За 2015 рік підрозділами CIMIC надано більше ніж 2,5 тисячі тон гуманітарної допомоги – полковник Олексій Ноздрачов
Начальник Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України полковник Ноздрачов Олексій Олексійович дав інтерв’ю виданню . Приводимо його повним текстом.
Полковника Олексія Ноздрачова важко вивести зі стану рівноваги якимсь запитанням чи зауваженням.
Він незмінно привітний, сконцентрований і готовий відповісти конструктивом на критику чи якусь словесну шпильку.
У цьому нема нічого дивного: адже Ноздрачов очолює Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України. Їх спеціально тренують не лише тактичній медицині – але й правилам поведінки з агресивно налаштованими місцевими та ведення переговорів з бойовиками.
Колеги Олексія більш відомі як “сіміки” – від civil-military cooperation (CIMIC).
У їхні функції входить налагодження нормального контакту між військовими і мирним населенням. Тобто все те, про що неодноразово розповідали військові, які брали участь у миротворчих місіях закордоном.
Ноздрачова подібними розповідями не здивуєш – до початку війни він був заступником начальника відділу в Головному управлінні військового співробітництва та миротворчих операцій.
Зараз він готує своїх “сіміків” за міжнародними стандартами. Під час наступного тренінгу у квітні навчати наших військових будуть різні групи інструкторів із підрозділу спецоперації США, Центрів цивільно-військового співробітництва Італії, Нідерландів та Польщі.
“У них у всіх різні методики, і в цьому році ми обираємо, яка найкраще підходить для нас”, – каже він.
І потім доволі нескромно зауважує, що після перших курсів тренери казали: “Ну, нам вже нема чого вас вчити”.
“Але вони нам потрібні, бо ми взяли на себе обов’язки про взаємосумісність систем СІМІС України і НАТО, щоб брати участь спільно і в миротворчих операціях, і у багатонаціональних навчаннях”, – пояснює Ноздрачов, сидячи у своєму кабінеті у Києві.
Кілька днів тому він повернувся з АТО. Каже, що їздить туди раз на місяць. Його підлеглі працюють ротаціями по чотири місяці – це оптимальний час, аби найкраще вникнути в ситуацію, попрацювати і передати справи наступній групі.
Найважче – тим, хто працює з ексгумацією і вивезенням тіл: їхні ротації вимірюються не місяцями, а тижнями.
“Люди не витримують. Особливо у 2014-2015 роках. Ми забирали десятки тіл. Причому там не стільки тіла були, стільки кілограми м’яса і кісток”, – каже Ноздрачов.
Насправді вивезення загиблих і допомога обміном полонених закордоном не належить до функцій “сіміків”, але українські військові займаються і цим.
ЗАРАЗ В АТО 110 “СІМІКІВ”, А ПОВИННО БУТИ МІНІМУМ 1200
– Військові нам неодноразово розповідали, що у миротворчих місіях робота з місцевим населенням організована настільки добре, що буквально за пару місяців військових вже всі люблять. Тоді як ми за два роки війни цим не можемо похвалитись. Скажіть, що конкретно зробила Ваша місія? І чому ми цього не бачимо.
– Я був в Іраку в 2005 році, займався там CIMICом. Якби все було так гарно з миротворцями, то в Афганістані й Іраку не було б війни.
Є така концепція Comprehensive approach, яка включає в себе залучення всіх гілок влади до вирішення проблем. У першу чергу – в соціальній, економічній, інформаційній і військовій сферах.
Так-от, CIMIC це військова компонента, яка є хабом для соціальної, економічної та інформаційної. Задача “сіміків” – дати змогу цивільним долучитись до відновлення регіону в постконфліктній ситуації.
У цій сфері не було знайдено нічого нового ще з часів римлян, які після успішної війни починали відновлювати регіони. Навіть Радянський Союз відновлював Європу після Другої Світової війни, і в Афганістані реалізовувались багатомільярдні проекти.
