Новини Івано-Франківська та області

Варто спробувати досягти успіху в УПЛ: Блавацький розповідає про вражаючий результат своєї команди в Першій лізі, 13 матчів без поразок та таємницю 51 забитого голу.

"Футбол 24" провів детальне інтерв'ю з Богданом Блавацьким, головним тренером команди Фенікс-Маріуполь, яка займає перше місце у Першій лізі.

"Жоден тренер, що має самоповагу, не приєднається до команди без розуміння її суті."

Богдане Ігоровичу, щиро вітаю вас із тріумфом у недавньому матчі та з тим, що ваша команда зайняла першу позицію. Давайте обговоримо зустріч з Вікторією, яка, в свою чергу, стала ключовою для Фенікса-Маріуполя у завершенні туру на чолі таблиці. Якою була складність цього поєдинку для вашої команди?

Ми зіграли проти команди, яка з самого початку сезону утримує верхні позиції в турнірній таблиці, займаючи перше місце. Звісно, подорожуючи 920 кілометрів і зустрічаючись із лідером, такі матчі можуть виявитися складними. Як і зазвичай, ми дотримувалися свого плану, детально аналізуючи суперника. Я майже з точністю передбачив їхній склад, був обізнаний про те, що вони можуть запропонувати, а також про можливі несподіванки, які могли підготувати.

Ми усвідомлювали, що в поєдинках, де Вікторія відкриває рахунок, команда майже завжди контролює гру. Також знали, що у другій половині матчу їхня активність може дещо знижуватися. Це створювало для нас можливість, адже наші заміни, свіжість та швидкість мали стати нашим козирем після перерви. Тому ми старалися уникати помилок. Єдиний раз, коли це сталося, - це коли Кухарук фолив Шарая.

В цілому, ми не зробили суттєвих помилок, проявляли терпіння та очікували на свою можливість. Наші зміни та перестановки стали безсумнівною перевагою команди. Врешті-решт, все відбулося за нашим планом, і ми змогли дочекатися свого часу.

- Що, на вашу думку, стало ключовим у цьому матчі?

Було безліч важливих моментів. Перш за все, сама підготовка відіграла ключову роль: ти протягом тижня готуєшся до матчу, розробляєш стратегії, аналізуєш логістичні нюанси. Також слід врахувати, що наш капітан не зміг вирушити на гру через чотири жовті картки, отже, потрібно було визначити, хто стане його заміною. Усе це супроводжувалось безліччю важливих питань.

Фенікс-Маріуполь / Зображення з соціальних мереж

Вважаю, що всі ці аспекти разом справили значний вплив. Далі ми обговорюємо стратегію на гру: як саме її вести, коли вчасно втручатися, вносити зміни, робити заміни, коригувати тактику — грати на нижчому чи вищому рівні, відстежувати ритм. Усі ці елементи стали вирішальними. Можливо, цього разу наші підсилення, як і в попередніх матчах, знову вийшли на поле і принесли нам голи.

Фенікс-Маріуполь утримує вражаючу серію без поразок, яка вже складає 13 матчів у Першій лізі, з них 12 під вашим керівництвом. Чи можете ви згадати, коли востаннє у вашій тренерській кар'єрі вам вдавалося досягти такої тривалої безпрограшної серії? Які емоції ви відчуваєте щодо цього досягнення?

Схоже, я вже мав подібні серії в Польщі раніше. Не можу точно сказати, але це могло бути близько 14-15 матчів. Приблизно таке відбувалося, коли я працював у Віслі Пулави та Томашуві-Любельському.

Я поставив запитання генеральному директору Фенікса-Маріуполя, чи міг він передбачити таку серію після мого приходу. Ніхто не міг цього передбачити. Він також відповів, що не міг. Звичайно, тепер ця серія у всіх на язику. Усі суперники хочуть, особливо зараз Агробізнес, підставити нам підніжку - щоб вона закінчилася, щоб саме ця команда перервала наш тривалий успіх.

У минулому році Буковина випустила подібну серію. Проте, якщо розглянути це в цілому: в яких умовах вони діяли і як ми підходимо до цього процесу... Повірте, нам значно складніше. Можна провести паралелі між різними аспектами: селекцією, умовами праці, фінансовими аспектами та багатьма іншими факторами. Тут є безліч нюансів.

На даний момент у нас все йде добре. Я буду щасливий, якщо ми зможемо уникнути поразки в цих двох іграх. Навіть якщо завершимо з двома нічиїми, це також буде позитивним результатом.

Ви стали керівником команди, яка займала останні позиції в турнірній таблиці, а тепер вона займає перше місце. Які саме зміни ви запровадили після свого приходу: чи це стосувалося психологічного стану гравців, ігрової стратегії, процесу тренувань, атмосфери в команді чи, можливо, всіх цих аспектів одночасно?

