Новини Івано-Франківська та області

"Тепер настав час розраховуватися з боргами". Назар Задніпровський розповідає про причини свого виїзду з Києва разом із родиною, сусіда Зіброва та про дружину, яка не бажає визнавати свої помилки.

Народний артист України Назар Задніпровський - видатний український актор, який спеціалізується на комедійному жанрі і має досвід роботи в театрі, кіно та дубляжі. Для багатьох він відомий як Василь Середюк з популярної франшизи "Скажене весілля" та Вася з серіалу "Будиночок на щастя". Однак його кар'єра охоплює вже три десятиліття в Театрі Франка, і він також є представником легендарної акторської династії, що налічує кілька поколінь.

В інтерв'ю OBOZ.UA Назар Задніпровський розповів, як двічі не отримав державної нагороди, чому припинив спілкування з колегами, які залишилися в Росії, та чи можуть російські актори знову повернутися в Україну. Також актор відверто розповів про життя з діабетом, важкий стан мами, стосунки з дружиною та дітьми й пригадав, як свого часу ледь не обрав кар'єру ресторатора замість акторської.

- Наприкінці листопада на екрани виходить "Скажене Різдво" - четверта частина франшизи "Скажене весілля". Ви вірили, що історію вдасться продовжити й автори знайдуть новий сюжет для наступного фільму?

Звісно! Ця стрічка стала справжнім хітом, і я був певен, що продюсери знайдуть спосіб продовжити її. Можливо, у них були плани, що я розлучуся чи щось подібне (сміється). Я чув, що готується новий повнометражний фільм. Коли ви переглянете четверту частину, вам стане зрозуміло, про що йдеться. Не хочу розкривати деталі, яка буде наступна історія.

- Важко було зібрати всіх разом, враховуючи, що у фільмі знімають відомі актори, кожен з яких має свій графік?

Так, звичайно, були деякі проблеми, але, на щастя, всіх вдалося зібрати й зняти. Навіть Джиммі Воха-Воха з Франції вдалося підключити, підігнали йому розклад, щоб він не потрапив на ті демонстрації (сміється).

- В інтерв'ю нашому виданню акторка Поліна Василина, яка у фільмі грає його дружину, розповідала, що, за її інформацією, Джиммі мешкає в Києві.

Отже, він все ж іноді відвідує Францію. В умовах війни навіщо йому постійно залишатися в Києві та наражати себе на небезпеку? Проте, чесно кажучи, не впевнений, де зараз безпечніше - у Парижі чи в Києві.

А ви за цей час не втратили своїх почуттів до Василя Середюка? Чи вже втомилися від його образу?

- Я не так часто мав центральні ролі в кіно за цей час. Тому, звичайно, скучив за ним. Я чекав, сподівався, і коли мені повідомили, що буде четвертий фільм, був щасливий! Старався і працював так, наче все відбувається вперше. Знаєте, серіали - це приємно, це добре: увімкнув удома телевізор, зібралася вся родина, подивилися. Але повний метр, великий екран, кінотеатр - це зовсім інша історія.

Хто ж для мене Василь Середюк? Розумієте, його образ пишеться з огляду на мене. Якби автори прагнули зламати мої принципи, змусити робити те, що мені не властиво або незрозуміло, це була б зовсім інша справа. А тут, навпаки, він створений на основі моїх умінь і того, що мені близьке. У нас навіть є деяка схожість. Для нього на першому місці - родина, любов до близьких і шанування традицій. Він не може витримати, коли щось йде не так, як повинно, тому завжди втручається і втягується у якісь авантюри. У "Скаженому Різдві" діти навіть починають мститися йому за те, що він їх обманув - вигадав історію про хворобу, щоб усі зібралися на свята. Отже, цього разу йому не уникнути неприємностей!

Одну з ваших доньок у "Скаженому Різдві" грає Катя Кузнецова, котра більше десяти років прожила та працювала в Москві. А у серіалі "Будиночок на щастя" ви знімалися разом з Галиною Безрук, яка також розвивала свою кар'єру в Росії і після початку повномасштабної війни не повернулася в Україну. У одному з наших попередніх інтерв'ю ви зазначили: "Я захоплююся Катєю Кузнецовою — в українському кіно вона швидко знайде своє місце. Що стосується Галі, то час покаже".