Однак концепція CIMIC була започаткована ООН і практично почала втілюватись під час війни в Югославії. Тоді країни НАТО вперше зрозуміли: повинні працювати не тільки авіація і артилерія, але й економічні важелі.
У США фахівці цивільно-військового співробітництва входять до відділу вогневого ураження.
І командир завжди, перед тим як прийняти рішення щодо вогневого ураження, запитує у представників цивільно-військового співробітництва – чи є можливість вирішити цю проблему шляхом залучення груп ЦВС, тобто досягти прихильності місцевого населення, щоб вони не сприяли бандформуванням чи партизанам.
– Рішення щодо вогневого ураження приймається зазвичай швидко. А цивільно-військове співробітництво – це таки тривалий процес.
– Якщо вогонь потрібен швидко, то це означає, що десь було не враховане планування. Насправді при правильній організації операції вогневе ураження є запланованим, і основна задача його – запобігати, а не знищувати.
Це теорія. Практика в Україні інша.
У травні 2014 року, коли було прийняте рішення про започаткування пілотного проекту цивільно-військового співробітництва, ми підготували дві групи.
Тоді ми не знали, де основна загроза. Збройні сили не мали чітких інструкцій щодо застосування зброї на Донбасі і ще сподівались, що правоохоронці зможуть цю проблему вирішити без нас.
Одна група була направлена в район Херсонської і Миколаївської областей, до півострова Крим – ми очікували, що збройний напад може бути з боку російських військ.
Друга, спільно з підрозділами сектору “Б” або оперативного командування “Південь”, зайшла на територію Донецької області. Тоді їх було всього 14 осіб.
– Що конкретно ви зробили за два роки у зоні АТО?
– Якщо у цифрах, то тільки за 2015 рік підрозділами цивільно-військового співробітництва надано більше ніж 2,5 тисяч тон гуманітарної допомоги – це харчування, засоби гігієни, книжки-література.
– На які кошти це було закуплено?
– Це не закуповувалося.
Організовувався збір такої допомоги через Мінсоцполітики та благодійні чи громадські об’єднання. Після цього воно передається місцевому населенню.
– Тобто Ви посередник, який насправді не володіє фінансовими ресурсами для закупки продовольства, але може його брати у організацій і передавати населенню?
– Так.
– Якими коштами ви, як структурна одиниця Міноборони, оперуєте?
– У бюджеті МО виділені кошти по статті “цивільно-військове співробітництво”. На цей рік це близько 2-х мільйонів гривень. Ці кошти буде поділено по трьом напрямкам.
Перший – підготовка фахівців цивільно-військового співробітництва.
Другий – пошук і ексгумація тіл загиблих на окупованій території.
Третій – психологічне і соціологічне дослідження, як на підконтрольних Україні територіях, так і на території, що контролюється бойовиками.
– Скільки зараз “сіміків” в АТО?
– 110, а повинно бути 1200 мінімум.
Але зараз ситуація не дозволяє зменшувати кількість військ і збільшувати цивільно-військове співробітництво. Це пов’язано з активною фазою бойових дій, яка зараз тимчасово заморожена.
– Ви є при кожній бригаді?
– Не при кожній, але в половині бригад зони АТО. Там є мінімум два військовослужбовці, які допомагають командиру бригади у зоні відповідальності виконувати завдання цивільно-військового співробітництва.
Працює також 14 груп суто “сіміків”. У кожній з них – до шести військовослужбовців.
– У групах можуть бути не лише кадрові офіцери?
– Так. У більшості випадків ми шукаємо можливість залучити спеціалістів зі сторони. Якщо журналіст, то цивільний. Якщо психолог, то цивільний. Приблизно 30-35% у нас жінки-військовослужбовці.
– А україномовні у вас є?
– Є, але поки це не сприймається місцевими, а ми не хочемо їх дражнити. Хоча бувають різні моменти.
– Ви працюєте переважно в сірій зоні?
– Наш пріоритет – це зона 50 км від лінії зіткнення.
