Новини Івано-Франківська та області

НАТО: 32-16. Хитрість Путіна.

Неймовірний ультиматум з боку Кремля: вимога до Заходу зупинити постачання зброї Україні, а також повернути війська та бази НАТО до їхніх позицій, що існували в 1997 році.

На переговорах, які проходили в Абу-Дабі з метою завершення конфлікту між Росією та Україною, делегація Москви представила учасникам документ з детальними вимогами, повідомляє видання New York Times. Як зазначається у звіті, цей документ, датований 10 листопада, містить вимоги, які включають не лише припинення постачання військової техніки Україні з боку західних країн, а й повернення військ і баз НАТО на позиції, що діяли у 1997 році.

Що саме Росія має на увазі, згадуючи 1997 рік?

Посилаючись на 1997 рік, Кремль має на увазі Північноатлантичний пакт перед першим розширенням НАТО на схід. Станом на 1997 рік до Альянсу входили 16 країн. Польща, Чехія та Угорщина тоді вже отримали запрошення, але вступили до НАТО лише двома роками пізніше. Протягом наступних років до них доєдналися інші країни Центральної, Східної, Південно-Східної Європи та нещодавно також Скандинавії. Сьогодні до НАТО входить 32 країни Європи та Північної Америки.

Згідно з інформацією, наданою New York Times, Росія не ставить перед собою завдання прямо вимагати виходу країн Центральної та Східної Європи з НАТО, однак висловлює побоювання щодо необхідності припинення військової присутності Альянсу на їхніх територіях.

Які б могли бути результати виведення сил НАТО?

Відведення військ НАТО та закриття опорних пунктів Альянсу в країнах, що доєдналися до нього після 1997 року, суттєво б послабило їх обороноздатність. Наприклад, з 2004 року союзники по НАТО, зокрема й Німеччина, патрулюють повітряний простір Естонії, Латвії та Литви. Через те, що балтійські країни не мають власних бойових літаків, щоб організувати таке патрулювання самотужки, цю функцію взяли на себе союзники. З 2026 року цю патрульну місію розширили до більш масштабної місії повітряної оборони - Baltic Air Defense. Тож за російськими вимогами, зокрема, Німеччина повинна була б припинити розгортання бригади ППО у Литві, яка, за планом, має бути повністю укомплектованою до кінця 2027 року.

У той же час в Румунії триває будівництво авіабази "Міхай-Когелнічану", яка знаходиться поблизу портового міста Констанца на узбережжі Чорного моря. Завдяки проведеній модернізації, ця база планується зробити найбільшою військовою авіабазою НАТО в Європі, перевершуючи навіть легендарну базу Рамштайн у Німеччині.

"Ми ні в якому разі не дозволимо, щоб хтось, минаючи нас, польських і європейських, встановлював нові правила безпеки для цього регіону", - підкреслив прем'єр Польщі Дональд Туск під час пресконференції в Дубліні минулого тижня. У свою чергу, глава уряду Болгарії Румен Радев охарактеризував ідею відведення військ НАТО як "неможливу і нереалістичну". Він зазначив, що жодна країна не повинна бути змушена відмовлятися від своїх рішень стосовно участі в тому чи іншому альянсі.

Голова уряду Естонії Крістен Міхал також заперечив можливість залучення Росії до змін в європейській системі безпеки. "У нас немає предмету для обговорення з Росією стосовно європейського порядку безпеки. Він функціонує належним чином", - підкреслив він.

Такі різкі та рішучі відповіді від столиць східного флангу НАТО свідчать про занепокоєння, що безпека цих держав може опинитися в центрі торгів під час переговорів між Вашингтоном і Москвою.

Чому стаття 5 Північноатлантичного договору є недостатньою?

У разі військового нападу на одного з членів НАТО, згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору, інші країни-члени Альянсу зобовʼязані надати допомогу. Яку саме допомогу надати, кожна країна вирішує сама. Вона може включати, зокрема, і відправку військ.

Щоб це правило, яке стверджує, що напад на одну з країн НАТО прирівнюється до нападу на весь Альянс, справді виконувало свою стримуючу функцію, потенційний агресор повинен розуміти, що в разі загострення конфлікту НАТО швидко і дієво реагуватиме своїми військами. Саме цю мету має на увазі розміщення союзницьких сил на східному фланзі Альянсу. Якщо ці війська будуть виведені, це значно ускладнить обороноздатність країн регіону, і Москва може прийняти рішення про напад, вважаючи його малоризиковим.

