував турнікет, і, на щастя, евакуація тривала всього годину. Проте Станіслав з самого початку адекватно оцінив обставини. Оскільки після травми в нього не залишилось стоп, боєць не мав ілюзій щодо потреби в ампутації.

- За мною приїхала М113 (американський гусеничний бронетранспортер - ред.) Мене завантажили, і одразу повезли на стабпункт. Поранення сталося о четвертій ранку, а вже о четвертій дня я лежав у Дніпрі в лікарні, -- згадує "Кошмар".

"Викинь стілець"

Після того, як рани від ампутації загоїлися, чоловіка направили до протезного центру Superhumans. Перші три дні він провів у відокремленій палаті, а згодом його перевели до двох ветеранів, які нещодавно повернулися з Ігор Нескорених.

Тоді я ще користувався інвалідним візком. Один із хлопців, Ілля, з яким ми згодом подружилися, сказав мені: "Слухай, залишай це крісло і переходь на милиці. Не сиди без діла, більше рухайся". Ці слова дуже вразили мене, і я вирішив виконати його пораду. З того часу я більше не відчував себе обмеженим або безнадійним, -- з теплом згадує Станіслав.

Однак освоїти ходіння на протезі виявилося складним завданням, оскільки весь процес триває кілька місяців. Спочатку ветерани, які зазнали ампутацій, отримують тимчасовий протез, що використовується, поки кукса зменшується і набуває форми. Після цього їм надають постійний протез, який ще через два місяці може потребувати корекції. Перші чотири дні перебування на протезі стали справжнім випробуванням для Станіслава. Біль був настільки сильним, що він почав сумніватися в можливості нормально ходити. Проте на п’ятий день ситуація покращилася.

На шостий день я усвідомив, що все в порядку, і я зможу знову ходити, як раніше. Хоча протягом двох місяців мені не вдавалося пройти більше чотирьох кілометрів щодня, адже інакше нога починала дуже боліти. Я долав ці дистанції, а ввечері просто валявся, не знаючи, чим себе зайняти, -- ділиться чоловік.

Серйозним випробуванням став фантомний біль. Станіслав приймав знеболювальні, часом, навіть пив максимальну дозу, але й це не допомагало.

- Рішення прийшло несподівано. Я просто перестав пити пігулки, почав ходити в басейн і займатися спортом. І з часом фантомні болі зменшилися. Зараз біль менш інтенсивний, хоча іноді ще "пострілює". Загалом спорт допомагає, -- запевняє ветеран.

Коли протезист порадив Станіславу випробувати свої сили в горах зі спортивною стопою, чоловік не вагався. Хоча біль все ще давалася взнаки, його вибір був усвідомленим: "Адже так сильно цього хотілося".

Найскладніше виявилося спускатися. Підйом проходив легше, адже трекінгові палиці допомагали зменшити навантаження. Проблема полягає в анатомії стопи: коли ставишся на п'яту, вага не розподіляється рівномірно, а зосереджується на великій гомілковій кістці. Виникає сильний тиск, і саме спуск виявляється найменш приємним моментом. Проте, з усіма труднощами, ми все ж таки змогли спуститися, - згадує він.

Потім був другий похід у гори із побратимами, а потім ще один... Прогрес Станіслава настільки надихнув організаторів, що чоловіка навіть запросили стати гідом у літніх ветеранських походах.

Ба більше, до армії "Кошмар" займався калістенікою (різновид гімнастики), і йогою, яка не лише допомогла ветерану впоратися з фантомним болем, а й переросла в нову професію. Справа в тому, що побратим Станіслава виграв ветеранський грант і відкрив власний зал, запросивши нашого героя викладати йогу.

Станіслав відкрив для себе нове захоплення – вейкбординг. Спочатку він катався сидячи, але після отримання спортивного протеза почав стояти на дошці. Важливим правилом, якого дотримується військовий, є те, що протезована нога повинна бути попереду, а управління слід здійснювати "рідною" ногою, яка залишається позаду.

Загалом чоловік навіть навчився жартувати над своєю ситуацією. Наприклад, у його соцмережах можна знайти іронічні дописи про "плоскостопість". За його словами, щоб не сидіти й не думати, як травма впливає на життя або що буде далі, легше віджартуватися та йти далі.

На запитання про те, яку пораду він дав би іншим пораненим військовим, які вважають, що їхнє життя завершилося, Станіслав відповідає рішуче:

Потрібно діяти. Не варто залишатися в чотирьох стінах і "залипати" у гаджетах. Важливо налагоджувати соціальні зв'язки, і це найкраще виходить з тими, хто пережив схожі труднощі. Легко знайти друзів та знайомих, просто виходячи на каву з товаришами, відправляючись у похід або займаючись спортом разом. Коли у вас є ці зв'язки, відкриваються нові можливості та пропозиції. Тож не гай часу на бездіяльність, сидячи з телефоном у руках, п'ючи пиво й нарікаючи на життя, - підкреслює Станіслав "Кошмар".

Особи з інвалідністю в Україні мають можливість звернутися за підтримкою через веб-сайт організації EnableMe Ukraine. Ви можете задати питання спеціалісту та отримати безкоштовну консультацію в рамках спільноти EnableMe.