"Зажмурюю очі – і переді мною постає малинове небо". Розповіді ліквідаторів катастрофи на ЧАЕС з Прикарпатського регіону.

Літнього сезону 1986 року 259 чоловіків отримали повістки до військового комісаріату. Вони не мали ані часу на підготовку, ані чіткої інформації про призначення. Три дні їх тримали за колючим дротом під охороною, а потім їх чекали 48 днів роботи в Чорнобилі.

Нині своїми історіями з Репортером діляться командир протипожежного батальйону 6033 Ярослав Олійник, командир відділення автомобіля зв'язку і освітлення Сергій Мельник та водій швидкої Микола Романів.

Ярославу Олійнику 86 років, але його енергії можна позаздрити. Каже, що має ще дуже багато справ, які треба зробити для його хлопців та їхніх рідних. Саме він добився того, аби понад 100 побратимам з батальйону повернули статус ліквідаторів. Роботи ще має. У суді чекають ще 12 справ.

Також він постійно запрошує своїх товаришів на зустрічі, щоб провести час разом і обмінятися цікавими історіями. Нещодавно група чоловіків зібралася в Калуському політехнічному фаховому коледжі, де ділилися зі студентами спогадами про свою діяльність у Чорнобилі.

У липні 1986 року в Івано-Франківській області був створений спеціальний протипожежний батальйон 6033, призначений для виконання завдань на Чорнобильській атомній електростанції. До складу батальйону увійшли 259 резервістів з 14 районів регіону, зокрема найбільше представників було з Калуша — 54 особи. Батальйон розташувався в селі Новиця, де знаходився полігон цивільної оборони місцевого значення. Людей поступово доправляли на територію, охоплену колючим дротом.

Деяких людей викликали повістками, тоді як інших забирали прямо з їхніх домівок, як це сталося з паном Ярославом. На той момент йому виповнилося 45 років, а серед його підлеглих були юнаки, яким тільки по 20.

На той момент мені було 24 роки, і я мав знайомого, який демобілізувався в травні, але вже в липні його знову призвали на службу. Хоча за чинними тоді законами його не мали чіпати, Сергій Мельник згадує: "У п'ятницю, 14 липня, о 22:00 мені вручили повістку, і вже в суботу я опинився у військкоматі. Там мене запитали про мою військову спеціальність. Я відповів: 'Радіотелеграфіст'. А мені сказали: 'Не вигадуй, ти будеш пожежником'".

Чоловіки згадують, що часу на збори не давали - ложка, горня і в неділю в Новицю. Там видали форму, взуття і більшість вчили бути пожежними.

Навколо нас з'явилася огорожа з колючого дроту, а міліціонери з автоматичною зброєю та німецькими вівчарками патрулювали територію, - згадує пан Сергій. - Ми запитували, чому така посилена охорона? Вони відповідали: "Щоб місцеві жителі не завдали шкоди". Але насправді їх найбільше турбувало, щоб ми не втекли.

Хоча ніхто не мав уявлення про їхній напрямок, Ярослав Олійник зізнається, що його терзали сумніви – чи вирушають вони до Чорнобиля, чи, може, до Афганістану.

Ще чоловіки згадують, що один втік з того полігону, але його на наступний же день повернули й відправили зі всіма у Чорнобиль.

17 липня п'ять автобусів вирушили в подорож і вже опівночі досягли місця призначення. Серед лісових просторів, що розташовані між селами Ораним і Дитятками, були розгорнуті намети, у яких знаходилося все необхідне: ліжка, кухня та інше. А навколо панувала тиша — жодної живої душі. Охорона вже не була потрібна.

Уже 18 липня перше відділення відправили на четвертий реактор. Працювали щодня у три зміни. У відділенні було 6-8 людей, залежно від роботи, яку треба зробити. На реакторі працювали 8-9 хвилин. Більше не могли.

Ярослав Олійник пригадує, що були оцинковані намети, де люди сиділи та чекали команди. Потім вибігали, швидко сідали в автомобіль і їхали працювати.

«Нашим завданням було дезактивувати приміщення четвертого блоку», - ділиться він. - «Простими словами, ми використовували пожежний шланг і під тиском змивали поверхні реактора, щоб не піднімався пил. У нашому захисті були спеціальні маски, які ми називали "ліпісток". На станції знаходилися резервуари з водою, а неподалік протікала річка Прип’ять, звідки ми набирали воду. Таким чином, ми використовували радіоактивну воду для очищення радіоактивних поверхонь».

Читайте також: 30 років як змінився світ. Родина Попадюків про трагедію Чорнобиля

Згідно з його словами, прикарпатці виконували три основні завдання. По-перше, їхня місія полягала у очищенні приміщення четвертого блоку. По-друге, вони брали участь у спорудженні саркофагу. Бетон транспортувався на висоту за допомогою насосів, які іноді блокувалися. Тому вони під'їжджали на автомобілях, щоб усунути ці затори.

Третя місія стосується забезпечення пожежної безпеки в 30-кілометровій зоні, - зазначає Олійник. - Існували команди, які чергували та реагували на виклики, пов'язані з пожежами, наприклад, у випадку загоряння в селі.

