Павло Казарін: Вражаюча подорож незалежної України: стисла хроніка — Блоги

35-й день народження України - це ілюстрація того, як державність формується в країні, де справжня незалежність спочатку була мрією меншості, пише Павло Казарін для Slawa.tv.

1 грудня 1991 року Україна здійснила свої перші в історії вибори. На виборчих дільницях для громадян підготували два бюлетені. Один з них стосувався підтримки незалежності держави, а інший - вибору першого президента.

Результати цих виборів досі викликають суперечки. У країнах Варшавського блоку та на Балтиці процес здобуття незалежності супроводжувався успіхом на виборах лідерів національно-визвольних рухів. Проте в Україні на перших президентських виборах перемогу здобув голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук, отримавши 61,5% голосів. Його опонент, лідер "Народного руху" В'ячеслав Чорновіл, зміг вирватися вперед лише в трьох областях: Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській. У решті регіонів він зазнав поразки, і в загальному підсумку за нього проголосувало лише 23% виборців по всій країні.

Таким чином, результат референдуму щодо незалежності України (90,3%) продовжує викликати численні інтерпретації. Багато людей вважають, що переважна частина виборців насправді голосувала не стільки за незалежність, скільки за свою можливість не передавати ресурси Україні, що була дотаційною республікою в складі СРСР. Для багатьох метою голосування було не стільки досягнення незалежності, скільки забезпечення добробуту.

Поки деякі держави залишали радянське ув'язнення, Україна здобувала свою незалежність, оскільки стіни в'язниці навколо неї почали руйнуватися.

Прихильники такого підходу саме так пояснюють той факт, що в грудні 1991 року Україна сказала "так" ідеї суверенітету, а водночас - збереженню на чолі країни номенклатурного лідера.

Проте, навіть якщо вважати цю оцінку вихідною, всі наступні 35 років незалежності є свідченням трансформації, яку пережила країна, переходячи від "УРСР 2.0" до справжньої, а не ілюзорної самостійності.

Політика є ареною, де меншість бореться за можливість представити свої ідеї та бачення майбутнього для пасивної більшості. Це явище яскраво простежується в Україні під час кожного виборчого циклу. У 1994 році пасивна більшість покладала свої сподівання на кращу долю, обираючи проросійську стратегію та підтримуючи Леоніда Кучму. А вже в 1999 році сам Кучма, на фоні комуніста Петра Симоненка, став символом проукраїнського вибору, здобуваючи голоси на свій другий президентський термін.

У 2004 році проукраїнський кандидат Віктор Ющенко зміг переконати інертну більшість у необхідності надії на краще майбутнє. Однак у 2010 році ситуація змінилася, і більшість виборців підтримала проросійського кандидата Віктора Януковича.

Кожні вибори в Україні ставали свого роду референдумом щодо майбутнього країни, і кожного разу в другому турі змагалися кандидати з проукраїнськими та проросійськими поглядами. Єдиним винятком у цьому контексті був рік 2014.

Анексія Криму та окупація Донбасу викреслили з електорального поля країни кілька мільйонів людей із просовєтськими поглядами.

Як наслідок проукраїнський вектор виявився безальтернативним. Петро Порошенко не лише зумів виграти президентські вибори. Російське вторгнення призвело до того, що й парламентські вибори забезпечили у Верховній Раді проукраїнську більшість. Вперше за понад два десятиліття проросійські партії не мали можливості блокувати політичні рішення.

Російська сторона сама зруйнувала той тендітний електоральний баланс, який тримав Україну у своїй орбіті з моменту проголошення незалежності. Раніше стратегія офіційного Києва полягала у чергуванні отримання фінансової підтримки від Москви та Брюсселя, не надаючи переваги жодній з цих столиць. У офіційних документах цей підхід отримав назву "багатовекторна політика", і саме він завершився у лютому 2014 року.

З початку вторгнення єдиним джерелом фінансування для України став колективний Захід. Україна виявилася приреченою на реформи та трансформацію - тому що і те, і інше стало обов'язковою умовою фінансової стабільності.

