Рубіжне – острівець порятунку в океані голоду та жахіття

День пам’яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. Традиційно в цей день громадяни відвідують поминальне богослужіння і покладають символічні горщики з зерном та свічками до пам'ятників жертвам голодоморів в Україні. Сьогодні поговоримо саме про цю тему.

Достеменно трагедію начали досліджувати у середині  2000-х років.

З цього приводу варто згадати два базових фундаментальних видання. Перше – Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні, Луганська область. (Луганськ, 2008).

Друга книга – «Врятована пам'ять» «ГОЛОДОМОР 1932-33 pp. НА ЛУГАНЩИНІ: СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ» (Луганськ, 2008). Під час підготовки цієї передачі ми використовували ці два видання.

Отже, як пишуть дослідники, Голодомор 1932-1933 років не оминув і нашого краю. З 1923 року на території сучасної Луганщини замість районів існували 2 округи — Луганський та Старобільський — у межах Донецької губернії, ліквідованої 1925 року.

У 1930 році округи також було ліквідовано, адміністративними одиницями стали райони. Нарешті, у 1932 році було створено Донецьку область, з якої 1938 року утворили Сталінську та Ворошиловградську області. Саме на цих територіях, як і в усій більшовицькій Україні, владою творився злочин проти власного народу.

…В умовах функціонування в країні ринкової економіки (так звана нова економічна політика, або неп) селяни були економічно зацікавлені в результатах свого господарювання, власною працею вони могли здійснити природну мрію — вибитися у люди, стати заможними.

Ця зацікавленість була посилена 1923 року, коли всі податки з них замінили єдиним сільськогосподарським податком у грошовій формі. До 1925 року зернове виробництво досягло рівня 1913 року. У Луганському окрузі було зібрано більше 24 млн., у Старобільському — майже 26 млн. пудів хліба. Один пуд – 16 кілограмів. Тобто, загалом близько 800 тисяч тонн.

Однак після ліквідації високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств товарність сільського господарства істотно зменшилася.

Збільшити товарність правляча партія вирішила шляхом створення радгоспів і колгоспів на основі відчуження приватної власності.

У цих господарствах селяни, не маючи власності на засоби виробництва, ставали залежними від держави, фактично — «радянськими кріпаками». Отже, щоб здійснити комуністичний експеримент, правлячій партії треба було позбутися селян-власників.

Для цього було влаштовано хлібозаготівельну кризу 1927-1928 років. Як монополіст у закупівлі зерна, держава штучно знизила рівень хлібозаготівельних цін і підвищила ціни на промислові товари, які все більше ставали дефіцитними. Утрачаючи через це до 50% доходів, селяни відмовлялися везти хліб на ринок, що миттєво було кваліфіковано владою як свідомий саботаж з їх боку. Для відбирання хліба в селян були запроваджені надзвичайні заходи, в тому числі карна відповідальність.

У 1928 році в Україні стався недорід, однак влада, щоб заробити валюту для промислових закупівель, наростити експертні ресурси, вирішила збільшити хлібозаготівельні плани (вони ставали все більш безрозмірними).

У липні 1929 року було введено обов’язкові планові завдання хлібоздачі з розкладкою на кожне село. 

За ухилення від поставок зерна з селян стягувалися штрафи у п’ятикратному розмірі від вартості хліба, що підлягав здаванню; подальший опір карався конфіскацією всього майна і виселенням у віддалені регіони СРСР.

За допомогою такого економічного терору хлібозаготівельні плани у 1929 року було виконано.

Водночас селяни почали заганятися в колгоспи, і ця кампанія набула форм прямого примусу.

Селян примушували змиритися з колективізацією під загрозою повної втрати власного господарства.

Розгорнувши терористичну акцію зі знищення працьовитого заможного селянства, місцева влада керувалася постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», за якою ця верства селянства ділилася на три категорії: учасники антирадянських виступів розстрілювалися або ув’язнювалися в тюрми та концтабори, противники розкуркулення разом із сім’ями виселялися в північні регіони, а ті, хто не бажав вступати до колгоспів, виселялися за околиці села на зменшені земельні ділянки.

Опинившись у безвихідному становищі, селяни вимушені були вступати до колгоспів.

Селяни чудово розуміли, що результати їхньої праці відчужуються державою, у колгоспах панувало знеособлення, і на нову, уведену для обліку результатів роботи, одиницю-трудодень майже нічого не видавалося. Тому селяни зосереджували свої зусилля на роботі на присадибних ділянках — тих клаптиках власної землі, які їм удалося відвоювати своїм спротивом колективізації.

