"Їхнє сприйняття світу є більш чутливим". Як у Франківську пораненим військовим допомагають відновити бажання жити.
За понад три роки повномасштабної війни більшості бійців, так чи інакше, довелось побути пацієнтом медзакладу. І якщо у таких хабах як Дніпро, Київ, Одеса пораненим військовим у першу чергу рятують життя, то тилові області, зокрема Івано-Франківська, є місцями для довшого відновлення бійців.
Після тяжких травм відновлення до нормального життя часто є складним процесом. Щоб успішно подолати цей шлях, необхідні не лише фізичні можливості, а й внутрішня стійкість, зазначає Репортер.
Андрій, відомий під псевдонімом "Бандера", походить із села Негівці в Калуському районі. Він розповідає, що його бабуся мала знайомство з провідником УПА, тож вибір псевдоніма не випадковий. Чоловік завжди вважав себе патріотом, але контракт із 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою "Едельвейс" підписав лише у 2020 році.
Андрій ділиться своїм досвідом: «Я був частиною військово-патріотичної організації в Калуші, тому ця тема мені дуже близька. Для мене захист України завжди мав велике значення. Я підписав контракт разом із двома друзями. Спершу ми потрапили в різні підрозділи, але згодом я вирішив перевестися до них».
Повну бойову готовність їм оголосили ще на початку лютого 2022 року, пригадує Андрій. З початком вторгнення він служив у артилерійському дивізіоні, на Київщині. Потім перевівся у піхотний підрозділ, воював на Лисичанському напрямку. А у квітні 2023 року отримав поранення.
У мене стався перелом стегна. Тут, у Франківську, мені вже провели операцію з нарощування кістки. Зараз моя нога підтримується стержнем. Крім того, у мене тріснула барабанна перетинка в вусі, - ділиться "Бандера". - Але в цілому все гаразд, головне, що нога на місці. Я вже починаю трохи наступати на неї, а після реабілітації сподіваюся знову бігати.
Спершу Андрій отримував лікування в Харкові, а згодом – у Львові. Вже більше півроку, з певними перервами, він проходить реабілітацію в обласній клінічній лікарні Івано-Франківська. Тут йому не вистачає пригод.
Я пересуваюся на милицях, але можу сісти в машину з кимось та їхати. Сам ще після поранення по місту їхати не пробував, - розповідає військовий. - Нас возять у центр, ходимо на концерти, малюємо. Спочатку я потребував допомоги, щоб сісти, встати, а зараз досить мобільний. Скоро маю проходити лікарську комісію. Там дадуть відтермінування на пів року чи рік. А далі планую повертатися на фронт.
Історія Андрія - це лише одна з численних оповідей, що зберігаються в стінах обласної лікарні. Ці палати перетворюються на тимчасове житло для військових, які приїжджають з різних регіонів України, залишаючись тут на тижні або навіть місяці.
У відділі реконструктивної та пластичної хірургії, раніше відомому як опіковий, вдень досить тихо. Лікар Микола Варвадюк зазначає, що багато пацієнтів, які здатні піднятися з ліжка, зараз перебувають на свіжому повітрі.
У палаті неможливо залишатися безперервно. Ми навіть наполегливо рекомендуємо пацієнтам виходити на прогулянки, - зазначає Микола Варвадюк. - Вони проводять у нас тижні, і їм необхідно більше простору та спілкування, а не лише споглядати чотири стіни своєї кімнати.
Микола Варвадюк завершив свою інтернатуру в якості хірурга, що спеціалізується на абдомінальній хірургії, тобто проводить операції на органах черевної порожнини. Після цього він отримав додаткову спеціалізацію в Києві як лікар-комбустіолог, зосереджений на лікуванні важких опіків. У медичному відділенні він працює вже близько двох років.
«У нас багато пацієнтів, які отримали військові травми», – ділиться Микола. – «Люди приходять з різноманітними ушкодженнями, і ми намагаємося допомогти кожному. Ми постійно вдосконалюємо свої навички, відвідуємо міжнародні конференції та співпрацюємо з фахівцями з Латвії. Хоча їхні хірурги не мають справи з такою кількістю поранень, як ми, вони готові приймати наших військових на лікування за різними програмами».
Зазвичай, поранений спочатку прибуває на стабілізаційний пункт безпосередньо на фронті. Там пріоритетом є термінове порятунку життя. Після цього його переводять до лікарень Харкова, Одеси, Києва чи Дніпра. А після проведення найважливіших операцій пацієнтів доправляють у "тилові" регіони.
"Щодня у мене відбувається 3-4 операції, але іноді їх буває і 5-6," - розповідає Микола Варвадюк. "Якщо ж операція складна і потребує багато часу, ми зазвичай плануємо лише одну на день, оскільки вона може тривати від 4 до 5 годин. Іноді працюємо понаднормово, не звертаючи уваги на свої потреби, адже головне для нас - це допомогти всім, хто цього потребує."