Ви самі знайшли відповідь на своє питання (усміхається). Варто відзначити заслуги попереднього тренера. Підбір гравців був і залишається якісним. Селекційна робота виконана на досить високому рівні. Однак, на початку моєї діяльності функціональний стан футболістів залишав бажати кращого. Нам довелося через тренування, змінюючи підхід до тренувального процесу, який став більш інтенсивним, покращити їх фізичну підготовленість і зосередитися на двох важливих аспектах.

Перше, на чому я завжди акцентував увагу: їм необхідно відновити свою гру до рівня, який відповідає їхньому прізвищу. Якщо Оріховський демонструє хорошу гру, але з якихось причин в даний момент цього не робить, то ми повинні виявити причину і виправити ситуацію. Важливо повернутись до початкових стандартів гри.

Друга річ стосується психології. Я завжди підкреслював, що прізвища не мають значення. Все, що ви зробили раніше, залишилося в минулому — це лише частина історії. Тепер вам потрібно підтверджувати свою репутацію та ім'я. Ви зараз зовсім інші у складі команди і працюєте під керівництвом нового тренера. Можливо, так сталося за задумом вищих сил, що наші шляхи перетнулися. І якщо це сталося, то ми повинні працювати на якісному рівні.

Керунок їм сподобався, мені так здається. Щось трошки відновили, щось трошки поправили, щось трошки згадали, як вони колись грали. Десь вони заімпровізували, а я цього не забороняю, борони Боже. Нехай імпровізують, якщо це йде тільки на користь команді.

Богдан Блавацький надає рекомендації / Зображення з соціальних мереж.

Ми маємо відмінну взаємодію. Хоча спочатку не з усіма були настільки глибокі розмови, після їх появи з’явилася конкретика: я чітко висловлював свої побажання, описував, як все повинно виглядати і функціонувати. Постепенно все це почало складатися в єдину картину, і в результаті ми отримали те, що спостерігаємо сьогодні.

Ви говорили про те, що запитували генерального директора, чи передбачав він таку серію подій. А як щодо вас? Коли ви почали працювати, чи одразу помітили, що команда має потенціал для досягнення більшого? Чи, можливо, головною метою було просто поліпшити ситуацію, яка існувала на той момент?

Жоден поважаючий себе тренер не приєднається до команди без попереднього аналізу. Перед тим, як зробити крок, необхідно ретельно вивчити ситуацію. Я, до речі, слідкував за цією командою вже протягом тривалого часу — більше року. Можливо, це пов’язано з тим, що вона з Львова, а Львів — моє рідне місто.

Чесно кажучи, мені також хотілося просто повернутися в Україну з Польщі. Тим більше - це рідне місто, тому пропозиція була дуже заманливою. Я стежив за командою, дивився, які там гравці, за якою схемою вони грають, що і як. Були матчі, особливо навесні, коли вони грали, і це мені дуже сподобалося. Потім чомусь розпочався не дуже хороший відрізок - це вже питання не до мене.

Чи міг я розраховувати на таку серію? Якщо чесно, то, мабуть, ні. Але якщо ти берешся за роботу тренера... Можна припустити, що дві, три, чотири перемоги - випадкові. Десь пощастило, і всі говорять: "Фарт, фарт. Та там уже все було зроблено до нього, потрібно було тільки гравців порозставляти і розказати". Ключові слова - порозставляти і розказати. Розумієте?

Отже, цілком можливо, що деяка підготовча робота вже виконувалася. Проте я уважно вивчив цю команду і мав відчуття, що тренувальна програма, яку я пропоную, буде цікава провідним спортсменам. І, напевно, так і сталося: ми займалися з м'ячами, працювали в квадратах, створювали маленькі групи, постійно перебуваючи в грі, без зайвих бігів. В цілому, в такому ключі.

Тринадцять ігор без жодної поразки - це вагома перевага як з точки зору гри, так і психологічно. Чи не виникає у вас побоювань, що після такого вдалого періоду гравці можуть почати надто впевнено ставитися до власних сил? Які кроки ви вживаєте, щоб запобігти цьому?

Зараз ми повертаємося до матчу проти Прикарпаття. Результат гри склав 1:1, і наш воротар врятував ситуацію на 91-й хвилині, коли Жупанський забив гол головою. В процесі цієї гри у мене виникла думка, що деякі гравці могли подумати: "Ну, ми все одно зможемо забити, нас десь підстрахують, заміни спрацюють, ми зможемо змінити тактику, а тренер знайде якийсь варіант. Якщо йдеться про гру, значить, все повинно складатися". Це спостереження я зробив тоді.

На даний момент, після матчу з Вікторією, ця думка відсутня. І повірте, ми докладемо всіх зусиль, щоб подібний настрій не виникав ні в грі з Агробізнесом, ні з Полтавою.

