"Командир вигукує, хтось звертається до Бога, а я ллю сльози": активіст ЛГБТІК+ спільноти Павло Лагойда ділиться спогадами про службу на фронті.

-- Павло, як давно ви відкрито кажете про свою ідентичність?

У свої 17 років я вже мріяв про волонтерство в ЛГБТІК+ спільноті. Тоді я мешкав неподалік Івано-Франківська, у маленькому містечку, і з дитинства стикався з цькуванням та нерівністю. Обговорювати питання своєї ідентичності було абсолютно неможливо! Проте бажання стати активістом у цій спільноті зріло в мені давно і проявилося під час війни.

-- Вас булили у школі?

Я не був найслухнянішою дитиною, швидше навпаки — я був гіперактивним. Іноді траплялися ситуації, коли мене просто били, і в ті моменти моя мама підтримувала мене. Згодом я дізнався, що був усиновлений у віці трьох років, і моя мама доклала чимало зусиль, щоб виховати мене.

-- Яким чином ви отримали цю інформацію?

У селі всі знали про моє усиновлення, але мама забороняла мені це згадувати. Коли я ходив до школи, часто чув образливі слова: "Ти -- з дитячого будинку". Я біг до мами, а вона показувала свій шрам від операції, і я вірив, що вийшов з її живота. Мої спогади з дитинства зводилися до трьох яскравих моментів: неприємного запаху, смаку сирого масла та лавочки у формі губ. Я запитував, чому пам'ятаю це, а мама лише казала, що це всього лише сни. Коли мені виповнилося 16, вона нарешті відкрила правду. Виявилося, що ці спогади пов'язані з дитячим будинком. "Синку, ти всиновлений," -- ці слова стали для мене справжнім шоком. Навіть тепер, коли розповідаю вам це, важко повірити. Мама дарувала мені стільки любові і вклала в мене так багато... Я тоді почав на неї кричати, і мені досі соромно за це.

Яким чином ваша мама реагувала на вашу самобутність?

Моя мама — людина старої закалки і глибоко віруюча. Коли мені виповнилося 17, я почав зустрічатися з хлопцем на ім’я Сергій, який жив у Франківську. Це було моє перше кохання. Щоб приховати правду, я обманював маму, кажучи, що їду в місто до подруги. Проте одного разу вона випадково почула, як я розмовляв із Сергієм по телефону, і зрозуміла, що саме він — "моя кохана". Мені не залишилося нічого, крім як зізнатися. Після тривалої суперечки я не витримав: "Мамо, я гей!" Вона на мить завмерла, потім, вражена, вдарила себе по лобу і вигукнула: "Мій син п... с!" Годину вона провела в своїй кімнаті, плачучи. Після цього між нами настала мовчанка. Мене переповнювало відчуття болю. Наші стосунки стали напруженими, і я почав більше часу проводити в Івано-Франківську, шукаючи свободу. Але тепер, озираючись назад, я б хотів повернути ті дні, коли мама була поруч. Усе, що ми пережили до війни, здається мені тепер незначним.

Чи відома мама про це?

Звичайно, в даний момент наші стосунки вже стали міцнішими. Це сталося на початку повномасштабної війни, коли вона усвідомила, що може втратити найближчу людину в будь-який момент. Однак, розумієте, я заплатив дуже високу ціну за те, щоб вона просто прийняла мене таким, який я є.

Читайте також: "Визнати свою сексуальну орієнтацію під час полону - це як підписати собі вирок": Олександр Деменко, захисник "Азовсталі" та активіст ЛГБТІК+ спільноти, розповідає про випробування, які довелося пережити під час масштабного конфлікту.

Скільки вам виповнилося років, коли ви вступили на військову службу?

Я вчинив так, щоб вирватися з маминої надмірної опіки, адже навіть у Франківську мені не вдавалося уникнути її контролю. Я прагнув жити за своїми правилами. Мій друг отримав повістку на строкову службу, і я вирішив приєднатися до нього, незважаючи на чутки про дідовщину. Хоча це дійсно існувало, мені пощастило з підрозділом, у якому я опинився.

Чи були вони в курсі, що ти гей?

Спочатку я не планував цього. Моя служба мала тривати півтора роки, але замість цього я прослужив лише рік, коли розпочалася повномасштабна війна. Я проходив службу в Одеській області, зокрема в Білгороді-Дністровському. Потай від мами я зібрав усі свої документи та подався до військкомату, висловивши єдине бажання: відправити мене якомога далі від рідного дому.

Чи не виникали у вас сумніви щодо цього вибору згодом?

Ніколи раніше. Моя мама вперше побачила море, коли завітала до мене на три дні, відведені для батьків. Її реакція на те, що я зробив, була просто неймовірною. Служба в армії стала переломним моментом у моєму житті, що значно наблизила нас з мамою.

-- Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

- Ще за два тижні до цього я стояв на посту днювального біля збройного складу. У цей час командир потайки дозволяв нам користуватися телефонами. Тоді вже почали зʼявлятися новини про те, що путін збирає війська на кордонах України. Це не давало мені спокою -- шосте чуття ніколи не підводило і рятувало мені життя. Про велику війну стали говорити офіцери, і від цього ставало страшно.

Ближче до 24 лютого 2022 року ми почали детально вивчати картографію і частіше відвідували "парк", де зосереджувалася військова техніка. У нас було артилерійське підрозділення, і нам демонстрували, як функціонують "Гіацинти", які ми до того часу не мали можливості використовувати протягом року! Саме тоді я вперше познайомився з ПЗРК "Ігла", а про його принцип дії дізнався лише на фронті.

Нас почали готувати до вторгнення. За два дні до нього наша артилерійська бригада вже перебувала у "парку". Боєприпасів було тисячі — я досі відчуваю дискомфорт у спині, адже кожен важив 40 кілограмів, і нам довелося їх завантажувати. Пам'ятаю, як ми вишикувалися в колону, прийшов капелан, почав нас освячувати і молитися. У багатьох з нас була істерика. Я написав мамі: "Ми вирушаємо на війну, я тебе люблю".

Напередодні 24 лютого ми здійснили висадку в посадці. Ми копали окопи та готували зброю до активних дій. Ранком 24 лютого пролунав перший постріл гармати — цей звук залишиться в моїй пам'яті назавжди. Він був не зовсім близько, але відчуття глухоти охопило мене. Страх був настільки сильним, що я не зміг стримати сліз. Над нами промайнув ворожий винищувач. Ми кинулись у окопи, хто куди. Командир кричав, хтось вигукував молитви, а я просто плакав... Той літак вирушив на бомбардування нашої країни.

Читайте також: "Смерть мого партнера стала важливим стимулом, чому я вирішив піти на фронт": військовий та активіст ЛГБТІК+ спільноти розповідає про труднощі під час повномасштабної агресії.

Строковики стали одними з перших, хто вступив у бій з противником...

-- Так, бо строковик під час воєнного стану не може покинути військову частину. Ми першими прийняли повномасштабне вторгнення разом з контрактниками. Людського ресурсу ще не було. Тільки через два тижня до нас потрапили перші мобілізовані. Я був на фронті три роки, з яких два -- на війні. Звільнився тільки коли вийшов закон про строковиків.

Чи не приховували ви свою справжню особистість під час служби на фронті?

- Ні, але так було не відразу. Мені не пощастило, бо спочатку у мене були "совдепівські" командири, і вони жили по старим правилам, в яких немає місця таким, як я. При обороні одного з заводів у Миколаївській області, я дав інтервʼю популярному ютуб-каналу, де відверто розповів про те, хто я, і став відомим. Про мене і мою ідентичність вже знали командири, розуміючи, що будь-яка історія набуде розголосу. Це мене рятувало. І сьогодні я щиро ділюся досвідом зі спільнотою, намагаюся допомагати вирішували складні питання. У тому числі, стосовно свого проявлення. Врешті, коли ти свідомо приймаєш свою ідентичність, не треба боятися бути відкритим. Наша країна стала більш толерантно відноситися до людей ЛГБТІК+спільноти. Це трапилося за часів вторгнення у тому числі, завдяки правильному, адекватному та виваженому розголосу.

У вас на горизонті ювілей — 25 років, і існує ймовірність, що вас можуть викликати на службу на передову.

У мене є серйозні проблеми зі здоров'ям через три отримані контузії. Якщо буде потрібно, я готовий піти, але щиро кажучи, я втомився від війни. Я пережив свій власний кошмар, і не хочу знову його відчувати. Вже зараз моя психіка страждає. Коли десь лунає гучний звук, мене охоплює паніка. Спогади, травми та флешбеки залишаться зі мною назавжди. Протягом півроку я приймав антидепресанти та проходив лікування. Я отримав свою свободу, яку не хочу втратити. Тепер я борюся на іншому фронті — за права ЛГБТІК+ спільноти. Брати до рук зброю я більше не в змозі. Я бачив багато — смерть свого командира, побратимів, друзів.

Чи траплялося вам відчувати, що кінець близький?

-- Постійно. Особливо, коли росіяни фосфором кидали. Найчастіше закидували саме артилеристів. Це виглядає, як наче з неба падають зірки. Але, якщо вони попадають на людину, то спалюють її живцем. Ми ховалися під землею, копали глибокі бліндажі, але навіть вони могли від цього не врятувати.

-- Після звільнення ви...

Займаюся активістською діяльністю. Працюю охоронцем у магазині, як і всі, щоденно відвідую роботу. Закоханий. Просто існую і відчуваю щастя.

Проєкт "Без ярликів" реалізований завдяки фінансовій підтримці Фонду польсько-німецького співробітництва.

Раніше в інтерв'ю "ФАКТАМ" голова об'єднання "Українські ЛГБТ-військові" Віктор Пилипенко сказав, що серед захисників України є й геї, тому прийміть нас такими, якими ми є.