Ознайомтеся з історією: "Друзі покажуть, що відступати не варто". Ветеран має намір пройти 1000 км від Івано-Франківська до Відня.
У палатах - ті, хто не ще не може виходити надвір, назустріч сонцю. Тут вони проводять довгі дні, очікуючи на покращення. Максим з позивним "Шустрий" - з Вінницької області. У франківській лікарні він уже майже місяць. Каже: спочатку було дуже погано, зараз краще. Навіть може стати на ногу, пересувається на милицях або на кріслі колісному.
Марко, уродженець Луцька, вирушив на фронт як доброволець у 2023 році. Він отримав поранення під час бою поблизу Покровська в січні 2025 року. Спершу його лікували в Дніпрі, згодом — у Києві, а з лютого він перебуває на лікуванні в обласній клінічній лікарні Івано-Франківська.
Зараз, після операції, я ще не можу встати з ліжка, тому нудьгую. Спина болить весь день лежати, - каже Марко. - До операції їздив у простір для військових при лікарні, там можна в шашки пограти, поспілкуватися. Бо тут сидиш сам і перед очима - одна й та сама картинка. А там ми спілкуємось, дружимо.
Марку провели трансплантацію частини м'яких тканин на нозі. Другий етап хірургічного втручання заплановано на наступний тиждень і триватиме приблизно шість годин. За словами Миколи Варвадюка, подібні мікрохірургічні операції є значним досягненням для медичного персоналу ОКЛ.
Процес відновлення в даному випадку буде тривати досить довго, - пояснює лікар. - Спочатку ми використовуємо кістковий цемент, який потім накриваємо вільним клаптем. Після приблизно 2-2,5 місяців цемент видаляється, і проводиться закриття кістковою тканиною. Лише після того, як все добре заживе, можна починати говорити про реабілітацію та відновлення кінцівки. Це залежить від кожного конкретного випадку. У нас були пацієнти, які відновлювалися за півроку - що є досить швидким результатом.
У разі необхідності, з пораненими працює фахівець-психолог. Це сприяє опрацюванню травм, викликаних війною та втратою товаришів по службі.
У мене ще не було жодного пацієнта, який би упав духом. Завжди всі готові боротися, - каже Микола Варвадюк. - Тому у нас і є наша Україна, бо наші воїни такі незламні.
Напевно, улюблене місце військових, які лікуються та проходять реабілітацію в обласній лікарні в Івано-Франківську, - простір "Мрія Дія". Тут для них проводять майстер-класи, арттерапію, є можливість пограти в настільні ігри, аерохокей, настільний теніс, навіть спекти торт.
Перш за все, цей простір був створений з метою надати військовим можливість для саморозвитку та показати їм, що вони не самотні у своїй боротьбі, а також висловити вдячність за їхню відвагу у захисті країни, - ділиться координаторка простору Надія Шегда. - Під час спілкування з військовими я помітила, що вони мають особливе сприйняття світу, яке частково формується через їхній травматичний досвід. Вони бачать світ більш чутливо, ніж ті, хто не зазнав подібних переживань, і це справляє глибоке враження.
Одним із ключових завдань, яке постало перед творцями цього простору, стала забезпечення доступності приміщення для осіб з різними травмами та формами інвалідності. Для вирішення цього питання було проведено консультації з експертами як в Україні, так і за кордоном. Наприклад, вхідні двері відкриваються за допомогою сенсорних технологій, а меблі в кухонному зоні були спеціально адаптовані.
Ознайомтеся: Важливо висловлюватися вголос. Ветеран Андрій Фармуга ділиться думками про побоювання цивільних щодо можливого образи чи тригера військовослужбовців.
"Ми активно працюємо над різними ініціативами, для яких збираємо кошти," - ділиться Надія Шегда. "Незабаром ми плануємо відкрити першу інклюзивну вбиральню в одному з наших відділень, яка включатиме пральню і душову. У майбутньому ми сподіваємося розширити цю ініціативу і створити більше таких об'єктів. Також ми маємо намір організувати вуличний інклюзивний простір, де військові могли б відпочивати в літній період. Проте наразі це досить складно, оскільки асфальтові доріжки на території лікарні не підходять для пересування на інвалідних візках."
В даний час в лікарні організовують збір коштів на автомобіль з пневмопідйомником, щоб пацієнти, котрі користуються інвалідними візками, могли комфортно дістатися до міста. Для збору коштів військовим влаштували арттерапію на свіжому повітрі: бійці створювали малюнки сакур, що ростуть на території закладу. Продаж цих картин допоможе зібрати необхідні кошти для придбання спеціалізованого транспорту.
Взагалі, у просторі "Мрія Дія" терапевтичні сесії, що поєднують природу та мистецтво, відбуваються досить регулярно.
Для того щоб військові, які отримали поранення, відкрилися, необхідні прості речі. Надія Шегда зазначає: "Важливими є переключення уваги та прийняття". Вони відчувають, що їх тут сприймають такими, якими вони є - як морально, так і фізично. Їхнє змінене тіло - це дуже чутлива тема, яку легко зачепити, навіть якщо вони намагаються це приховати. Для роботи з цим потрібно створити таке середовище, яке допоможе їм повернутися до нормального життя.