Хто приймає рішення про вступ до НАТО?

Вибудовуючи власну архітектуру безпеки, європейці узгодили, що країни можуть самі вирішувати, до яких альянсів приставати. НАТО при цьому вказує на статтю 10 Північноатлантичного договору і тримає двері для європейських країн відкритими. При цьому Основоположний акт НАТО-Росія, підписаний 1997 року, чітко фіксує, що жодна сторона не має права вето на рішення іншої.

У Паризькій хартії для оновленої Європи, прийнятій у листопаді 1990 року, держави-учасниці Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ, яка з 1995 року стала ОБСЄ - ред.) включно з Радянським Союзом, взяли на себе зобов'язання поважати право кожної країни самостійно обирати свій курс у сфері безпеки.

Чи існували обіцянки не розширювати НАТО в східному напрямку?

Під час обговорення питання воззʼєднання Німеччини, колишній державний секретар США Джеймс Бейкер та міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Ґеншер висловлювалися про необхідність обмеження розширення НАТО на схід. Ці коментарі пролунали в контексті переговорів про участь обʼєднаної Німеччини в НАТО та можливе розміщення військових сил Альянсу на території колишньої НДР. Проте, жодна письмова угода або юридично обов'язкове зобов'язання, що НАТО не розширюватиметься на інші країни колишнього Варшавського договору, так і не була досягнута.

В Основоположному акті НАТО-Росія від 1997 року обидві сторони проголосили, що більше не розглядатимуть одне одного як супротивників. НАТО проголосило, що з огляду на тодішню безпекову ситуацію прагне забезпечувати свою колективну оборону шляхом посилення наявних замість розміщення додаткових постійних "суттєвих військових формувань". Права вето Москви на будь-які рішення НАТО акт не передбачає.

У 1994 році в рамках Будапештського меморандуму Росія, Сполучені Штати та Великобританія зобов'язалися поважати суверенітет і незалежність України в межах її існуючих кордонів, а також утримуватися від застосування сили щодо неї. Ці зобов'язання були надані Україні в обмін на її рішення відмовитися від ядерної зброї. Проте, меморандум не містив жодних гарантій підтримки з боку Великобританії чи США в разі військової агресії проти України. Крім того, питання про вступ України до НАТО не порушувалося на той час.

Чому Москва знову відновила свої вимоги?

Документ, на який посилається New York Times, слугує переговірною позицією. У ньому відсутні будь-які офіційні печатки чи підписи, і він, по суті, лише відображає вимоги Москви, які були озвучені в аналогічній формі ще в грудні 2021 року.

Більш ніж за два місяці до початку повномасштабної агресії проти України, Кремль надіслав США та НАТО два проекти угод. У цих документах Росія вимагала зупинити подальше розширення Альянсу. Додатково, один з проектів угоди з НАТО передбачав, що Росія та держави-члени Альянсу, які належали до нього станом на 27 травня 1997 року, не повинні розміщувати додаткові військові сили та озброєння на території інших європейських країн, окрім тих, що вже були там присутні на момент підписання угоди.

На засіданні в Абу-Дабі також обговорювалися питання забезпечення безпеки в період після війни та формування майбутньої безпекової архітектури в Європі. Якщо під час завершення конфлікту в Україні ведуться переговори щодо військ НАТО та розширення Альянсу, це може надати Москві додаткові важелі для маніпуляцій. Росія вже давно акцентує на необхідності усунення "причин" війни, до яких Кремль відносить розширення НАТО та військову присутність Альянсу в Східній Європі.

На сьогоднішній день на західній стороні немає жодного значного учасника, який би виявив готовність задовольнити вимоги Росії в Абу-Дабі. Більше того, Станіслав Жарин, член Ради безпеки та оборони при президенті Польщі, вважає, що переговори в Абу-Дабі є спробою РФ виграти час і знизити опір Заходу у випадку подальшої ескалації конфлікту. Подібні думки також звучать у провідних медіа Східної Європи. Польська Gazeta Wyborcza вважає повернення до статусу-кво 1997 року настільки ж нереалістичним, як і можливість виходу Фінляндії з НАТО.

Читайте також