"Я існую": як відновитися після травми та ампутації.

13 березня відбулося урочисте нагородження членів національної збірної України, які протягом останніх трьох років представляли країну на Іграх нескорених (Invictus Games). Від імені президента України спортсмени отримали державні нагороди за свої досягнення у спорті та внесок у розвиток адаптивного спорту. 23 ветерани, які пережили війну, біль і знову знайшли сили повернутися до активного життя, були удостоєні орденів "За заслуги" ІІІ ступеня та "За мужність" ІІІ ступеня.

Один з учасників збірної України 2025 року - Андрій Бойчук. У 2013 році він розпочав контрактну службу в 80-й десантно-штурмовій бригаді, де обіймав посаду командира відділення. Нині, у віці 46 років, Андрій є ветераном ЗСУ, спортсменом і оптимістом. До служби в армії він активно займався карате та працював тренером. На його думку, саме спорт і позитивний настрій допомогли йому вижити, коли, отримавши осколкове поранення і маючи два турнікети на нозі, він майже три доби чекав на евакуацію та медичну допомогу. Хоча він і втратив ногу, йому вдалося вижити і повернутися до активного життя та спорту. У лютому 2025 року Андрій разом з українською збірною здобув медаль на Іграх нескорених у Ванкувері (Канада).

-- Під час обстрілу мене було поранено осколком у ногу, -- розповідає Андрій Бойчук. -- Три доби я чекав на евакуацію, і всі три доби був із турнікетом. Ногу ампутували повністю. Лікувався до травня 2024-го. Дали першу групу інвалідності. Але живий!

Поранений був, коли ми заходили в повністю зруйноване село Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. 3 грудня 2023 року я проводив групу військових для виконання завдань із охорони й оборони населеного пункту. Була ніч. Але ворожий дрон виявив наше переміщення, почався обстріл із танка. Неподалік вибухнув снаряд, мене збило з ніг.

Я відчув різкий біль у гомілці і зрозумів, що отримав поранення. Незабаром поранило ще двох товаришів — обидва в ноги. Я покликав близького бійця, запитав, чи має він турнікет. Він наклав один, а я попросив його додати ще один для надійності. Через приблизно 20 хвилин прибули медики. Вони забрали найбільш важких, обіцяючи повернутися за мною згодом. Але як тільки вони відійшли, почався новий обстріл, і медики не змогли дістатися до мене.

Болю я не відчував — напевно, нерви були вражені. Однак втрата великої кількості крові зробила мене надзвичайно слабким. Іноді навіть спілкуватися по рації було важко. Лікарі повернулися вже наступної ночі, забрали мене до себе — у підвал зруйнованого будинку, напоїли гарячим чаєм і допомогли змінити одяг. Я провів у них ніч. Лише на третю ніч мене евакуювали.

Операція відбулася в стабілізаційному пункті в Дружківці. Коли я прокинувся після наркозу, виявилося, що ноги немає. До того ж, мої нирки перестали працювати. З Дружківки мене доставили до Дніпра, де мені зробили гемодіаліз. Потім я потрапив до Києва, у Головний військовий клінічний госпіталь, де знову пройшов процедуру гемодіалізу. Наступним етапом стала Івано-Франківська обласна лікарня.

Я почувався дуже погано. Не було жодної сили, навіть просто лежати було непросто. Лікарі рекомендували пити багато рідини, але я не міг випити більше ніж два літри на день. Мені робили ін'єкції фізіологічного розчину, і з часом я почав відчувати полегшення. Раптом зрозумів, що можу сидіти в ліжку, і це було маленькою перемогою. Через кілька днів мої нирки почали працювати. Я вже майже примирився з думкою, що мені доведеться проходити гемодіаліз двічі на тиждень, але тут з'явилася чудова новина: я живий і більше не залежу від лікарні!

Під час своєї реабілітації в Івано-Франківську в 2024 році реабілітолог Максим Пашчин одного разу зауважив: "Ти займатимешся спортом і братимеш участь у Іграх нескорених". На той момент мені здавалося, що це всього лише жарт. Проте влітку 2024 року відбувся відбір, і я вирішив надіслати свої дані. Як виявилось, удача посміхнулася мені, і я став частиною збірної.

Представляв Україну в трьох дисциплінах: волейбол сидячи, суха гребля на тренажері та біатлон: сідаєте в такий собі боб, як у сани, вас прив'язують, робите одне велике коло -- і потім стрільба. Такий гарний, адаптивний вид спорту для ветеранів.

Щоб підготуватися до зимових видів спорту, я займався тренуваннями влітку. Виходив на лижах-ролерах, але це виявилося досить складним, адже в мене висока ампутація. Я випробував катання як із протезом, так і без нього, але обидва варіанти не давали очікуваних результатів — все навантаження концентрувалося на одну сторону. Проте, коли зима настала, я спробував свої сили на бобі, і це стало набагато легше, адже я міг зручно сидіти.

Тренувались у Буковелі. Потім приїхали до Канади, до Вістлера, за 125 кілометрів на північ від Ванкувера, -- на тиждень раніше, щоб адаптуватися до кліматичних умов. І виявилося, що зима там набагато холодніша. Коли тренувався, застудив ліве коліно. Але з нами були масажисти, реабілітологи, коліно встигли відновити до змагань.

У волейболі сидячи наша збірна здобула "бронзу". Я був у складі команди. А в інших дисциплінах -- стрільбі з луку й біатлоні -- мені не пощастило. В командному заліку українська збірна посіла третє місце.

На відкритті змагань меценат Ігор нескорених принц Гаррі прийшов до нас, обійняв, висловив підтримку. На всіх змаганнях був із нами, біля нас, обіймав, уболівав за нас, виявляючи велику повагу до українських ветеранів.

Наразі Андрій Бойчук проживає у своєму рідному селі Боднарів, що в Калуському районі. Він працює в Івано-Франківську в благодійному фонді "Карітас України", де, разом із своєю командою, надає правову підтримку ветеранам, їхнім родинам та членам сімей загиблих. Має вищу юридичну освіту, Андрій відзначає, що запитів на допомогу надходить безліч. Часто звертаються родичі зниклих безвісти, а також ветерани, які стикаються з проблемами, пов'язаними з виплатами. Наприклад, часто трапляється, що заробітна плата нарахована без урахування індексації. Андрій уважно вивчає кожну справу, аналізує документи ветерана, що звернувся за допомогою, і надсилає запити до відповідних військових частин.

І зі спортом стосунків не розірвав. Вивчився на інструктора зі стрільби з лука, тренує дітей у своєму селі. А ще проводить тренінги для ветеранів. На власному прикладі демонструє, що після поранення життя триває -- можна розвиватися й займатися спортом.

"Основними джерелами натхнення для мене є моя дружина Наталія та дочка Марія, якій вже 13 років," -- ділиться своїми думками Андрій.

Довідка ZN.UA