Перший добровольчий шпиталь "Брасс", розташований на периферії Івано-Франківська, не може похвалитися такими ж великими можливостями, як обласна лікарня. Проте саме тут надають підтримку військовим, допомагаючи їм відновити не лише фізичну силу, а й моральний дух.
Як розповідає керівниця психологічної служби шпиталю Анна Ганущак, зараз найбільше пацієнтів мають ознаки ПТСР. Це повторення переживань, спогадів, сновидінь, інколи - стан тривожності чи гіперпильності.
Навіть ті, хто непогано справляється загалом, мають порушення пам'яті та уваги, тож тут теж є, з чим працювати, - каже Анна Ганущак. - Підтримка родини дуже допомагає, але може й навпаки - шкодити. Наприклад, якщо рідні занадто сильно його жаліють, то це як "психологічна інвалідизація". Або навпаки, звинувачують, що він заважає - наприклад тим, що не може спати вночі.
Часто військові відчувають дискомфорт через надмірну опіку з боку сторонніх. Наприклад, молодим солдатам, які отримали поранення, може бути незручно, коли старші жінки пропонують їм своє місце в транспорті або наполягають на тому, щоб взяти їхню сумку. Найкращий підхід – це запропонувати допомогу, але при цьому не бути нав'язливими.
Можливість переключитися на інші справи дійсно приносить користь. Майже рік тому Перший добровольчий шпиталь започаткував "Ветеранський простір" за адресою Леся Курбаса, 6. Це місце, де військовослужбовці, ветерани та їхні близькі мають шанс отримати підтримку у працевлаштуванні, медичному обслуговуванні, відвідувати психологічні сеанси та записуватися на різноманітні курси.
Це має великий вплив і є суттєвим. Адже існує робота з психічними травмами, а також робота, що допомагає знайти ресурси і надихає людину на подальше життя. Іноді ми організовуємо поїздки, наприклад, до Яремче. Хлопці зазначають, що це дуже корисно, адже в іншому випадку людина постійно стикається з досить пригнічуючими обставинами, - розповідає Анна Ганущак.
Перед початком повномасштабної війни перший добровольчий шпиталь "Брасс" функціонував протягом декількох місяців як приватна клініка, спеціалізуючись на пластичній хірургії. Його заснував Станіслав Онищук в рамках спільного українсько-німецького проєкту. Проте 24 лютого 2022 року все кардинально змінилося.
О 5:00 ранку ми зв'язалися з усіма працівниками і почали обговорювати наші подальші дії, - згадує Станіслав Онищук. - Я усвідомлював, що хоч наша лікарня і невелика, але сучасна, тому було б недоцільно закривати її в такий критичний момент і не використовувати цей ресурс на шляху до перемоги.
Тож лікарня розпочала свою діяльність на засадах волонтерства, і в перші місяці медики навіть не отримували жодної винагороди. Вони робили все можливе, щоб підтримати військових, які потребували медичної допомоги або реабілітації.
З того часу тут встигли попрацювати лікарі з багатьох куточків України та з різних країн світу.
Протягом нашої діяльності у нас вже працювало понад 100 фахівців з 22 різних країн. Найбільше з них представляли організацію "Лікарі без кордонів". Серед наших партнерів були японці, мексиканці, британці, американці та багато інших. Вони навчалися у нас, а ми отримували знання від них, - зазначає Станіслав Онищук. - Люди, які готові подолати такі відстані заради благородної мети, справді є воїнами світла. Спілкування з такими особистостями є безцінним.
У лікарні "Брасс" в даний момент функціонує лише 14 ліжок для денного стаціонару, проте заклад надає допомогу удвічі більшій кількості пацієнтів. Багато людей приходять на процедури, оскільки проживають у Франківську або поблизу. Директор установи зазначає, що часто необхідно ставити пацієнтів в чергу. Тому лікарня має намір розширити свої можливості.
Читайте: Легких випадків тут не буває. Як працює Перший добровольчий шпиталь БРАСС
На сьогодні основним джерелом фінансування закладу є міський бюджет. Також продовжують підтримувати благодійники з України та Польщі, а не обходиться і без грантової допомоги. Хоча кількість тих, хто готовий надати фінансову підтримку, зменшилась у порівнянні з початковими етапами повномасштабної війни, медичні працівники не втрачають рішучості у своїй справі.
Зміни в стані здоров'я, самопочутті та сприйнятті світу, які переживають хлопці та дівчата у нашому шпиталі, помітні всім, - зазначає Станіслав Онищук. - Коли вони залишають наш заклад, їхні очі світяться яскравіше. Ці трансформації можуть здатися незначними, але їхня важливість не викликає сумнівів. Для нас вони мають значно більше значення, ніж будь-яка матеріальна вигода, яку ми могли б отримати, працюючи в інших сферах.
Автор: Ольга Романська
