Маруся Чурай: не просто спектакль, а справжнє явище.

Зображення: Lb.ua Соня Кошкіна на прем'єрі театральної постановки 'Маруся Чурай'. ***

Уточнення для читача: я не є професійним театральним критиком. Ніколи не претендувала на те, що мої аматорські відгуки здатні створити дійсно 3D картинку. Я - просто досвідчений глядач, який, як і всі, має свою оптику. Ясно, дуже суб'єктивну. Нижче цією оптикою, власними - тільки моїми - враженнями ділюся в блозі на рідному LB.ua. Блог - максимально точний для цього формат.

Отже, тезово.

***

Изображение: Соня Кошкіна 1. Основание

Важливим елементом є історичний роман у віршах "Маруся Чурай", створений Ліною Костенко.

Книга, з якою вона здобула Шевченківську премію в свій час.

Книга, яку забороняли.

Її шедевр. Невимовно геніальний, витончено оформлений твір, що досліджує теми кохання, конфлікту, свободи та душі української нації.

Ліна Костенко: найпопулярніша таємнича постать українського письменства.

Безумовно, я ознайомилася з "Марусею" ще в молодості; пізніше, приблизно в 25 років, деякі поетичні фрагменти залишилися в пам'яті з тих часів. Проте тепер я сприймала текст зовсім інакше (перечитала перед прем'єрою – готувалася): через призму віку, життєвого досвіду та війни.

Переглядала матеріали, виділяла нові цитати та надсилала їх Ростіку (Ростиславу Держипільському - художньому керівнику Франківського драмтеатру та цієї постановки).

Изображение: Соня Кошкина

"О, це моя найулюбленіша!"

"Ось і вона!"

"Та ну, не може так бути! Ти виділяєш те саме, що і я".

"Отже, в даний момент я з легкістю можу передбачити, що ти продовжиш акцентувати на цьому", - пролунало у відповідь.

Трохи заглядаючи в майбутнє: згодом усі ці висловлювання знайшли своє місце в оформленні театрального простору – на великих банерах, які виглядали як виткані рушники, на фоні яких відбувалося безліч фотосесій.

"Цей текст є для мене, як священне писання. Залучення до нього та робота з ним викликають сильні емоції, ніби торкаєшся чогось надзвичайного," - зауважує Ростік.

Це справді так. Як і для кожного громадянина України.

Фото: Lb.ua Соня Кошкіна під час прем'єри вистави 'Маруся Чурай'.

"Історії, як виявляється, створюються на поверхні столу."

"Ми ж залишаємо сліди крові на своїй землі."

2. Зіркова команда

З текстом Ліни Костенко працювала видатна команда професіоналів. Серед них четверо лауреатів Шевченківської премії (разом з Ліною Василівною, їх п'ятеро): режисер – Держипільський, відеограф – Олесь Санін, фахівець з роботи з голосом – Наталя Половинко. Музичне оформлення створив легендарний український артист Святослав Вакарчук.

Фото: Lb.ua Ростислав Держипільський, Соня Кошкіна та Святослав Вакарчук

Така спільнота може породити виключно щось грандіозне. Так і вийшло.

3. Контекст, сценічне оформлення, організація простору

Інтерпретація "Марусі Чурай" у франківчан набуває дуже сучасного звучання. Гриць Бобренко — ветеран війни за Незалежність, яка досі триває.

"Усе воюєм, боремось...

А які терміни?

Не скажу, що я зрадливий, Хома,

проте вже минуло чотири роки.

А що із того? Просвітку нема".

Спочатку він перебуває на сцені під апаратом штучної вентиляції легенів, а на екрані відображаються його життєві параметри, супроводжувані характерним гудінням медичного обладнання.

На цьому фоні відбувається Суд.

Отже, сцена має свою фізичну "гру". Велика частина подій відбувається на трибунах - від процесу в суді до вечірніх гулянь. У центрі приміщення розташований "прозорий" акваріум, який одночасно виконуює роль тюремної камери для Марусі. Між цими елементами розташований подіум, який служить зв'язком між різними епохами.

Відео працює надзвичайно сильно. Там все: і пряма трансляція, і заздалегідь відзняті фрагменти сюжету і художні вставки. Останніх, як на мене, в другій частині під кінець трошки було забагато, але сцена з яблуками - це щось.

Або - купи димлячих аркушів на початку (знамените Полтавське вогнище влітку 1958 року) і в кінці.

Можливо, що в цій історії йдеться про Марусю Чурай?

Може, тому й не дійшло до нас

ніяких доказів її існування,

що книги міські Полтавські "през войну,

под час рабовання города огнем спалені"?.