Ми би працювали на всю територію, але на жаль, і на 50 км ресурсів не вистачає. Як людських, так і палива, автомобілів, можливості залучення гуманітарних фондів.
– Ви маєте право використовувати зброю і за потреби вести бій?
– Так, в межах захисту військовослужбовців групи та захисту цивільного населення. Ми не ходимо в наступ і не виконуємо прямих завдань по знищенню.
Наприклад, коли з Дебальцевого виходила група, використовувалась навіть протитанкова зброя. Але це було виключно для того, щоб забезпечити вихід і групи, і цивільного населення.
КОЖЕН МІСЦЕВИЙ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ ПІД ЧАС УДАРУ, – ЦЕ ДВА-ТРИ ЙОГО ОДНОСЕЛЬЧАНИ, ЯКІ СТАНУТЬ ПРЕДСТАВНИКАМИ БАНДФОРМУВАНЬ У ВІДПОВІДЬ
– Від чого залежить успішність цивільно-військового співробітництва в АТО?
– Перед нами стояло завдання проводити роботу з місцевими – але потрібно було налагодити також співпрацю з нашими командирами, які і на той час, і навіть часто зараз, до кінця не розуміють необхідність цивільно-військового співробітництва.
Адже заходи цивільно-військового співробітництва кожного разу мають плануватися під час операції саме командирами. Як під час операції з оброни, так і з наступу.
Було завдання пояснити, що іноді удари артилерії наносять більше шкоди, ніж користі.
Бо кожен місцевий, який загинув під час удару – це два-три його односельчани, які стануть представниками бандформувань у відповідь.
– Ви оперуєте чіткими поняттями: один загинув – два долучилися. Які ще критерії цивільно-військового співробітництва? Зруйнована школа – це…?
– Існують невеликі відмінності у культурних особливостях людей Донбасу. У них є свого роду регіональна ментальність.
Але нас об’єднують якісь загальні цінності.
Перша – діти. Ми всі любимо дітей. Ми всі хочемо миру. Ми всі хочемо гарно жити у гарних будинках, гарних містах і селищах… Але у нас різні підходи.
Якщо взяти, наприклад, західну Україну, то там думають так: “Ми не будемо нічого чекати від держави”. Половина західної України поїхала закордон, заробила там гроші – і, повертаючись, відбудовує свої селища та міста.
Східний регіон завжди був дотаційним. У першу чергу в соціальних сферах.
Зараз ми вже знаємо, що держава спеціально закуповувала вугілля на 25% дорожче, ніж могла б. Для чого? Щоб підтримувати регіон.
Роками ці регіони жили принципами: “Якщо мені щось треба – держава мені це дасть”.Пам’ятаєте, там були постійні страйки, хоча шахтарі завжди заробляли непогані гроші, якщо порівнювати із аграрним сектором чи з іншими заводами. Ну, це такий менталітет.
Західна Україна ж думає інакше: “Якщо я не зроблю, то ніхто те це зробить”. Вони егоїстичні.
Люди Донбасу більш соціалізовані. Які і у мешканців Криму, у них є розуміння: “Ми будемо сильнішими разом, якщо буде загроза”. Наявність або навіювання небезпеки робить соціальні групи цього регіону більш згуртованими і сильнішими.
І цей менталітет треба розуміти. І знати, що якщо ти там посягаєш на якісь цінності – то одразу викликаєш велике незадоволення.
Вони дійсно непогано проти нас воюють, або воювали, бо у них є дух колективізму. І в основному він будується на двох речах.
Перша – проросійська пропаганда, яка перетворює нас на якихось звірів.
Друга – бажання помсти за зруйнований дім, вбитого родича. Почуття помсти у цьому регіоні більш чутливе ніж у центральній, або західній Україні.
Тому, щоб виконати заплановані задачі, командири повинні розуміти особливості регіону і приймати рішення з їх урахуванням. Допомогти їм – основна мета цивільно-військового співробітництва.