"Якщо взяти мій 40-річний сімейний стаж із дружиною, то, поклавши руку на серце, десь 20 років мене не було поруч"

Яким чином з'явилася ідея Фенікса-Маріуполя?

Чи потрібно розповідати про всіх агентів? (Сміється). Дивіться, ця ситуація виникла ще взимку. Тоді я отримав пропозицію від нашого президента та спонсора. Ми все обговорили, але в цій команді є три президента. Основну фінансову відповідальність несе людина, яка мене запросила, - пан Володимир Феник. А ще є два президенти - Степан Пилип і Іван Лущ.

Тренер у своєму елементі / Зображення з соціальних мереж

Минав час, і, поклавши руку на серце, перевагу відстояли ті два інші президенти, щоб залишити пана Фещука. Тому це питання перенеслося.

Я працював у Польщі, мене все влаштовувало. Дев'яносто кілометрів від Львова - близько, просто через кордон деколи важко було проходити, стояти в черзі. Усі умови роботи, різні моменти - мене все влаштовувало. У мене вже пенсійний вік, і цього було достатньо. Єдине, що не влаштовувало, - я рідко бачив дітей і внуків. Більше хотілося бачити внуків, спостерігати, як вони ростуть.

Взагалі, якщо взяти мій 40-річний сімейний стаж із дружиною, то, поклавши руку на серце, десь 20 років мене не було поруч. То поїхав - збори, то тренування, то приїхав на два-три дні, знову поїхав і знову мене немає. Чесно кажучи, хотілося вже такого спокою, затишку. Ну, спокій тренеру може тільки снитися, це однозначно, але хотілося сімейного затишку, щоб бути вдома, на місці.

І, напевно, в цей момент Господь Бог звернув на це увагу, адже пан Феник знову вирішив зв'язатися зі мною, і це сталося вже вдруге. Цього разу він скористався посередництвом Богдана Ігоровича Когута, спортивного директора. Він також зіграв важливу роль у цій ситуації. Колись, у 2009 році, він виступав за мою команду як футболіст у Польщі. Протягом нашого життя ми переживали безліч цікавих моментів разом.

Тож, якщо говорити, хто посприяв моєму приїзду сюди, то ці дві людини відіграли головну роль: Богдан Когут і президент Володимир Феник.

Які цілі визначило керівництво клубу під час вашого призначення? Чи відбулися зміни в цих вимогах після успішного періоду?

Я не є великим прихильником таких інтерв'ю. Чому так? Я маю віру в Бога і не хочу накликати на себе неприємності, не бажаю притягувати щось негативне... Особливо перед важливими матчами, адже після таких розмов можуть статися непередбачувані ситуації. (Сміється) Можливо, зараз усе зміниться...

Щодо завдань. Минулого року вони посіли дев'яте місце. Відповідно, щоб зробити крок уперед, треба, мабуть, посісти місце трохи вище, ніж дев'яте. Десь коридор - п'яте-восьме місця. Але ваші думки правильні: апетит приходить під час гри. Можливо, завдання будуть змінені, можливо, будуть внесені певні корективи.

Давайте розглянемо цю ситуацію. Минулого року команда змогла здобути 36 очок за весь сезон. Наразі ми майже завершили перше коло, і попереду ще друге коло та дві гри. Якщо все піде за планом, ми зможемо досягти аналогічного результату або навіть перевищити його вже восени. Розумієте? Це свідчить про те, що ми зробили суттєвий прогрес у цьому напрямку, особливо в контексті здобутих балів. Тоді це було за цілий рік, а зараз — всього за одне коло. Ми продовжимо працювати в тому ж дусі. Я впевнений, що не лише збережемо темп, а й будемо його підвищувати.

Все може статися. Не прагну зазирати в далеке майбутнє, але варто визнати, що можливості безмежні. Існують також інші перспективи.

"Я виконую майже всі завдання, які ставлять президенти в усіх командах, з якими я співпрацював."

- Трохи про вашу тренерську кар'єру. Ви розпочали її в жовківському Гараї, з яким у сезоні 1994/95 стали чемпіоном України серед аматорів. Наскільки важливим був цей перший успіх?

Мене дуже радує, що коли ми приїхали до Вікторії, ми зустріли тренера воротарів Постранського. Він підійшов до мене і сказав: "Ігорович..." А ми не бачилися протягом 30 років! У Жовкві він був, коли тільки починав свою кар'єру. І таких, як Постранський, можу згадати ще кілька: Єзерський, Беньо, Гамарник, Будник, Маковський, Марич. Загалом, близько 8-10 людей, які пізніше виступали у Вищій лізі. Всі з моєї команди!

