Військовий суд над цивільною особою. Чому окупанти вирокли пенсіонерку з Луганщини, і як її близькі намагаються її захистити.

У серпні 2024 року до оселі пані Марії знову вдерлися російські силовики. Без жодних пояснень її затримали, насміхаючись, що їй світить довічне ув'язнення. На очах у жінки розстріляли її худобу та птицю. Її відвезли в невідомому напрямку.

"Що з нею і де вона, ми не знали. Помістили в якесь СІЗО. Родичка знайшла маму ближче до зими, -- розповідає донька пані Марії Наталя. -- Спочатку дали мамі безкоштовного адвоката, через нього ми з неюспілкувалися. Він казав, щоб мама йшла захищати "родіну", щоб скоротити термін "покарання"".

Невдовзі для пані Марії її родичка, що проживала за кордоном, знайшла нового, дуже дорогого адвоката. Однак до судових засідань його не допустили, і навіть не надали можливості ознайомитися з матеріалами справи. Спроби зменшити міру покарання базувалися на стані здоров'я — у пані Марії були кілька контузій та медичних діагнозів, як зазначила її донька. У зв'язку з цим адвокат почав домагатися проведення експертизи стану здоров'я. Результати "експертизи" вразили: жінка, згідно з висновками, нібито була "повністю здорова".

"Без будь-яких реальних доказів маму звинуватили у зберіганні наркотиків у домі, - розповідає Наталя. - Під тиском вона змушена була визнати свою 'винуватість'. Судові засідання були закритими, родина та незалежні захисники не мали доступу до процесу. Її судили військовим трибуналом спільно з російським військовим, хоча вона була цивільною особою."

Остаточний судовий розгляд справи Марії відбувся в червні 2025 року. Жінку визнали винною за висунутими бездоказовими звинуваченнями у "масовому розповсюдженні наркотичних засобів групою осіб". Їй призначили покарання у вигляді понад 10 років у виправній колонії суворого режиму.

"Моя мама -- проста жінка з сільської місцевості на Луганщині. Її життя ніколи не було легким, -- починаєрозповідь про найріднішу людину Наталя. -- Батьки виростили мене, займалися господарством, тримали птицю,корів, биків, щоб вижити. А ще -- садили поля. Тато ще й ходив на роботу".

Праця підривала здоров'я батьків, але не збивала з мети -- дати добре майбутнє своїм дітям.

24 лютого 2022 року загарбники перетнули північний кордон Луганщини. Російські військові стрімко просувалися через населені пункти області. Сім'я усвідомлювала, що потрібно терміново шукати порятунок.

"Наталя пригадує: 'Тато та я вирушили у Львів, а мама залишилася вдома, щоб подбати про наших тварин.'"

Пані Марія змушена була виживати без електрики, газу, води та зв'язку. Постійно лунали вибухи. Її обстрілювали не лише "сонцепьоками", а й "градами", літаки скидали бомби. "Марії було дуже важко", - згадує її подруга Оля, яка також пережила окупацію. "У селі ховалася САУ, яка обстрілювала наші території. Потім вона поверталася і знову била по селу, хоч там були їхні військові, а ми все ще залишалися там. Вони просто обстрілювали нас".

Внаслідок обстрілів загинули кілька домашніх тварин. Пізніше для пані Марії це виявиться лише "передгрозою".

Коли загарбники увійшли до села, вони миттєво почали шукати родичів українських солдатів. Хата Марії не залишилася осторонь їхніх пошуків.

"Усі знали, що в нас проукраїнська сім'я і в родині є військовослужбовець. Маму били представники місцевоївлади, знущались з неї", -- пояснює Наталя.

Окупанти часто навідувалися до дому пані Марії, пригадує Ольга. "Часто були обшуки, забрали комп'ютер,фотографії, все позабирали, бо зять служить. 100 разів перевіряли", -- розказує жінка.

Скільки разів вона отримувала візити – достеменно ніхто не може сказати. Проте, незважаючи на всі труднощі, пані Марія не здавалася: вона дбала про залишену худобу та реалізовувала молоко, як розповідає Наталя. У селі не було електрики. Її родичка з-за кордону знайшла перевізника і передала пані Марії кошти на генератор. Жінка купила його у найближчому місті. Щоб заправити генератор, довелося отримувати солярку від військових РФ в обмін на домашні продукти.

Грошей на виживання не вистачало -- довелось оформити російську пенсію, а для цього -- вимушено взятипаспорт з триколором.

"У 2023 році вони почали примушувати людей отримувати російські паспорти. Ольга ділиться: 'Не хотілося потрапити у халепу, адже це могло закінчитися фатально. Кожен намагався зберегти своє життя.'"

У окупованому селі особливо тяжко доводилося немічним літнім людям. Пані Марія щодня підтримувала тих, хто страждав від хвороб, допомагаючи їм у побутових справах. Для онкохворих жінка купувала дорогі медикаменти, хоча у селі навіть не було фельдшера, як зазначала Ольга. Однак, така доброта не припадала до душі окупантам.