– Звідки Ви знаєте цю специфіку регіону? Ви опираєтесь на якісь конкретні дані дослідження?
– Ми замовили у Харківського інституту соціології опитування жителів Донецької, Луганської (на підконтрольних нам територіях) і Одеських областях.
– Коли саме було проведено дослідження, яке ви згадуєте?
– У 2015 році.
– Але ж дослідження проводилося не на окупованій території. Тобто ви все одно не знаєте, що люди думають там.
– Знаємо. За два роки вже знаємо.
Цивільно-військове співробітництво має три основні функції: організація взаємодії, допомога місцевому населенню і допомога підрозділам Збройних сил.
Український CIMIC має ще додатково дві функції: сприяння Службі безпеки України з обміну полоненими та пошук і ексгумація тіл загиблих на окупованій території.Починаючи з вересня 2014 року, наші люди працюють на окупованих територіях і мають змогу не тільки знаходити і забирати тіла загиблих, а й спілкуватися з місцевими.
Там працює дві пошукові групи. Перша – Національного військово-історичного музею України.Друга – “Союзу “Народна Пам’ять” (“Чорний Тюльпан”).
Вони підпорядковуються мені, а на місці – підрозділам цивільно-військового співробітництва.
Ці люди, не збираючи якоїсь спеціальної інформації, просто спілкуються з представниками незаконних військових формувань та місцевим населенням.
Я не можу сказати, що ми знаємо ситуацію так, як на нашій території. Але ми володіємо, скажімо так – соціально-політичною ситуацією на достатньо високому рівні.
ТІЛЬКИ СПРАВИ ЗДАТНІ ПЕРЕКОНУВАТИ. ПЕРЕКОНУВАТИ ДІАЛОГОМ ДУЖЕ ВАЖКО, ЯКЩО ЗА НИМ НЕМА КОНКРЕТНИХ ДІЙ
– Можете назвати міста або села, де настрої були категорично протиукраїнські, і вам вдалося їх змінити на проукраїнські?
– Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка. Майже всі населені пункти, де працюють наші 14 груп зараз, і два об’єднані центри цивільно-військового співробітництва.
У 2014 році нас підтримували російськомовні поселення і селища, і не підтримували українськомовні. Був такий парадокс.
Але це легко пояснюється, якщо згадати історію Донбасу. У 50-60-ті роки там оселялись україномовні, так звані “бендерівські сім’ї”, бо їм було заборонено повертатися у Західну Україну. Вони там створювали селища та містечка, які й зараз називаються “бендерівські”.
У 70-ті роки почалась русифікація регіону. Стала зменшуватись кількість україномовних шкіл, у 80-х їх вже там не було. У результаті всі люди, які отримали освіту, особливо середню спеціальну і вищу, були російськомовними.
Тобто на Донбасі освічені люди використовували російську мову для спілкування, а люди, які залишились у сільській місцевості і не мали можливості, чи бажання, отримати освіту, – залишились унікально україномовними. Рівень освіти цього прошарку населення був дуже низький.
А саме низький рівень освіченості дозволяє пропаганді впливати на населення.
Тому проросійська пропаганда, яка була створена на цінностях СРСР, інфікувала оце україномовне населення Донбасу, яке не могло, за браком освіти, зрозуміти різницю між білим і чорним.
Поки ми це не зрозуміли, не знайшли підходи і методи спілкування, підтримки україномовного населення у нас не було.
– Як ви переконуєте тамтешнє населення? Що ви їм говорите?
– Справи. Тільки вони здатні переконувати. Переконувати діалогом дуже важко, якщо за ним нема конкретних дій.
Справи – це і надання гуманітарної допомоги та засобів гігієни, і проведення соціальних і гуманітарних проектів.
На день ЗСУ у Красногорівці ми взяли дітей з школи, привезли у Київ, вони провели концерти для військових, організували культурну програму. Відвезли їх у Львів, вони дали концерти там.
Після цього – ви б бачили цих дітей!