Коли мені виповнилося 31 рік, я лише починав свою кар'єру, а тепер мені вже 63. Пройшло 32 роки, але люди все ще пам'ятають про ті часи — і пам'ятають досить чітко. Звичайно, як і в кожного тренера, у мене були гравці, які могли образитися через певні ситуації. Але в основному все ж панує позитивна атмосфера і доброта. Я намагався робити все можливе, щоб усім було комфортно. А тепер подивіться, де працює Єзерський. Він пам'ятає, як ми починали в Жовкві.

Володимир Єзерський (ліворуч) - помічник головного тренера збірної України Андреа Мальдери / Фото УАФ

Дозвольте поділитися з вами деякими цікавими спогадами. Я завершив навчання у футбольному спецкласі, де навчався разом з хлопцями, які на рік старші за мене, з випуском 62-го року. У 79-му році ми отримали атестати про закінчення школи. Після цього ми намагалися зустрічатися двічі на рік, а іноді лише раз. З тих, з ким я навчався, лише кілька залишилися у футболі. Наприклад, Юрій Гій, який провів 500 матчів за Буковину і став золотим медалістом, а також ще кілька хлопців, які пограли у футбол протягом короткого часу. Сьогодні я залишився єдиним з нашої групи, хоча Юра Гій тепер тренує дітей, та, можливо, ще хтось продовжує займатися спортом – треба буде подумати.

Одного разу підійшла людина, я не буду називати її прізвище, і запитала: "А які у нього досягнення?". Це питання я завжди ставив собі. Так ось, ми піднялися з аматорського рівня до Другої ліги, потім у Красилові з Другої ліги в Першу. Я тричі піднімав команди до Вищої ліги: двічі в ролі головного тренера і один раз як асистент пана Кварцяного у Волині. У Польщі я працював протягом 12 років: піднялися з третьої ліги до другої, а з другої - до першої, а також з п'ятої до четвертої. Усі команди, з якими я співпрацював, виконували поставлені завдання.

Богдан Блавацький разом з Віталієм Кварцяним / Зображення з соціальних мереж

Однак я хочу задати зустрічне питання: 28 років в ролі тренера, майже весь цей час без власної команди. На самоті! Маркевич, Дячук-Ставицький, покійний Броварський, покійний Юрчишин - зараз можемо згадати 18 прізвищ з Львівщини... І я серед них! Для мене це справді найбільше досягнення - те, що я в числі цих людей і досі працюю, залишаюсь затребуваним, ще й отримую нові пропозиції.

Завдання виконую практично всі, які ставили президенти в будь-якій команді, де я працював. Думаю, і у Феніксі, якщо поставлять завдання, то й тут ми його виконаємо. Не будемо, правда, забігати наперед, але скромно, без якогось фанатизму, тихою сапою будемо від гри до гри приносити результат нашому президенту в першу чергу, нашим керівникам.

З часом ви стали керівником івано-франківського Прикарпаття. Під вашим управлінням команда зайняла десяте місце у Вищій лізі, що стало найкращим результатом в історії клубу. Які спогади у вас залишилися про ту команду та той сезон?

Я раптом згадав про ту гру в Івано-Франківську, в тому ж сезоні. Чомусь усі про це швидко забули! Мене ніхто не згадує, хоча моє прізвище залишилося в історії, і цей факт не зникне.

Які спогади у мене залишилися про цей сезон? Це був період становлення молодого тренера. Я працював з гравцями, які були практично мого віку, зокрема, капітаном команди Ярославом Ватаманюком. Незважаючи на те, що мені було 34,5 роки, мені доводилося приймати рішення, які вимагали досвіду, як у людини, що вже 10, 15 або навіть 20 років працює в тренерській діяльності. І ці рішення приймалися вчасно і зважено.

На мою думку, якщо ти набираєш 17 очок за коло, це свідчить про те, що тренер заслуговує на тверду трійку за п'ятибальною шкалою. Якщо ж результат перевищує 20 очок, то це вже можна оцінити на четвірку. А якщо досягаєш більше 70 відсотків, то це вже на п'ятірку. У Івано-Франківську 17 очок за одне коло — це, безумовно, на трієчку (сміється).

У 2019 році ви стали керівником ФК Львів, що брав участь в Українській Прем'єр-лізі. Яким був ваш досвід у цій ролі? Наскільки це виявилося складним?

Позвольте поделиться с вами своим мнением: я был осведомлен о том, в какую команду попадаю. В тот момент я оставался без работы и понимал, что долго там не задержусь, ведь тренеров увольняли каждые месяц-два. В итоге мне удалось продержаться около 5,5 месяцев — это своего рода маленький рекорд.

Отже, знову новий досвід... І знову я опиняюся в ситуації, де потрібно адаптуватися і вивчати людей навколо. Маю на увазі тренерів і тих, хто бере участь у проекті. Тоді до нас приїжджало чимало бразильців, і я навіть почав вивчати португальську мову, засвоюючи різні терміни та нюанси.