Через це уже в 1930-1931 роках хліб у сільській місцевості став дефіцитом, але з урожаю 1930 року влада викачала хліба ще більше, ніж у попередньому році; колгоспи мусили здавати державі від 1/3 до 1/4 валового збору. Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст.

З артілі ім. Петровського Старобільського району на роботу до міст без дозволу правління пішло 200 із 300 працездатних колгоспників. Вони говорили: “Далі в колгоспі бути неможливо, хліба дають мало, працюємо майже безплатно. Треба тікати в Донбас, поки не пізно”.

Хлібозаготівлі з урожаю 1931 року виявилися ще більш непомірними і нереальними. Колгоспу імені 13-річчя Жовтня, наприклад, план хлібоздачі цього року довели до 37 тон, але у серпні господарством було зібрано усього 16 тон. Унаслідок заготівель з урожаю 1931 року, які тривали до пізньої осені наступного року, поки в районах не залишилася жодних продовольчих і фуражних запасів, почався голод. З урожаю 1932 року хлібозаготівлі пішли ще важче — виснажене, знекровлене село товарного хліба вже не мало.

Не дало бажаних результатів і розширення у 1932 році за вказівкою влади посівних площ: майже без техніки, охлялою худобою, не маючи реального матеріального інтересу, колгоспники зібрали й обмолотили хліба вкрай мало.

Влада ж вирішила, що колгоспники від неї хліб сховали, розікравши його з колгоспних ланів.

У серпні за постановою ВЦВК і Раднаркому СРСР за розкрадання майна колгоспів установлювався розстріл, а з осені в усіх районах почали діяти надзвичайні хлібозаготівельні комісії.

Вони вилучали запаси продовольства, що було покаранням за несвоєчасне постачання хліба, і тому в залік боргу не йшло, тобто влада таким чином розгорнула в селі терор голодом.

Однак влада пішла на жахливий злочин, увівши натуральні штрафи й перетворивши голод на Голодомор: у кого з селян на початку 1933 року під час обшуків не знаходили хліба, забирали у вигляді штрафу за борг усе продовольство — м’ясо, сало, крупи, картоплю, цибулю, буряки, гарбузи, квасолю, фруктову сушку тощо.

На селі та в містах, знятих із централізованого постачання, з весни 1932 року голод набув повального характеру із чисельними смертними випадками. Вимирали цілі села, було зафіксовано чимало випадків канібалізму.

У 1933 році смертність від голоду в Україні становила від З до 3,5 млн. осіб. Народжуваність у голодні роки зменшилася на порядок.

Повні демографічні втрати, включно з викликаним Голодомором зниженням народжуваності, за підрахунками відомого українського історика Станіслава Кульчицького, сягнули за 1932-1934 роки 5 млн. осіб.

У Донецькій області, за підрахунками британського дослідника Роберта Конквеста, від голоду вмерло до 20% населення (дані приховувалися, тому точних ми не маємо). Найбільш страхітливими наслідки Голодомору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах.

На початку ХХ сторіччя  селище Рубіжне було залізничною станцією.

Будівництво селища «Руско-краска» (у майбутньому м. Рубіжне) стало результатом розвитку в нашому регіоні анілінобарвникової промисловості.

Початок у 1914 році першої світової війни перешкодило імпорту барвників з Німеччини в Росію. Це вдарило по фабрикантам - текстильникам.

У Москві заснували товариство хімічного барвникового виробництва «Руско-краска», яке прийняло рішення про будівництво заводу в межах станції Рубіжне.

Головну роль у виборі місця відіграла близькість джерел сировини, палива та води.

Питання транспортування вирішила залізниця. Тут же був дешевий будівельний матеріал.  Робоча сила надходила до станції з навколишніх сіл у пошуках заробітку. У  1915 році на відстані півкілометра від залізничної станції почалося будівництво заводу «Руско-краска».

На будівництві працювали сотні холопів з підводами з Боровеньківської та інших волостей Старобільського уїзду Харківської губернії. Обладнання завозили з Риги, Ревеля, Катеринослава та інших міст.

Разом з заводом було закладені перші житлові будинки. Поряд з заводом «Руско-краска» будувався завод акціонерного товариства «Коксобензол». Російське товариство для виробництва та продажу пороху будувало цехи заводу вибухових речовин (тепер казенний хімзавод «Зоря»).

Народження трьох заводів «Руско-краска», «Коксобензол» і «Вибухових речовин» знаменувало появу в Росії нової галузі промисловості. У 1916 році в Рубіжному мешкало 3 тисячі осіб. У будинку барачного типу знаходилась двокласна школа, у якій навчалося 50 дітей.