"Пожежі виникли через те, що протягом 48 днів не випало жодної краплі дощу," - зазначає Сергій Мельник. "Спеціально літаки розганяли хмари, щоб уникнути опадів і не допустити, щоб пил потрапив у Дніпро."

Перше, що мене вразило, як ми приїхали - пустка, - пригадує Сергій Мельник. - Я чув про нейтронну бомбу, яка вбивала все живе, але залишала будівлі цілими. І у Чорнобилі я побачив ту картину і чогось зразу згадав про ту бомбу. Пусте місто, іграшки дитячі в пісочниці розсипані. Там десь шибки вибиті і вітер фіранку на вікні теліпає, а там не вибиті. Всюди пустка. Просто пустка.

Також пан Сергій згадує про пшеничні ниви, адже ніколи раніше не зустрічав таких вражаючих колосків, як ті, що росли там. Коли стебла зігнулися під вагою зерна, ніхто вже не збирав урожай, і все залишилося без уваги, так і загинуло на місці.

Також рекомендуємо ознайомитися: Діти Чорнобиля. Розповіді трьох родин з Франківська, чиї життя переплелися з Прип'яттю (ФОТО)

У Чорнобилі його головним завданням було забезпечувати та підтримувати комунікацію між командами, які виходили на виконання робіт на реакторі.

Перші дні ми там працювали без дозиметристів, - пригадує Мельник. - Пізніше керівництво батальйону, зокрема Ярослав Михайлович, створили групу дозиметристів. Ми самі себе навчали. Потім кожна зміна, котра виїжджала на реактор, мала людину, яка йшла попереду групи й вимірювала безпечний маршрут. Відносно безпечний.

Мельник зазначає, що в одному з випадків прилад зафіксував незначний показник, але варто було лише зробити кілька кроків убік, як рівень радіації стрімко зріс до 200-300 рентген.

Микола Романів усі 48 днів працював водієм швидкої допомоги. Пригадує, що двічі на день міняв чоботи, бо вони були найбрудніші.

Наш Богдан Тилько вимірював рівень радіації на тих чоботях. Коли фон складав 20, на чоботях показник досягав 80, - зазначає пан Микола.

Роман щодня перевозив медичних працівників для збору крові. Також він доставляв шахтарів, які втрачали свідомість під час роботи над тунелем під реактором.

Дуже запам'яталися ті шахтарі з Донецька, - розповідає Романів. - Вони прокопували тунель на певну глибину, бо той четвертий блок мав піти повністю під землю. Але це потім передумали робити. Ми приїжджали майже через день до них на забір крові. Якщо білих кров'яних кілець було більше, а червоних менше, то людину везли в госпіталь. Їхав і забрав звідти людей, які непритомніли. У лікарні визначали, куди везти далі.

Він розповідає, що його автомобіль швидкої допомоги був у жахливому стані через роботу бригад з Черкас та Тернополя, які діяли перед ним. Найдивніше те, що жоден виїзд на реактор не був зафіксований у його звіті.

Медична палатка розташовувалася збоку, тому я опинився найдалі від Чорнобиля, - розповідає Микола Романів. - Спостерігав, як гелікоптери зависали над реактором і скидали мішки з цинком та піском. А тепер нам стверджують, що ми перебували в 30-кілометровій зоні. Як таке може бути, якщо ми були на відстані 17-18 кілометрів?

Усі повернулися до рідних домівок, до єдиного місця, - зазначає Ярослав Олійник. - І після повернення вони зіштовхнулися з непростими життєвими обставинами. Багато з них були молодими та не одруженими.

"Ми вам туди не доручали йти. Таке, на жаль, траплялося," - зітхає Мельник.

У Михайла не було дітей, у Романа народилася дитина з ДЦП. Було багато сімей, що розбіглися. Бо це радіація. Боялися, - каже Микола Романів.

Ярослав Олійник з часом заснував громадську організацію "Прикарпатбат Чорнобиль", через яку надає підтримку своїм товаришам у всіх можливих аспектах.

"Ми називаємо себе 'невгамовними', адже саме такими ми є," – усміхається чоловік. "Наш батальйон досі підтримує зв'язок. Гори, озера, церкви, водоспади – ці миті стали частиною нашого життя з того дня. Чи знайдете ще когось подібного? Найбільше нас пов'язує Калуш, адже саме з Калуського району було найбільше – 54. Залишилося в живих 27. А загалом з 259 – ми наразі доходимо до ста."

У 2016 році Олійник разом із товаришами отримав усі необхідні дозволи, орендував автобус і вирушив до Чорнобиля. Проте, вони змогли потрапити лише до Дитяток, далі їх чомусь не пропустили.

Хоч автобуси пропускали з туристами, хоч ми мали усі дозволи, - говорять чоловіки. - Ми поїхали на наше місце, де ми жили. Там за 30 років все позаростало деревами.

У понеділок Олійник у Новиці знову запрошує побратимів, які зможуть приїхати. Це місце, де все розпочалося. На в'їзді до села вже встановлено хрест на честь тих, хто вирушав звідси до Чорнобиля. Тут відбудеться служба й багато спогадів. А 18 липня на цьому місці планується відкриття пам'ятника ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС.

Я досі згадую малинові відтінки неба над реактором, і більше нічого не залишилось у пам'яті. Коли я заплющую очі, переді мною постає саме це малинове небо, - ділиться Ярослав Олійник.