У Луцьку пройшов п'ятий міжнародний літературний фестиваль "Фронтера".
У луцькому музейному просторі "Окольний замок" відбувся V міжнародний літературний фестиваль "Фронтера". Уже традиційно подія зібрала письменників, перекладачів, медійників, дипломатів, літературознавців з України та інших держав. Цього року це були Іспанія, США, Колумбія, Велика Британія. Учасниками фестивалю стали Каталіна Гомес Анхель (Колумбія), Кшиштоф Чижевський (Польща), Капка Касабова (Шотландія-Болгарія - онлайн), а також Павло Казарін, Андрій Любко, Ірина Цілик, Володимир В'ятрович, Юрко Прохасько, Марічка Паплаускайте, Тетяна Трощинська, Анастасія Євдокимова, Таня Касьян, Володимир Єрмоленко, Богдан Логвиненко, Станіслав Федорчук, Тетяна Трощинська та багато інших.
Фестиваль організувала літературна платформа "Фронтера", креативна івент-агенція "Філгуд", платформа "Алгоритм дій" за підтримки Посольства Іспанії в Україні, Британської Ради і Луцької міської ради. Разом із партнерами фестивалю, благодійним фондом "Ангар", учасники та гості збирали кошти на дрони на оптоволокні. Вдалося зібрати понад 424,6 тисячі грн. Загалом на підтримку Сил оборони та безпеки України зібрали 849,857 грн.
На фестивалі відбулися поетичні читання, обговорення, презентації, театральні вистави, музичні концерти та навіть стендап-шоу. Проте ключовою темою, яка чітко виділялася протягом заходу, стали змістовні бесіди про роль літератури (і культури в цілому) у воєнний час, питання культурної дипломатії, а також наші спільні переживання сьогодення і способи їх подолання. Протягом двох днів учасники досліджували концепцію "спільності" та шукали відповіді на питання: "Що нас об'єднує? Звідки ми походили? Якими ми були? Як ми трансформуємося сьогодні? Яка джерело нашої надії?"
Термін "спільність" став головною темою вступної промови фестивалю, яка традиційно визначає атмосферу всього заходу. Цього разу її виголосив письменник, волонтер і військовий з Луцька Павло Коробчук. Після своєї промови, в ролі місцевого жителя, він пригощав фестивальних гостей пиріжками, які спекли його мама і бабуся.
Кожного разу, коли я подорожую Україною, я все більше усвідомлюю, що в усіх куточках країни відчувається та ж сама атмосфера, що й у селі моєї бабусі. Останніми роками, як і раніше, під час грози відчуваю тривогу, але знаю, що безпека завжди поруч. Отже, що ж таке наша спільність? Це місце, де панує відчуття української соціокультурної спадщини в часі, де розташована українська земля, і звучить рідна мова.
Однак мова – це всього лише верхівка айсберга, та сама вишенька на найсмачнішому пирозі, який готують бабусі або мами. У нашій спільноті існує безліч ознак, що допомагають нам впізнавати одне одного. І зовсім не обов’язково мати їх усі, щоб відчувати приналежність до цієї спільноти, так само як не потрібно мати всі гроші світу, щоб вважатися багатим. Ось лише кілька з цих ознак: гідність, свобода, енергія, життєва сила, стійкість, гумор, страждання, культура, мова, географічне положення, історія, військова сила, геополітичні аспекти, інформаційний простір, правова система, валюта, економічні показники, кордони, бюджет, меми, герб, прапор, казки", – висловив свої думки Павло Коробчук.
Усі обговорення відбувалися в контексті теми Перетворення-Втрата-Надія. Особливою фінальною нотою фестивалю стала акцентуація на надії та значенні культури у формуванні уявлення про майбутнє, що наповнило атмосферу оптимізмом і підкреслило важливість культури. Важливо відзначити, що в заході взяли участь письменники, які активно борються чи вже боролися, що надало події ще більшої глибини та значущості.