З розширенням будівництва підприємств зростало і розвивалося селище. На сипучих пісках не тільки будувалися дома, а й насаджувалися дерева, при тому що грунт приходилось завозити з далеку. Розширявся селищний пункт, зростав його індустріальний потенціал.

У квітні 1930 року у зв’язку з появою Рубіжанського району селище «Руско-краска» було перейменоване у місто Рубіжне, яке стало його центром. 

У 1934 році державний житловий фонд складав 48,0 тис.м2 жилої площі. А в 1940 році  в Рубіжному проживало 21,9 тисяч осіб. Містом обласного підпорядкування Рубіжне стало у 1940 році.

Тетяна Іванівна Мартинко – вчитель історії Рубіжанської спеціалізованої школи № 7, член спілки краєзнавців. Ми поговорили про те, що відбувалося у роки Голодомору у Рубіжному.

У «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні, Луганська область» є спогади очевидців, і в них ми знайшли про Рубіжне.

Жевага Клавдія Трохимівна жительниця селища Красноріченське Кремінського району згадувала: «В роки голодовки було мені 6 років, але цей час пам’ятаю добре. Біля хати, де жила сім’я (дід, батько, мати, четверо дітей), росла акація. Люди, які проходили мимо, нахиляли її гілки та рвали цвіт, бо всі були голодні.

Нашій сім’ї вдалося пережити тяжку зиму 1933 року, а в травні дідусь помер.

Був він міцним чоловіком, а доводилося жити на скудний батьків пайок.

На той час батько працював у м. Рубіжне на хімкомбінаті і привозив на кожного члена сім’ї по 200 г хліба. І для дітей того було малувато, а дідусь не доїдав.

Коли помер дід, я разом з меншою сестрою пішла на город, щоб нарвати щавлю і наварити борщу, пом’янути дідуся. На поминки всі сусіди поприходили зі своїми ложками, всі були дуже голодні.

Запало в пам’ять і таке. Сидимо з сестрою на пе чі і їмо квасолю. А по хаті нишпорять сільські активісти, шукають, чи не приховані де продукти.

Дуже ми боялися, щоб у нас не забрали квасолю. Допомагало вижити сім’ї те, що вдалося завчасно заховати трохи пшениці під буравком. По жмені мама доставала її, товкла в ступці товкачем на борошно, просівала і варила.

Тетяна Мартинко розповіла про початок Голодомору

У «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні, Луганська область» ми знайшли спогади Кравцова Василя Трохимовича, жителя селища Красноріченське Кремінського району.

Він згадував: «В сім’ї були батько, мати, дідусь та четверо дітей. Батько в 1930-1931 рр. працював у колгоспі, а потім завербувався робітником на Рубіжанський хімкомбінат. Щоб не забрали корову, батько її продав, а гроші сховав під стріху.

Зароблену в колгоспі пшеницю батьки засипали в дерев’яні ящики і зарили далеко в городі.

Взимку потайки зарізали кабана. Сало склали в ящики та зарили в гній, щоб ніхто не зміг здогадатися, що саме там воно може бути. Завдяки тим схованим припасам та продуктовому пайку, який одержував батько на заводі на себе й на кожного члена сім’ї, змогли пережити ці голодні роки. Активісти, коли шукали зерно, мали при собі великі металеві свердла, які занурювали в землю».

Між тим, фактично Рубіжне, та його заводи, були острівцем для порятунку селян.

У виданні «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні, Луганська область» знайшли архівні  документи, що пов’язані з подіями Голодомору на Луганщині. Вони розповідають про події у Рубіжанському районі.

З довідки про хід підготовчих робіт до весняної кампанії по районах Старобільського округу 8 лютого 1933 р.

Рубежанский район

…В колхозе им. «Коссиора» правление – конскому поголовью уделяет мало внимания, у лошадей появилась чесотка. 2 января, по пути в Кабанье, лошадь будучи не подкована, оскользнулась, упала и разбила себе грудь. Колхозники дорезали ее и мясо разобрали по домам.

…В колхозе «Незаможник» 24 января от истощения пала лошадь, после снятия шкуры мясо в течение нескольких минут было разобрано членами колхоза.

Колхозник Щеняцкий Григорий, бедняк, взял около двух пудов конины, заявляя, что берет для собак, впоследствии сознался, что кроме бурака для еды у него ничего нет и конину взял для употребления в пищу «Державний архів Луганської області, ф. П-4, on. 1, cnp. 631, арк. 4-6,11,12).