Богдан Блавацький (направо) / Зображення з публічних джерел

Повірте, я не бачив перспектив у цій команді. Моя мета полягала лише в тому, щоб закрити свою паузу. Звісно, були й приємні миті – перемоги над Олександрією з рахунком 1:0, 2:1 у Чернігові, а також над Дніпром 3:2. Це радувало. Я вважаю, що не допустив серйозних помилок. Все, що відбувалося, здавалося, було заздалегідь визначено, і від цього не втечеш. Після мене послідувало ще багато тренерів...

Проте, якщо відкинути польські клуби, про які ми згодом обговоримо, який український клуб найбільше запам'ятався вам? Де вам було найцікавіше займатися своєю діяльністю?

Мабуть, це був Гарай Жовква. Це була моя перша команда, і мені довелося багато чого відкривати для себе. Микола Бусько, який навів мене в цю команду, нехай спочиває з миром, зіграв величезну роль у моєму розвитку як тренера. Він завжди говорив: "Поїхали в Київ, я тебе познайомлю з київськими водами та впливовими людьми". Він знайомив мене з шанованими особистостями і наполягав, щоб я вступив до Вищої школи тренерів.

У 1999 році існувала компактна і досить приваблива команда - Поділля. У цей час Крохан працював тренером, однак після того, як команда посіла перше місце, його звільнили - подібні ситуації траплялися й у українському футболі. Можливо, я не привітався з кимось, когось не помітив (у мене слабкий зір), не вислухав чиюсь думку або ж висловив свою, що не збігалася з думкою впливової особи. Таке могло вплинути на події.

Я не буду згадувати про Оболонь, оскільки у мене там є неприємні спогади.

Спартак Івано-Франківськ, коли я повернувся в 2003-2004 роках, був надзвичайною командою. Після першого кола ми займали друге місце, і в нас були шанси поборотися за потрапляння у Вищу лігу. Атмосфера, інфраструктура, сприятливі умови для роботи та сильний тренерський склад — все це сприяло нашому успіху. Власне, більше нічого не варто згадувати. Щодо Польщі — там була цікава робота, і я отримав багато вражень.

"Томашув - це 26 кілометрів від Гребенного, від кордону. Рівно 100 кілометрів від моєї хати"

- Говорячи про Польщу, варто зазначити, що значну частину вашої тренерської діяльності ви провели саме в цій країні. Що ж саме в польському футболі зацікавило вас так, що ви не раз поверталися туди для роботи?

- Треба було міняти вектор. У польський футбол я потрапив чергового разу після Ниви Вінниця. Ми знову йшли на першому місці, але виникла фінансова криза. Мене залишали, але тих гравців, яких я привів, звільняли. Я підтримав їх, оскільки дотримувався думки, що прийшов із ними, то з ними й піду. Такий варіант у Вінниці в мене був, і я не залишився, пішов із цими гравцями, яких привів зі Львова. І Гамарник, і Паськів, і Михайло Бесараб - було багато.

Постало питання про подальший шлях, і тут, цілком випадково, мої друзі підказали мені зосередитися на польському напрямку. Мене планували запросити в іншу команду, але під час зустрічі з людиною, яка мене зустріла, він сказав: "Ні, ти залишишся в моїй команді" - Спартакус Шароволя. Назва справді цікава. І от, ми з третьої ліги, за п'ять турів до завершення чемпіонату, коли лише одна команда могла піднятися, стали чемпіонами та вивели команду до другої ліги.

Але я трохи помилок наробив. Найсуттєвіша моя помилка - можливо, не треба було йти в Мотор. А якщо йти, то потрібно було конкретно з тією командою, зі Спартакуса переводити всіх хлопців туди. І можна було там... У мене контракт був на три роки, але я попрацював у Моторі рівно три місяці й пішов.

Потім знову вирушаю до Польщі. Мене постійно призначають тренером команд, які потребують порятунку. Я беруся за справу, налагоджую процеси, піднімаю команду на новий рівень, але потім хтось приходить на моє місце і, нічого не роблячи, може спокійно "кататися" на тих досягненнях, які я здобув, протягом цілого року. Але, зрештою, це не так уже й важливо.

В Польщі я мав чудовий період роботи у Віслі Пулави, коли ми піднялися з другої ліги до першої. Також був досить вдалий етап у команді з Томашува, коли після першого кола ми здобули 13 перемог, одну нічию і лише одну поразку, набравши 40 очок. Для порівняння, за весь сезон вони набрали стільки ж, а ми - всього за перше коло. Керівництво було занепокоєне, адже існувала реальна можливість піднятися до другої ліги. Це спричинило б появу найсхіднішого професійного клубу в Польщі, адже Томашув знаходиться всього в 26 кілометрах від Гребенного, поруч з кордоном. До стадіону від мого дому - рівно 100 кілометрів. Це були дійсно значні відрізки в кар'єрі.