Які вони їхали залякані, і наскільки життєрадісними повертались. Перше, що вони зробили, коли повернулися, це одягли вишиванки і повісили український прапор у школі.
– У вашій статистиці вказується, що найбільше гуманітарної допомоги у минулому році отримала Луганська область. В одному з інтерв’ю Ви говорили, що саме у цій області населення сприймає українських військових найбільш вороже. Таким способом ви купуєте їх прихильність?
– Ми шукаємо шляхи порозуміння. Зараз Луганська область, на відміну від Донецької, більш безпечна. І в першу чергу це робота Збройних сил і активної позиції голови ВЦОА Георгія Туки.
Нема сенсу надавати допомогу тим, з ким у тебе нема проблем і тебе вже люблять – треба допомагати тим, у кого є великі проблеми і де тебе не розуміють.
– Є інша провокативна версія. Донбас настільки звик, що йому все дають, що тих, хто дає щось, допомагає – вважають “лохами”. При цьому вони собі думають так, як і думали. Або ще гірше – мед отруйний у відповідь підсовують.
– Не тільки Донбас, усі гарячі точки світу мають таку провокативну історію.
Ви не забувайте, що якщо нема співпраці, якщо ми йдемо звідтіля – то приходить війна. Хто би що не казав, усі люди хочуть жити в мирі.
І вони розуміють, що краще співпрацювати, ніж воювати.
Ось, дивіться (встає і знімає зі стіни фото, на якому військові із жінками у літніх халатах, –ред.). Це Красногорівка за шість годин по її звільненню 20-м батальйоном.
Ми привезли гуманітарну допомогу. Перше, що сказали у красногорівській лікарні: “Смотрите, бандеровцы говорят по-русски”.
Зараз ми плануємо відновити музичну школу, як культурний центр для Красногорівки – бо туди ходять усі тамтешні діти, і з навколишніх населених пунктів.
Ці жінки (показує на фото, – ред.) не хотіли з нами спершу навіть спілкуватися.
У Красногорівці основною проблемою була вода. Ми привезли 5-тонник технічної води і 5-тонник питної. І це одразу змінило їх ставлення.
Не буду показувати хто саме – але тут є люди, які запропонували забрати тіла наших загиблих на окупованій території і стали провідниками для “бендерівців”, які розмовляють російською мовою.
– Тобто, вам допомагали жінки?
– На Донбасі, як і по всій Україні, чоловіки часто зловживають алкоголем, і все у жіночих руках.
З жінками треба спілкуватись, їм треба допомагати – через них і починається зміна ставлення до нас.
Тому діти й жінки були і є нашою цільовою аудиторією, на яку в першу чергу направляємо зусилля.
Пріоритет №2 – літні люди.
З ними ми не сперечаємось, змінити їх світогляд неможливо – але ми даємо їм можливість мати воду, їжу медикаменти. Стільки, скільки можемо.
– Зі священиками працюєте?
– Так. Навіть з Московським патріархатом, тому що там не всі антиукраїнські. Їх, на жаль, меншість, але є люди, які свої релігійні розуміння ставлять вище ніж амбіції РФ, і все ж таки працюють на людей.
Найбільший наш партнер – громадське об’єднання “Карітас Україна”, Греко-католицька церква, деякі інші християнські напрямки. Працюємо навіть з мусульманами, тому що Донецька і Луганська області мають дуже велику кількість мешканців з Кавказу.
Ми не направляємо і не коригуємо діяльність релігійних організацій.
Усе, що робимо – створюємо умови для їх нормальної діяльності.
– Як Вам вдається спілкуватися з тамтешнім населенням так, щоб вони вас слухали?
– По-перше, треба не задавати питання, а слухати, що вони скажуть. Треба бути готовими, що половину часу, що ти з ними спілкуєшся, це будуть звинувачення, про те, який ти поганий.
Після того, як цей негативний сплеск емоцій пройде, можна задавати питання.
Не треба їм розказувати, що робити. От не треба! Навіть якщо ти знаєш, що робити.Треба розказувати, як би було, якби не було війни.