Або, скажімо, епізод, в якому Іван Іскра намагається врятувати Марусю від смертельної кари, зустрічає гетьмана Богдана Хмельницького.

Хмельницького грає, зрозуміло, Олексій Гнатковський. Його монолог - окремий жанр. Я вже не раз казала, що монологи Гнатковськго - це саме окремий жанр. Інакше не кваліфікуєш. Який "зіграв" і тут, попри те, що тексту там зовсім небагато.

"За ті мелодії, які вона творила,"

за ті болі, які вона пережила,

за батька, котрий був розп'ятий у Варшаві,

а не поклонився противнику, -

не вистачило б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була".

Окрема чільна "роль" у виставі - пісні.

Як відомо, значна частина тих, які прийнято вважати "народними" приписуються авторству Марусі Чурай. Хоча, з історичної точки зору, вона - персонаж напівлегендарний, ми не знаємо точно існувала вона чи ні. Але вважається, що саме її пісні лунали з-під полкових хоругв, коли козаки відправлялися в похід.

"Ой, чи це кінь на місці?", "Засвітилися козаки", "Ой, не йди, Грицю"...

Спільний виступ "Чому розплетена коса" у виконанні Марусі (Марія Стопник) та її матері, Чураїхи (Наталя Половинка), справді вражає до глибини душі. У той час, як Наталя не співала і не грала, вона немов випромінювала надзвичайну жіночу силу, потужність, біль, а також материнське й вдівське горе. Це не просто відчувалося на рівні інтуїції, а фізично вражало.

Так само, коли приносила Марусі одяг для страти, я допомагала їй одягнутись.

"Могла б я одягти і сірячину.

Під удавкою все виглядає інакше.

А мама одягнула білу сорочку.

і чоботи, виготовлені майстром.

Черчату плаху, ще й якісь прикраси,

Червону стрічку з золотими смугами...

Звичайно, смерть може бути розглянута як свято,

який буває тільки раз в житті".

Ця миттєвість ніколи не відтвориться - наступного разу все буде інакше. Саме в цьому криється чарівність театру - у моменті "тут і тепер". Глядач не лише спостерігач, а й активний учасник та співавтор вистави.

Перша частина тривалістю дещо менша, ніж друга. Тут, по суті, присутній лише Суд. Вражає, що в книзі це всього лише вступ. Далі сюжет не слідує букві оригіналу, але не хочу розкривати деталі.

Проте структура сцен вражає настільки, що Суд буквально вибиває з колії. Враження - це точний опис. Невідомо, що буде далі, коли це вже сталося.

4. Учасники вистави

Трупа Франкіського драмтеатру - моя особлива любов, ви знаєте. Про кожного можу довго і детально говорити. Але, в рамках даного тексту, це неможливо, тож буквально пунктиром.

Я вже згадувала про Наталю Половинко в контексті її ролі матері Марусі.

Надія Левченко - це не просто суддя. Це складний образ, що поєднує в собі не лише жіночий суддівський авторитет, а й роль оповідача, а також часткову ідентифікацію з дяком. Цікаво, що Держипільський колись виконував саме цю роль дяка.

Вигляд є надзвичайно актуальним, але водночас він має позачасову естетику.

"Складне життя у всій його всебічності.

А якщо замислитися, що ж таке насправді душа?

Як стверджував один мудрець, це - межа, що веде до Безкінечності.

Владислав Демидюк виконав роль Чурая, батька Марусі. Хоча він ще молодий, його вражаюча гра втілила образ козацького сотника Гордія, який був розп'ятий у Варшаві.

Фото: Lb.ua Соня Кошкіна та Владислав Демидюк (сотник Гордій)

"Завершив шлях у кінці життя, але знову ожив у роздумах."

"І тепер його вже не зможе вбити жоден."

У книзі залишився тільки спогад про нього. Тут він постає як тінь, що нагадує про незгасиму (не забуту!) славу і обов'язок наших сучасників.

Зосередьтеся на Наталі, коли Маруся говорить з батьком. Слід зазначити: "виконати" це неможливо, адже це щось значно глибше, ніж просто акторська гра.

"Наш батько - з тих, що умирали перші,

а Гриць Бобренко з тих, хто хочуть жить"

Оля Комановська, зірка моя дорога, грала маму Гриця, Бобренчиху.

Фото: Lb.ua Соня Кошкіна і Оля Комановська (Бобренчиха, мама Гриця)

Досить вражаючий момент – коли вона масажує його кінцівки, допомагаючи йому відновитися і знову стати на ноги після травми.