Навіть остання команда, де я дотепер працював, - Граф Ходиванці. Зараз речі нескромні скажу, але є такі тренери, після яких "трава не росте". А от я пішов зараз, ми посіли друге місце, мали виходити до четвертої ліги, але вони порахували гроші, зрозуміли, що їх недостатньо, і відмовилися продовжувати. Після двох перемог на початку я поїхав до Львова, сказав керівникам: "Нічого не міняйте!" Поставив футболіста тренером. І вони, що ви думаєте, здобули 13 перемог, одну нічию та одну поразку - набрали 40 очок, і ми самі в шоці!

Проте та система, ті тренування – все це залишилося на місці. Я ж не взяв це з собою... Вони прекрасно в цьому обізнані, досі звертаються за порадами, телефонують мені, а я їм допомагаю. Це означає, що я залишив усе в хорошому стані, і на тій основі, яку я заклав, вони можуть досягати відмінних результатів.

- Чи є речі, які українському футболу варто було б перейняти в польського, або навпаки?

Отже, що ми можемо запозичити з польського футболу? По-перше, це, безумовно, інфраструктура. Нашим керівникам слід звернути на це увагу. Ми не в змозі досягти їхнього рівня за кількістю стадіонів, дитячих академій, штучних полів та загальної якості умов для тренування. Польща має більше ресурсів: більше реклами та кращий менеджмент. Тут футбол вже добре розвинений і продовжує прогресувати. На жаль, ми в цьому аспекті суттєво відстаємо. І це, повірте, серйозна проблема.

Що стосується футболу, то нинішня ситуація, безумовно, вплинула на його рівень. У нас триває війна, і гра стала іншою порівняно з тим, що було раніше. Раніше український чемпіонат був значно більш конкурентоспроможним, ніж польський. Однак тепер можна помітити, що польські команди значно покращили свої результати і підвищили загальний рівень гри.

Можливо, більше нічого й не залишилося. Просто у них якість підготовки на вищому рівні, напевно, в футбольних академіях. Коли гравець потрапляє в їхню систему, він здатен піднятися з третьої ліги до вищої. І серед українців є приклади, які я помічаю. Наприклад, той же Романчук або інші. Він пройшов шлях через третю, другу, першу ліги – і ось уже в Екстраклясі. У нас таких випадків не так багато, а в них більше. Ось чому вони виглядають цікавішими в порівнянні з нами.

В цілому, важко сказати. Не хочу давати обіцянки, що це моя остання команда, або навпаки. Чесно, вже хотілося б трохи спокою. Але, з іншого боку, коли суддя свистить, а ти бачиш, що ведеш у рахунку, це дарує адреналін. Постійно стежиш за секундоміром, підраховуєш, скільки додали, скільки часу залишилося, ведеш боротьбу, організовуєш атаки. Ти контролюєш гру, вносиш зміни, граєш у шахи у своїй голові, реагуєш на зміни з боку суперника, на заміни або інші нюанси. Швидко адаптуєшся, приймаєш рішення, намагаєшся все правильно спланувати і збудувати свою стратегію.

І ти знову повертаєшся до цього, тому що вже стаєш голодним, хочеться тієї футбольної їжі, того накалу. Знову хочеться це відчути. Потім проходиш через усе це: поразки, ще якісь моменти. Буває, що взагалі не хочеться проводити тренування, бо ти вичерпаний. Але потім перезаряджаєшся. Ось я після гри з Вікторією частково був вичерпаний: 1800 кілометрів в один і другий бік загалом проїхати, плюс шахеди, інші моменти... А завтра тренування, і ти вже по-іншому налаштований. Сьогодні мені вже навіть приснилося, які вправи давати.

Іноді в мене виникають такі думки: розмірковую, як оптимальніше організувати роботу. Потрібно все систематизувати, а вони повертаються з Полтави – приїдуть вранці, сьогодні у них була сесія відновлення, і так далі. І ось ти починаєш розглядати не лише свою команду, а й ту команду, з якою у майбутньому, в наступному турі, належить змагатися.

Зателефонував асистенту і запитав: "А як щодо такого рішення?" Він відповів: "Ігоровичу, три дні - це занадто багато". Отже, сьогодні-завтра не вийде, але в середу ми вже зможемо прийняти рішення про те, який варіант оберемо, а також хто потрапить до стартового складу на гру з Агробізнесом. Це буде складний матч.

"У Куликові настав свій зеніт!"

- Ви раніше виступали на позиції форварда. Яким гравцем ви себе вважали?

- У дитинстві я декілька разів падав: то з горища, сестра мене попхала, то ще десь. І я вдарявся головою, через це в мене дуже різко впав зір. Тоді я ще цього не знав, але зараз, коли окуляри одягаю, у мене зір +5,5 для повсякденного життя, а +8 - для читання. І я грав у футбол, навіть не знав, що в мене такий низький зір. Грав, практично, не хочеться говорити таке слово, "сліпим". Десь близько цього (Усміхається).