Доповідачі обговорювали ключові питання, які потребують уваги та осмислення в нашому суспільстві. Тому ми підготували вибрані фрагменти з цих дискусій.
Які аспекти нашої особистості ми (пере)відкриваємо під час масштабного конфлікту? Як ми реагуємо на катастрофічні події та загрозу нашому існуванню? Як ми шукаємо нові сенси, цінності, підходи та стратегії, щоб адаптуватися до нових умов? Яку підтримку можемо знайти в мові та літературі? Чи є це важливим в умовах війни? Ці питання обговорювали Володимир Єрмоленко, Тетяна Трощинська, Адам Харлампович та Анастасія Євдокимова.
В умовах війни я спостерігаю за трансформацією певної мови, її перевинайденням. Я цілковито згоден із думкою, що мова виконує роль зброї. Проте, слід зауважити, що суть зброї не лише у вбивстві, а й у точності прицілювання. Це яскрава метафора всієї людської культури, що перевищує звичайні сенси, емоції та образи. Наразі я абсолютно впевнений, що ми повинні протистояти російській мові на всіх фронтах, адже це є головний інструмент імперії.
Для імперій Західної Європи основним засобом впливу була концепція расових відмінностей. Проте росіяни підходять до цього питання по-іншому, намагаючись знищити ці відмінності. Вони стверджують: "Ти такий же, як і я. Ти повинен ідентифікуватися зі мною". Але як це зробити? Єдиний шлях – через мову. Я постійно наголошую, що для росіян це також є екзистенційною боротьбою. Якщо їм не вдасться переконати нас у нашій приналежності до російської ідентичності, то як вони можуть переконати бурятів, татар або якутів? І єдиний засіб для цього – мова. Це їхній основний інструмент влади. Отже, для нас питання не в багатомовності. Для нас російська мова – це зброя, і ми повинні захищатися, використовуючи наш щит", – підкреслив Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, журналіст і президент Українського ПЕН.
Культура є продовженням життя поза його межами. Люди усвідомлювали важливість культури задовго до того, як виникло саме це поняття. Тому я постійно занурююся в українську культуру. Я переконаний, що наші класики вже висловили всі свої думки, і нам лишається лише навчитися в них, переосмислити їхні ідеї. Вони постійно нашіптують нам щось важливе. Наприклад, чи не говорив Панько Куліш правду, коли створив "Чорну раду"? Чи не відображає це наше схильність до анархії та любові до популістів? Чи не переживаємо ми це у своїй повсякденності? Франко у своєму творі "Мойсей" також не помилився, стверджуючи, що основна дилема українського суспільства полягає в конфлікті між лідером та народом. Адже лідер не просто веде народ, бо той постійно каже: "Іди, до побачення". Це безперервна боротьба, яка визначає інтереси української культури. Вона не є такою елітарною чи аристократичною, як деякі інші, але в ній надзвичайно важливу роль відіграє народ.
І мені здається, що коли ми зануримося в цю бібліотеку нашої культури, ми все там знову і знову будемо знаходити. Проблема лише в тому, які питання ми ставимо. Якщо ми ставимо питання тільки про нашу жертовність, то це пастка. Ми маємо шукати там суб'єктність", ‒ додає він.
Велика війна - це великі втрати. Колективне горе, яке ми проживаємо щодня. Як ми їх проживаємо? Рядок "Сто Стусів не вийшло з Дебальцевого, сто Сосюр" з вірша поета та військового Артура Дроня геніально точно говорить про непоправні культурні втрати, які неможливо нічим компенсувати. Що може література перед обличчям смерті та як особисті втрати поєднуються зі спільними? Про це міркували Таня Касьян, Капка Кассабова (Шотландія-Болгарія), Богдан Коломійчук і Тарас Малий.
