Сучасне документально кіно розповідає правду про сьогодення
Днями волонтери показали у лисичанському педагогічному коледжі документальне кіно.
Кінорежисерка, засновниця ГО «Новий Донбас» Лариса Артюгина представила у Лисичанському педагогічному коледжі три документальні фільми, які були зняті випускниками Київського національного університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
Це був альманах, до якого входили фільми «Дім» Анни Корж, «Капелан» Олени Косінової та «Ре патріот» Анни Лисун.
«Новий Донбас» із 2014 року організовує культурно – освітні заходи в районах Східної України, які постраждали від війни.
Після перегляду фільмів студенти коледжу разом із своїми викладачами спілкувалися та обмінювалися враженнями наживо в Інтернеті з литовською громадою у Національній бібліотеці імені Мартінаса Мажвідаса.
«Мене зворушив фільм «Дім». Стан, у якому перебуває головна героїня Тетяна мені знайомий, бо я сама переселенка», - ділиться своїми враженнями з аудиторією студентка Валерія. Очі у неї вологі від сліз.
Тетяна живе з сином –підлітком і намагається пристосуватися до нового життя в Києві. Влаштовується працювати лікаркою у дитячий садок, забирає до себе із Старобільська свою стареньку маму, проте у фіналі в титрах написано, що вони повертаються додому.
У фінальному кадрі Тетяна каже: «Так, як було вже не буде. Війна багато, що змінила». Ці слова часто можна почути від переселенців, яки змушені були покинути свої дома. Це цікавить і директора Національної бібліотеки імені Мартінаса Мажвідаса Ренальдаса Гудаускаса, який хоче почути від аудиторії в Лисичанську, що саме змінила війна в житті людей?
«Якби не війна, я не знаю чи обрала б цей навчальний заклад. Тут у мене з’явилися нові друзі. І ще я помітила, що мої однолітки стали агресивними один до одного. Мабуть, - це наслідки того, що сталося на Донбасі», - продовжує Валерія. Під час спілкування до розмови починають приєднуватися інші студенти.
Документалістика цінна тим, що вона не нав’язує глядачеві ніяких догм і нахиляє його до того, щоб він сам робив висновки.
Режисерка цього фільму Анна Корж дає можливість глядачеві, щоб він сам спробував знайти відповіді на запитання. А їх у кожного переселенця багато, бо ніхто не знає, коли закінчиться війна.
Як буде Тетяна жити з мамою після повернення в Старобільськ, який українська армія у 2014 році не дала захопити незаконним збройним формуванням?
На початку фільму в розмові з Тетяною її знайома (ймовірно, колега по роботі) називає цих людей сепаратистами.
А як буде їх називати сама Тетяна і її мама? У Старобільську в 2014 році проходив незаконний референдум і серед знайомих цієї сім’ї, скоріше за все, є ті люди, яки брали у ньому участь.
Тема війни не могла не зачепити політику. Литовців цікавило, що може згуртувати після війни роз’єднане українське суспільство, за кого голосуватиме молодь на найближчих виборах? І двоє хлопців, яким за віком уже можна голосувати, зізналися, що до жодної політичної сили у них немає довіри.
Хтось із литовської громади запитав, чи можливо показати такі фільми у Росії? Відповіді на це запитання не було.
Враховуючи, що у цій країні панує пропаганда, то навряд. Проте хотілося б зупинитися на показах українського кіно у нас.
Незважаючи, на пожвавлення у кіновиробництві, яке спостерігається протягом 2014-2017 рр., прокат українських фільмів, особливо документальних, є вкрай незадовільним.
Частково цю проблему можна було б вирішити, організовуючи покази у навчальних закладах та будинках культури.
Проте, хто має це робити? Просування національного кіно – це завдання Держкіно і поки в цій структурі думають над тим, як це зробити, волонтери, небайдужі громадяни разом із громадськими організаціями систематично організовують кінопокази, знайомлячи місцевих жителів із новими роботами українських режисерів.
Роман Назаренко для «Паралель-медіа»