Протягом усього цього часу Росія не втрачала надії повернути Україну під свій контроль. Вона пропонувала повернення українських прапорів на окуповані території на сході, але лише за умови, що Київ відмовиться від свого суверенітету. Росія підтримувала проросійських політиків та медіа в Україні. Проте вплив вторгнення виявився настільки потужним, що Мінські угоди стали для Києва способом виграти час, замість того, щоб стати пасткою, якою Кремль сподівався їх перетворити.

Рік 2019 виявився особливим в контексті виборів в Україні. До 2014 року змагання між проукраїнськими та проросійськими силами велося за підтримку пасивної більшості. Однак Володимир Зеленський став президентом нового, третього табору — представником тієї української більшості, яка раніше не мала власного голосу.

Шостий президент держави звернувся не до крайнощів, а до помірної частини суспільства. Ця група є пасивною, мовчазною та в значній мірі позбавленою ідеологічних уподобань.

Тепер до полюсів не долучалися звичайні громадяни, а, навпаки, представники ідейних напрямків переходили до більшості. У результаті, в оточенні шостого президента опинилися як члени "майданівського табору", так і ті, хто походить з "антимайдану". Всі вони вирішили, що здатні нав'язати шостому президенту свої власні пріоритети. Крім того, вони прагнули утвердити свій понятійний апарат, програму дій та бачення реальності.

Спочатку Москва була впевнена, що новий президент України нагадуватиме Віктора Януковича. Проте незабаром стало очевидно, що у зовнішній політиці панує продовження попередніх курсів. Очікуваного економічного дива не настало. На переговорах із Москвою не відбулося поступок національним інтересам. Корупційні схеми залишилися без змін. Процес українізації не змінився на користь русифікації. Значного прогресу в євроінтеграції не було досягнуто. У 2021 році шостий президент країни запровадив санкції проти проросійських телеканалів.

Важко визначити, що саме стало каталізатором для Москви у плануванні масштабного вторгнення. Можливо, це пов'язано з політичною недосвідченістю керівництва України. А можливо, це наслідок тиску часу, який змушує диктаторів відчувати, що їхній час спливає. Можливо, Кремль помилково вважає, що український виборець у 2019 році підтримав ідею капітуляції перед Росією і що вторгнення буде сприйняте в Україні як акт визволення. Як би там не було, Путін ухвалив рішення розпочати повномасштабну війну.

Протягом чотирьох з половиною років ця війна перетворила Україну на державу з найсильнішою армією в Європі.

Розвінчала міф про російські збройні сили, які вважалися другою за потужністю армією у світі після американської. Знищила наявні радянські запаси озброєння та танків на території Росії. Змушені були європейці переосмислити свою безпеку та активізувати підтримку Києва. Трансформувала Україну на регіонального лідера, здатного впливати на політичні процеси в різних країнах. Загнала Росію в міжнародну ізоляцію, перетворивши її на сировинний придаток Китаю.

У своїй спробі знищити український суверенітет Кремль надав Україні новий, досі не баченій рівень самостійності.

П'ятий рік поспіль російська армія намагається вийти на кордони Донецької області - платячи за це життями сотень тисяч своїх солдатів. Сама РФ обміняла своє довоєнне процвітання та вплив на зруйновані фундаменти міст і сіл українського сходу. При цьому Україна - попри регулярні обстріли - зберігає готовність вести війну стільки, скільки буде потрібно, і не готова погоджуватися на територіальні компроміси.

Якби сучасна людина прокинулася у 2021 році, навряд чи хтось зміг би сприйняти її уявлення про майбутнє всерйоз. І аналогічно, якщо б вона потрапила у 2013, 2003 чи навіть 1991 рік, її слова викликали б недовіру. За останні 35 років Україна демонструє вражаючий трансформаційний шлях, пройшовши від голосування на референдумі за економічний суверенітет до сучасних викликів і досягнень.