"Для мене втрата означає втрату рідного простору. Це стосується не лише одного, а двох домівок. Мій перший дім, де я провела своє дитинство, знаходиться в Маріуполі. Інший — в селі в Запорізькій області, і він також в окупації. Я бачила фотографії цього місця, спостерігала, як його руйнували, як там відбувалися п'яні гуляння. Щасливі спогади з дитинства затрималися в пам'яті, але тепер їх перекреслили дії окупантів і колаборантів. Це також втрата зв'язків, адже мої друзі далеко. А ще — втрата можливості спілкуватися, коли я не могла дізнатися, що сталося з моїми близькими. Зараз моїм найбільшим страхом є знову втратити цей зв'язок і не знати, як вони там, чи все в порядку", — поділилася своїм досвідом Таня Касьян, письменниця, журналістка та активістка.
"Моя історія з цією темою, мабуть, починається з вересня 2022 року, коли я розпочав службу. Найменша одиниця в наших збройних силах — це відділення, що складається з до 10 людей, які мають добре знати одне одного. На самому початку наш старший сказав: 'Я не хочу звикати до вас, адже потім прощатися буде важко'. Це був момент глибокої щирості, що розставив усі акценти. Війна — це своєрідні ворота. Це військова філософія, яка вимагає прийняття втрат. Необхідно усвідомити, що можна втратити друзів, а також ризикувати своїм життям — і це також варто прийняти. Я вдячний вам за вашу відвагу говорити про це, адже тема складна, і було б легше просто її ігнорувати", — підкреслює автор та ветеран Богдан Коломійчук.
Проте за втратами є й надія. І якою є роль культури у тому, щоб ця надія була, у тому, щоб бачити майбутнє і формувати його. На питання, що таке надія та якою має бути література під час війни, шукали відповіді Андрій Любко, Марія Берлінська, Алім Алієв, Станіслав Федорчук, Ніколас Ніяркос (Греція-США) та Богдана Романцова.
"Що приносить надію? У важкі часи, я відчуваю, що результати нашої праці відіграють важливу роль. Це рутинні завдання. Не завжди чисті і приємні, але постійні, які дають стабільний результат. Вони допомагають уникнути зациклення на відчутті неминучого краху. Одночасно це дає можливість щодня бачити хоча б маленьке світло, ще один крок уперед, що покращує нашу ситуацію", ‒ зазначає письменник і волонтер Андрій Любко.
"Я сподіваюся, що армія майбутнього стане не лише професійною, з високими стандартами та технологіями, а й буде характеризуватися справжнім емпатичним лідерством. Командир повинен бути не лише тим, хто веде людей у бій або ставить завдання, а й тим, хто ставиться до своїх підлеглих з повагою. Чесно кажучи, я відчув гнів, коли побачив, як молодь критикують за їхні плакати. Я прагну, щоб ми підтримували молодше покоління, адже настав час подолати цю травму між поколіннями," ‒ зазначає політолог та ветеран Станіслав Федорчук.
Андрій Любко
Якою має бути література під час війни? Різною, відповідає Андрій Любко.
"Мені часто надсилають у директ вірші люди, які не є професійними письменниками й точність висловлювання яких далека від того, щоб вона вражала. Я до цього дуже добре ставлюся. Коли я бачу, як знайома виставляє вірш свого чоловіка з фронту, мені здається важливим - коли література допомагає людині не тільки пояснювати якусь ситуацію, а просто є самою функцією писання.
Українська література в той чи інший спосіб почала пояснювати Україну, почала пояснювати війну в українському суспільстві, і за кордоном. Ми не політики. Ми можемо говорити те, про що всі інші теж хотіли б, але не мають інструментів. І література, і культура будуть живими, коли ми будемо проговорювати актуальні проблеми, а не лише прекрасні й позитивні історії", ‒ вважає Андрій Любко.
Фестиваль став важливим простором для обговорення актуальних і часом непростих питань. Ці зустрічі важко переоцінити, і з нетерпінням чекаю можливості знову зустрітися з тими, з ким нас є багато спільного, на "Фронтері" наступного року.
Зображення Володимира Хомича та Миколи Цимбалюка.