Богдан Ігорович у дитинстві (на передньому плані) / Зображення з соціальних мереж.

Хоча на обласному рівні я відзначився великою кількістю забитих м'ячів. Я встановив рекорд у Куликів, де значну частину голів забив ударом головою. Звісно, я також міг реалізувати моменти правою та лівою ногою. Ліва була не такою сильною, але я міг влучно вдарити і нею. Чимало голів я забивав, випереджаючи суперників.

Я був нападником агресивного стилю гри, завжди діяв активно і не залишався на місці. Коли захисник намагався мене зупинити, я намагався знайти спосіб повернути м'яч. Постійно тримав суперників у напрузі, багато рухався, можливо, навіть занадто. Мій стиль гри був ритмічним, але я завжди намагався відкриватися, шукати можливості для удару по воротах і, щойно з’являлася нагода, намагався реалізувати її. Особливо любив в штрафному майданчику вигадувати нестандартні рішення: іноді закривав передачу, заставляв суперника впасти, обігрував інших і закочував м'яч у ворота. Такі моменти також траплялися.

Проте вже в 31 рік, коли я зміг поєднувати гравецьку кар'єру з тренерською діяльністю, я рішуче вирішив залишити гру. Зіграв ще одну партію за Жовкву і зосередився виключно на тренерстві, оскільки поєднувати ці два заняття виявилося для мене нелегким завданням. Таким чином, я завершив свою кар'єру футболіста. Хоча, можливо, я не мав спринтерської швидкості та різкого старту, але дистанцію в 50-60 метрів проходив досить добре.

Щодо вашого досягнення. У 1987 році ви встановили рекорд, ставши найкращим бомбардиром серед клубів Львівщини з 51 забитим м’ячем. Чи можете поділитися спогадами про той сезон? Можливо, у вас є якісь незабутні моменти, пов’язані з цим? Адже досягти 51 гола — це справжня майстерність!

Принаймні слід влучити в ворота 51 раз (сміється). Тренером тоді був Вільгельм Павлович Теллінгер. Якось мій товариш Олег Даниляк, з яким я працював на заводі "Електрон", запропонував: "Богдане, давай, нам потрібен нападник". Ми грали за наш завод. Я відповів: "Гаразд, поїхали". І мені справді сподобалося!

Я опинився в команді з відмінними півзахисниками, і моє завдання полягало в тому, щоб завершувати атаки. Вони могли зробити простріл, а я, в свою чергу, підставляв ногу чи використовував голову. Іноді мене виводили на чистий простір, я лише замахувався і влучав у пусті ворота. Саме цього їм не вистачало! Я потрапив до колективу, де мені постійно підносили м'ячі, а я просто завершував справу. Все склалося ідеально.

Потім ще була команда у Добросині, де я працював чотири роки. Там трохи менше забивав, але також вдосталь. Та це вже не те, бо в Куликові був апогей!

У вашій історії є захоплюючий момент, пов'язаний із рівненським Авангардом, коли ви проходили зимову підготовку, але врешті-решт вирішили віддати перевагу родині. Згадайте про той час.

- Поліщук запросив мене в команду. Була одна товариська гра, під час якої він сказав: "А спереду три Богдани - Бандура, Самардак і Блавацький". Але я знав, що слабший за них у плані того, що треба було займати чергу, чекати - можливо, хтось травмувався б, і тоді я зачепився б за місце в команді.

У цей час я став батьком — моя донька лише чотиримісячна. Дружина приїхала наприкінці тренування, а теща перебувала в поганому стані, бабуся була на межі життя, а в домі залишалася маленька дитина. Я відчував себе незручно. Крім того, за своїм характером я є природженим лідером, але в цій ситуації було складно проявити цю рису, адже всі позиції вже були зайняті.

Богдан Блавацький разом із дружиною / Зображення з соціальних мереж

У фінансовому еквіваленті працювати на заводі Електрон і грати на область було втричі вигідніше, ніж просто бути в тій команді. І все це в сукупності поставило перед вибором: або родина, або футбол. У той момент я однозначно віддав перевагу родині. Думаю, що правильно зробив і не шкодую про це, тому що всьому свій час. Потім усе-таки Боженька, мабуть, побачив мою любов до футболу і дав можливість працювати тренером, залишитися у футболі.

Коли ви усвідомили, що ваше покликання — це стати тренером? Чи, може, у вас від самого початку була впевненість, що після завершення кар'єри футболіста, ви все ще будете пов'язані з цим спортом професійно?

Такого переживання у мене ніколи не виникало. Я навіть не уявляв, що стану тренером. Здавалось, що залишуся у світі футболу в будь-якій якості, аби лише мати можливість бути поруч із цим спортом. Не впевнений, чи справлявся б я з адміністративними обов'язками або чимось подібним.