"Мати Тіми привертала ще більше уваги загарбників. Вона перебувала під ретельним контролем місцевої проросійської влади та колаборантів. — зазначає Наталя. — Її охрестили 'ждуніхою України'."

Сусідами пані Марії виявилися російські військові, які заселилися у покинуті домівки українських мешканців і привезли туди озброєння. Вони також розташувалися в лісі, що розташований неподалік від її будинку.

"Потім [військові РФ] поставили близько до хат самохідну установку. І вона підірвалася. Поруч хати, у тому жчислі й Маріїна, залишились без даху. Ні вікон, ні дверей не було", -- розказує Ольга.

Господиня, на щастя, залишилася неушкодженою. Проте ніхто не був особливо готовий прийти їй на допомогу.

"Хата завалилася, стіна обрушилася. Мама намагалася самотужки впоратися з ситуацією, проте не вистачало ані сил, ані коштів для ремонту. Вона зверталася до місцевої влади за допомогою, але їй відмовляли, стверджуючи, що вона "ніхто", адже не є офіційною власницею будинку, хоча насправді була дружиною тата і мала при собі всі необхідні документи..." – розповідає Наталя про місцевих жителів, які втекли з окупованих територій.

Марія навіть не могла розділити горе з рідними -- у селі не було зв'язку. Кілька разів на рік виїжджала доміста, щоб зловити поділку мережі й почути близьких. А це кілька годин розбитою дорогою. Поїхати туди й назадкоштувало майже пів пенсії.

Пізніше жінці заборонили контактувати з родичами в Україні. Місцева "влада" відібрала її звичайний телефон. Російські військові, користуючись телефонами, підключеними до "Старлінку", дозволяли Марії телефонувати за кордон до її близьких. Одного разу їй навіть вдалося влаштувати відеодзвінок з усією сім'єю.

"Ми сперечалися і намагалися переконати її залишити це місце, -- згадує Наталя. -- Але вона була непохитна: "Як я все залишу, тут стільки справ, це мій дім. Ви повернетеся, а жити буде ніде, адже або все зайнято, або інші люди розбирають на цеглини". Вона зберігала для нас цю руїну..."

Окупантам ледве вдавалося щоденно переконувати, що вони привнесли "найвищий добробут", стверджуючи, ніби в Європі панує голод та злидні. Загарбники та їхні спільники не втомлювалися повторювати, що вся Україна вже давно знаходиться під контролем Росії.

"Моя мати була дуже вразливою до цієї пропаганди, вона довірлива. Саме тому вона запрошувала нас додому, щоб ми не "блукали світом голодними та без притулку". У цьому є певна логіка. Я не вважаю, що вона винна", — зазначає Наталя.

Пані Марія уже понад чотири місяці в російській неволі. Родина робить усе, щоб її визволити. Чоловік паніМарії подав відповідну заяву до місцевого відділку поліції в Івано-Франківській області. На наш запит у поліціївідповіли, що за заявою чоловіка завели оперативно-розшукову справу, чоловіка пані Марії допитали. Однакрезультатів поки немає.

"За інформацією, отриманою від Державної податкової інспекції 'Український національний центр розбудови миру', який виконує функції Національного інформаційного бюро об'єднаного центру з пошуку та звільнення полонених, а також товариства 'Червоного Хреста', надіслані запити не принесли результатів. На даний момент досудове слідство триває", -- повідомили нам у районному управлінні поліції.

Крім того, чоловік Марії звернувся до Національного інформаційного бюро та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. У документі, отриманому з інформаційної системи Координаційного штабу станом на 3 жовтня 2025 року, зазначається, що пані Марію "незаконно позбавлено свободи". За даними на 1 березня 2025 року, ймовірним місцем її утримання є ізоляційний ізолятор в одному з окупованих міст.

Про умови перебування в ізоляторі Наталі розповіла родичка із-за кордону, яка має можливість листуватися зпані Марією.

""Содєржаніє", я так зрозуміла, в СІЗО платне, бо мама пише їй про посилки: їй потрібні ліки, їжа, одяг, засобигігієни, навіть косметику просила (хоча до війни не фарбувалася ніколи). Думаю, що "власники" СІЗО більшістьречей собі забирають. Родичі передають їй усе, що треба", -- каже Наталя.

З пані Марією також веде переписку її адвокат. Нещодавно він подав апеляцію, сподіваючись виграти час і зменшити строк "покарання". Однак дочка практично не вірить у те, що її мама матиме успіх в апеляційному суді.

"Батько й сестра чекають, що ми зможемо її обміняти з полону. А я не знаю... Цивільних так рідко міняють...Час іде, і не те що говорити хочеться про маму, а просто кричати. Я так втомилась..." -- ділиться Наталя.

Вона поєднує роботу з вихованням дитини. Крім того, займається вшануванням пам'яті загиблих, полонених та зниклих безвісти. У своїй громаді дівчина має намір створити Алею Пам'яті та Надії.