– Цивільно-військове співробітництво напряму пов’язано з тим, як поводять себе військові. Якщо поряд з селом є військова частина і службовці ходять вечорами у бар, напиваються і хуліганять – то, щоб ви не робили для жителів, як би ви їм не допомагали, цього все одно буде мало, і військові сприйматимуться як загроза.
– Такі випадки є, на жаль. І ЗСУ, цивільно-військове співробітництво це тільки один елемент. Є військова служба правопорядку і командири на місцях, вони проводять не тільки підготовку особового складу, але й виховання.
Не забувайте, що зараз ЗСУ – це народ, який був мобілізований. І багато з них 20-30 років до цього пили безпробудно, і припинити пити вони не можуть.
Так, відношення до них буде дуже погане. Але хто їх поїть? Хто їм продає горілку? Як будуть місцеві заробляти кошти, якщо вони перестануть продавати алкоголь? Тобто тут є взаємопов’язані умови.
Я хочу привести позитивний приклад. У Маріуполі зараз існує меморандум взаємопорозуміння між військовим командуванням, мерією і бізнесом міста, де визначені правила спільного життя.
Військові обіцяють не носити зброю в місті, або не носити її так, щоб видно було. Військові не купують алкоголь, а місцевий бізнес зобов’язується його не продавати.
З іншого боку, військовим дозволено до 23:00 заходити в усі бари-ресторани, святкувати щось, проводити якісь заходи, і до цього нормально всі ставляться. Додатково військові контролюють порядок, координують цю діяльність з правоохоронними органами.
Тобто, ми бачимо цей діалог.
Військові могли сказати: “Шановні, це АТО. Візьміть свій меморандум і йдіть запакуйте собі бутерброди в нього”. Але готовність, як військового командування, так і місцевої влади йти на діалог – а цей меморандум один із варіантів – це вже успіх.
І в першу чергу, цивільно-військового співробітництва у Маріуполі.
ПОЧАЛОСЯ ВСЕ З РОБОТИ З МІСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ
– Ви брали участь у переговорах з бойовиками?
– Постійно беру.
– Розкажіть, як це відбувається?
– Люди з тієї сторони достатньо прагматичні. Тобто вони вже не дзвонять нас переконати.
– А раніше дзвонили?
– О, такі смс-ки присилали! Запрошували, великі кошти обіцяли… Зараз ми навіть з днем народження один одного вітаємо з представниками тої сторони…
– Серйозно?
– Це ж така гра. Вони нам присилають sms: “Вітаємо з ДР. Передайте вітання дружині Тетяні”. Тобто показують, що все про нас знають.
Ми навіть почали працювати з “Русское радио. Украина” і нашим військовим радіо – передаємо вітання командирам.
– А переговори як ведуться?
– Іноді на нас напряму виходять представники бандформувань. І вони пропонують провести переговори. Чи то по обміну тілами загиблих, чи обміну полоненими, чи припинення вогню.
Це, скажімо так – крайній спосіб ведення переговорів. Але від нього ми не можемо відмовитись, бо успішна організація такого типу переговорів дозволяє, по-перше, припинити вогонь, а по-друге, вивезти тіла, як наших, так і їхніх загиблих.
– По тілам загиблих та сама схема: цей на цього?
– Не зовсім. Якщо на нас виходять і кажуть: “Шановні, у нас є тіла загиблих”, – ми у відповідь обіцяємо безпеку і можливість ексгумувати тіла їхніх загиблих, які знаходяться на нашій території.
Тіла загиблих – це принципово! – ми ніколи не обмінюємо. Обмін іде тільки полоненими.
У нас є домовленості з так званими “ЛНР-ДНР”, що якщо тіла знаходяться на їх території, вони або нам їх передають, або надають можливість їх забрати. Якщо тіла є у нас – ми їх передаємо, можна сказати, без всяких умов.
– Ви зараз описували ситуацію, коли їм щось треба. А якщо нам?