Мабуть, дуже допомогла мені служба в армії. Я служив у досить цікавих військах, і напевно звідти в мене з'явилися певні нотки дисципліни. Керував людьми, був навіть заступником командира взводу. Це такий напрямок, де всі спортсмени були в мене. Спецвзвод цікавий: той лижник, той стрибун, той бігун, той футболіст і так далі. Це було в Прибалтиці, у місті Вільнюс.

Цей етап мого життя безсумнівно сприяє моїй роботі тренером сьогодні. Я навчився, що в певних ситуаціях потрібно бути рішучим, в інших – точним, дотримуватись дисципліни та пунктуальності. Усі ці якості армія значно зміцнила в мені.

Коли вже почав працювати тренером, зрозумів, що перед тобою не тільки гравці, а й лікарі, масажисти, адміністратори. Потім почали розвивати й іншу діяльність: аналітику, наукову групу та щось таке. В Івано-Франківську ми взагалі цю тему досить потужно розвивали. Потім оператори, відео - і все це більше, більше, більше.

Зображення з соціальних мереж.

Навіть водій має велику цінність. Зараз у нас у Феніксі працює мій тезка Богдан. На шляху до останнього матчу він майже не робив зупинок. Я щиро подякував йому, адже перевезти 30 осіб туди і назад — це справжня праця. Відносини повинні бути простими і без зайвої зарозумілості. Іноді я визнаю свої помилки і прошу вибачення у таких людей, як водій, лікар чи адміністратор. Існують різні ситуації.

Давайте перейдемо до підсумків. Ви згадали, що не прихильні до прогнозів, але чи відчувається в команді зараз мета, устремління або бажання потрапити в УПЛ?

- Якось так давалося по житті, що в багатьох командах, де я працював, результат грав на випередження. З одного боку, можна, звісно, замахнутися на те, на що ви натякаєте, і поборотися за вихід в УПЛ. Хоча такого завдання публічно дотримується поки що лише один клуб - це Олександрія. Всі інші команди рівні, і можна поборотися.

Президент скаже, що ми будемо боротися - значить, так і буде. Якщо ж він не озвучить цього, то ми підготуємося, закладемо основи і все робитимемо поступово. У разі, якщо президент зможе створити базу і одночасно вирішити інші питання, це буде великим досягненням. Я планую жити на базі, рідко виїжджати, адже вважаю важливим, щоб футболісти були завжди під рукою для підтримки контакту та взаємодії.

Не буду поспішати з висновками. Давайте спочатку зіграємо кілька матчів і проведемо ретельну селекцію, адже взимку нам обов'язково знадобляться нові сили. Основний акцент зробимо на місцевих гравцях, з західним світоглядом та організацією життя, молодих, розумних і кмітливих, які швидко адаптуються до наших вимог. Звісно, основа команди залишиться, але стратегічний напрямок буде змінено. У мене є певні ідеї, і якщо я їх донесу до президента, сподіваюся, він їх підтримує.

Якщо це довготривалий проєкт, надовго, то тоді ми розвиваємося. Тому що приклади Лівого Берега чи Епіцентра - чим вони там гостріші, сильніші? Зробити команду, яка буде боротися з 10-го по 16-те місце в УПЛ, зараз можна спокійно. Навіть на основі того, що ми маємо, додати ще декількох якісних гравців - і ми наробимо такі самі команди.

Як ви вважаєте, яке найбільше випробування може постати перед командою у її прагненні досягти успіху?

Приблизно 15 хвилин тому ми згадували про гру в Івано-Франківську. Найскладніше завдання для досвідчених гравців — це вміння зберігати спокій. Безумовно, ми всі прагнемо до перемоги, і в колективі має існувати дух переможця. Цей дух зміцнюється з кожним досягненням, ми стаємо сильнішими. Однак паралельно існує важливий аспект — це вміння залишатися спокійними.

На мою думку, футболісти повинні мати певну амбіційність — прагнення до перемог. Іноземні гравці часто відчувають бажання укласти нові контракти, знайти більш вигідні фінансові умови та розвиватися в кар'єрі. Якщо цей процес буде активним і не буде місця для розслаблення, якщо правильно визначити пріоритети в заробітках, то чому б і ні? Ми готові до цього!

Готовий! / Зображення з соціальних мереж.

Не хочу здаватися самовдоволеним, але остання зустріч вже пролила світло на те, що нас очікує в найближчі матчі. Особливо складною обіцяє бути гра з Агробізнесом. А ось гра в Полтаві може стати моментом, коли кожен матиме свій "чемоданний" настрій або щось подібне. Проте, ця зустріч обіцяє бути досить захопливою і напруженою.

Якщо наше прагнення полягає в тому, щоб досягти нових висот у майбутньому, нам не слід розслаблятися.

Читайте також