Мені було надважко. Це ж абсолютно нехарактерний для мене персонаж. Ніби не мій жанр. Ніби. Ми з нею (Бобренчихою. - С.К.) довго так говорили, вели внутрішні діалоги. Непросто, але, здається, ми порозумілись. Вона мені дуже допомогла, - ділилася Оля за кулісами.

Оль, як людина з великим досвідом у перегляді, можу стверджувати: ви безсумнівно знайшли спільну мову.

Більше того.

Не можу сказати, як це сприймається іншими, але для мене одним із найяскравіших моментів вистави стало взаємодія Чураїхи та Бобренчихи. Дві жінки, які за сучасними стандартами вважаються молодими, обидві – матері, і кожна з них переживає свої власні горе та має свою правду. Але в першу чергу, вони залишаються матерями.

Їхній симбіоз - це справжнє диво. А сцена з відео, де зображено стіл та тарілки (браво! Ще раз браво, маестро Санін!) - це кульмінація.

Зображення: Lb.ua Соня Кошкіна та Олег Панас (Гриць Бобренко), наймолодший заслужений артист України 5. Вершина кар'єри

Кульмінаційним моментом вистави виявився не фінал, як можна було б припустити, а не той момент, коли опустилася завіса.

Апогей настав, коли на сцену з'явилася видатна українська авторка, віддана подруга Івано-Франківського драматичного театру Марія Матіос, яка озвучила вітання безпосередньо від Ліни Костенко.

Обов'язково послухайте, це - історичний текст. Я записала майже повністю, усвідомлювала: обов'язково потрібно це зафіксувати.

«Соню, як це виглядає з боку?» – запитала згодом моя дорога Марина Василівна. Я лише могла зізнатися, що плакала. Сльози текли по щоках, але я не витирала їх – навпаки, зафіксувала цей момент, адже такі емоції варто запам’ятовувати. Особливо вразила фраза, коли вона сказала, що в ті дні, коли писалася Маруся, їй було легше, адже сама вона очікувала арешту – більшість її товаришів або загинули, або були вислані. А слова «...здавалося, що в моїй київській квартирі зараз почне падати сніг. Але ми пережили цю зиму» звучать так знайомо для всіх нас. Вони передають відчуття зв'язку між епохами: від доби Козаччини до шістдесятників, сучасної війни та боротьби за Незалежність. Я не просто прочитала, я організувала, щоб це звернення стало доступним – так, наче обіймаючи близьку людину.

Не лише звернення, а й відеозв'язок для всіх акторів театру - прямо з-за куліс, щоб вони мали можливість поспілкуватися з Ліною Василівною, а вона - з ними.

Наприкінці (цей фрагмент відео вже відсутній): дата - "2 квітня 2026 року, місто Київ".

Як на мене, важко повірити, що це дійсно відбувається.

Вона активно займається написанням. Наразі працює над новим романом. Незабаром ми зможемо його побачити, - розповів Євген Нищук, колишній міністр культури та директор Франківського драмтеатру, коли ми їхали потягом з Києва до Франківська.

Фото: Lb.ua Володимир Вʼятрович, Соня Кошкіна, Євген Нищук, Ярина Ясиневич

"Театральний туризм" - наше все. Але тепер я в мандрівку обов'язково беру каремат і спальник - на випадок, якщо "висококультурні" сусіди вирішать вигнати нас з теплого потяга в нічне поле.

Не хвилюйтеся, ми впораємося. І навіть з комфортом! Головне - дістатися до прем'єри та, як кажуть гуцули, "зібратися з рідними".

Зображення: Lb.ua Володимир Вʼятрович, Світлана Леонтьєва, Ярина Ясиневич, Святослав Вакарчук, Соня Кошкіна, Ростислав Держипільський, Наталія Матолинець та Максим Козицький.

Фото: Lb.ua Владислав Демидюк, Соня Кошкіна і Марія Матіос

Зображення: Lb.ua Соня Кошкіна, Максим Козицький та Наталія Матолинець.

Висновок очевидний: неодмінно відвідайте "Марусю" – вирушайте до Франківська або слідкуйте за гастролями у вашому місті. Ця вистава вже здобула статус легенди після свого першого показу.

Іноді я настільки захоплююсь красою, що втрачаю здатність бачити.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

оці степи, це небо, ці ліси,

все так чудово, охайно, вірно.

Усе, як є - шлях, кленові дерева,

Усе, що мені належить, має одну назву - Україна.

Оця велич, вишукана та безсмертна,

що хоч спинись і з Богом говори".