Повідомлення Рубежанського райкому КП(б)У Донецькому обкому партії про випадки голодування у районі та заходи продовольчої допомоги населенню 29 березня 1933 р.

По данным ГПУ, информации секретарей партячеек и по данным уполномоченных РПК, случаи голодовок имеют место, особенно в таких сельсоветах: Чабановка, Мариновка, Н[ижняя] Покровка, Боровеньки, Епифановка и Н[овая] Астрахань.

Эти сельсоветы объединяют 14 колхозов. Большинство сельсоветов были нами различными способами и методами проверены. Примерно по последним данным в этих сельсоветах голодают 50 семей, что же касается остальных, пока такой остроты не ощущается, за исключением отдельных лиц. В наиболее пораженные села мы из местных средств отпустили 10 т продуктов питания и, кроме того, разных овощей 10 т.

Всем секретарям партячеек и председателям сельсоветов была вручена для прочтения строжайшая директива о принятии срочных мер на месте по оказанию помощи в каждом отдельном случае за счет мобилизации внутренних ресурсов. В связи с началом раннего сева дали директиву ввести выдачу горячей пищи колхозникам на работах. Секретарь РПК Варшавский (Державний архів Донецької області, ф. П-326, оп. 1, спр. 130, арк. 35).

Між тим, хліб з України масово вивозили…

Телеграма заступника голови Ради праці і оборони В.В. Куйбишева в ЦК КП(б)У про необхідність прискорення відвантаження зерна з України на експорт 27 серпня [1932 р.]

Вместо установленного Вам правительством плана отгрузок августе порты 190 тыс. т Вами отгружено только 20 тыс. Таковое положение приводит большим валютным потерям, связанным невыполнением контрактов, простоем тоннажа, также подрыву авторитета рынках.

Предлагаю немедленно усилить первую очередь отправку порты, отгрузить до конца месяца тоннах пшеницы 30 тыс., ячменя- 20 тыс., ржи - 10 тыс., не считая уже отгруженного. Примите как боевое задание ежедневных отгрузках, телеграфируйте комзагсто. Куйбышев. (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5446, арк. 23). Опубліковано: Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р.Я. Пиріг. - К.: Політвидав України, 1990. - № 95. - С. 235.

Як показав подальший перебіг подій, експортні поставки здійснювалися Україною позачергово.

У Старобільській газеті тих часів «Степова комуна» з номера в номер друкувалися матеріали, які відображали стан хлібоздачі. Хто завдання не виконував, зазнав різних покарань: розкуркулення, насильницького вигнання з рідної оселі, виселення разом із сім’єю у північні райони.

З публікації Старобільської газети "Степова комуна" від 16 грудня 1932 р. «За розкрадання державного майна до розстрілу»

"...Громадська власність - це основа радянського ладу, вона священна і недоторкана ...застосувати... за розкрадання... вищу кару соціального захисту - розстрілу...". Так зазначено в постанові уряду СРСР від 7 серпня 1932 року.

На Старобільському олійзаводі тривало розкрадання олії клясово ворожим елементом, що проліз на завод. 9 грудня виїзна сесія Доноблсуду розглянула в м. Старобільському кримінальну справу по звинуваченню куркуля Д'яконова Гордія Павловича, висланого до Старобільська, Полтавським нарсудом за невиконання та зрив хлібозаготівлі. Д'яконов, працюючи на олійзаводі візником, систематично крав олію та спекулював нею на приватному ринку…

Виїзна сесія, врахувавши його соціяльний злочин, засудила до вищої міри соцзахисту - розстрілу з конфіскацією всього майна. Робітники олійзаводу вирок сесії схвалюють. Робітники олійзаводу за проводом заводських організацій повинні посилити класову цільність, перевірити свої лави так, щоб жодного клясово-ворожого елементу на залишилось на заводі». // Степова комуна. - 1932. - 16 грудня.

***
Голодомор був геноцидом українців як нації. Він, як переконливо свідчать донедавна таємні компартійні документи, був свідомо організований сталінським режимом і виявився гігантською спробою зламати спротив українського народу більшовицькій владі засобами терору, адже діяв на політичну активність населення однозначно: від голоду людина впадала в повну апатію. Українців нищили…

День пам’яті жертв Голодомору – дата, яка залишається не лише болючою раною на тілі нашої історії, але й не до кінця вивченим уроком.

Трагедію ми почали усвідомлювати лише через нову біль і нові жертви, коли кремлівський режим (тільки з іншими обличчями)  розв’язав війну проти України і почав вбивати українців на Донбасі лише за те, що вони є українцями.

Підготував  Володимир Сидоренко, Паралель-медіа