– Спочатку ми працювали через місцеве населення: “Шановний, чи могли б ви знайти контакт? Я такий-то, займаюсь цивільно-військовим співробітництвом. У нас є сайт, у нас є сторінка на Facebook, яку ви можете перевірити. Можете побачити, чим ми займаємось. Знаю, що є там захоронення, нам від вас потрібне сприяння, потрібен супровід”.
Зазвичай робимо наголос на християнській релігійній сутності тої сторони, нам знаходять контакт через родичів, які воюють проти нас, і ми домовляємось про обмін можливостями.
Почалося все саме з роботи з місцевим населенням. Саме коли воно побачило, що Збройні сили ведуть гуманітарну роботу, вони почали пропонувати нам допомогу.
Ми не розраховуємо одразу на довіру, але принцип шести рукостискань працює. Людина починає дзвонити, чи нас хтось знає, чи з нами розмовляли і так далі.
Зараз у підрозділу цивільно-військового співробітництва є великий авторитет.
Вони знають, що ми виключно гуманітарний підрозділ, що ми допомагаємо місцевому населенню, що ми займаємось пошуком і ексгумацією тіл, і що ми сприяємо обміну полонених, але не відповідаємо за нього, бо остаточне рішення про обмін приймає СБУ.
– Але ж пошуком і ексгумацією тіл займаються ще й волонтери?..
– Ні, на сьогодні ми – єдині, хто займається пошуком і ексгумацією тіл загиблих військовослужбовців на окупованій території. Тіла загиблих волонтери не вивозять, і пошуком на тимчасово окупованій території вони не займаються.
Коли ми планували і організовували цю роботу, Національний військово-історичний музей запросив союз “Народна пам’ять” до цієї роботи. Вони офіційно включені до складу підрозділів цивільно-військового співробітництва.
Задача голови Союзу Ярослава Жилкіна і його хлопців – це виконання завдання.
Планування, переговори і здійснення певних заходів безпеки – це Збройні сили. Ми забезпечуємо їх безпеку.
Запевняю, на сьогодні найбільшу роботу роблять саме держоргани. По полоненим це СБУ. По загиблим – ми.
Насправді ми дуже вдячні і працівникам Національного історичного музею, і союзу “Народна пам’ять” за те, що вони нам допомагають, бо ми, як військовослужбовці, поки що не можемо заходити на окуповані території.
Вони працюють не тому, що ми не можемо – а тому що нас не пускають. Такі умови співпраці.
– Скільки загиблих вам вдалося вивезти?
– За період з вересня 2014 року підрозділами цивільно-військового співробітництва, в рамках гуманітарного проекту “Евакуація-200” було вивезено близько 700 тіл загиблих з території АТО.
З них 213 – з окупованої території.
– Розкажіть історію, що з вами трапилася там. От першу, яку згадуєте, коли закриваєте очі.
– Як перше кохання, перша вчителька – мені завжди пам’ятається липень 2014 року, коли ЗСУ активно звільняли територію.
Ми зайшли у Красногорівку. Місто із 25-30 тисяч мешканців, але це була абсолютна пустка.
Ми знайшли одного мешканця і запитали: “Де ж люди?”. Він вказав на бомбосховища.
Заїхали до бомбосховища, відкрили люк підвалу – і побачили дівчинку. Їй було 2-3 роки, таку замурзану. Нікого не було видно, тільки вона вибігла.
Ми кажемо: “Іди до нас, у нас є їжа і вода”. Підбігає її мати років 18-19, плаче, дає нам її в руки і каже: “Тільки не їжте…”
Стояли десантники і плакали.
Вони ж дійсно думали, що ми їмо дітей… (голос полковника на цих словах тремтить).
У мене навіть є фотографія цієї дівчинки, яка тримає армійське згущене молоко. В трусиках, бо жарко було.
От з цього почалось цивільно-військове співробітництво. І ми зрозуміли, що ми там потрібні, чого б це не коштувало.