Катя, на щастя, прекрасно адаптувалася в Україні. Вона яскрава, обдарована, і працювати з нею – справжнє задоволення. Не можу сказати, скільки вона заробляла в Москві і яку зарплату отримує зараз в Україні, але сьогодні вона є однією з найпопулярніших актрис, якщо не найпопулярнішою. Тож її повернення додому явно було успішним кроком. Хоча в доларовому еквіваленті її гонорари, можливо, зменшилися в порівнянні з російськими, тепер у неї є спокій на душі, що, безумовно, має величезну цінність.

Щодо Галини, я чув, що вона вдруге стала дружиною і має ще одну донечку. Це, власне, все, що мені відомо про неї. Ми не підтримуємо зв'язок, не спілкуємося. Як кажуть у нас, вона вже вийшла з мого життя. Колись у нас було чимало розмов про необхідність повернення додому, але це було ще до початку повномасштабної війни. Тоді ці розмови були актуальними, і їх варто було вести з іншими українськими акторами, які працювали в Росії. Але коли розпочалася велика війна, всі спроби переконати закінчилися, оскільки ситуація стала надто складною. Кожен зробив свій вибір. Зараз я взагалі не спілкуюся з жодним з колишніх знайомих з Росії — ані з акторами з "Великої різниці", ані з тими, з ким працював раніше. Після 2014 року я ще намагався щось пояснити, писав деяким. Але з 2022 року я повністю припинив це. Тоді всі остаточно проявили своє справжнє обличчя, і для мене це стало остаточним рішенням.

- А допускаєте, що після війни деякі актори звідти можуть знову спробувати повернутися на український ринок? Наприклад, під прикриттям статусу "хороших росіян"?

Якщо ми отримаємо недолугу владу, то вони знову з’являться.

Ви відкрито висловлюєте свої політичні уподобання і не раз згадували про свою підтримку Петра Порошенка. Чи мали ви можливість особисто зустрітися з ним та поспілкуватися?

- Жодного разу! Навіть звання народного артиста мені вручав не він, а Євген Нищук, який тоді очолював Міністерство культури. У 2017 році Порошенко нагороджував переважно військових. А от звання заслуженого артиста мені вручав Віктор Ющенко.

З Порошенком ми могли бачитися хіба що на якихось концертах або під час ювілею Театру Франка. На 95-річчя театру ми виступали, він був присутній, виголошував промову. Але щоб підійти, потиснути руку, перекинутися кількома словами - ні, такого не було. На жаль, особисто ми не знайомі. Але того, що я порохобот, не приховую. І ось уже двічі я не отримав державної нагороди, хоча знаю, що мене подавали. Перший раз - після "Скаженого весілля". А вдруге - напередодні сторіччя Театру Франка. Мені зателефонували й сказали, що в Офісі президента хочуть нагородити мене орденом, але запитали, чи не влаштую якогось демаршу. Я відповів: "Я що, ідіот? Мені ж нагороду дає не особисто Зеленський, а держава". Але вони все одно перестрахувалися. Здається, перед тим був якийсь випадок у Львові, коли людина демонстративно відмовилася від державної нагороди. Не хотіли повторення ситуації. Хоча я вважаю, що державні нагороди - це одне, а політичні симпатії - зовсім інше.

Наша бесіда проходить напередодні вашого дня народження. Які у вас плани щодо святкування?

Дружина постійно запитує: "Ти вже ухвалив якесь рішення?" Я спочатку планував, що сьогодні у мене буде знімальний день у "Будиночку на щастя", і ми могли б відзначити це з командою. Але, на жаль, останній знімальний день виявився на день раніше. Я обов'язково привезу торт і просеко для дівчат. Але з шашликами та картоплею, на жаль, не вийде. Я навіть просив: "Дайте мені ще один знімальний день, хочу пригостити всіх!" Але вони не погодилися (сміється). Тож, схоже, святкуватимемо вдома. Раніше ми з родиною часто відвідували ресторан неподалік. Це було зручно: дружина Іра могла насолодитися вином, не переживаючи про повернення за кермом. Ми смачно вечеряли та поверталися додому. Але це було до початку великої війни.

Чи часто ви кличете своїх друзів чи колег до себе в гості?

Ви абсолютно праві — раніше все було інакше. Зараз, у часи війни, звичайні речі вже не виглядають так, як раніше. Сімейні свята стають єдиним привідом для радості. Масштабні святкування зараз недоречні. Минулого року, коли я відзначав своє п’ятдесятиріччя, я влаштував великий банкет у театрі, запросив родину та друзів. Це був справжній святковий захід, але фактично єдиний за останній час. До початку війни я міг виступати в театрі, проводити час на дачі у друга чи зніматися в різних проектах. Тепер усе по-іншому. Але п’ятдесят років — це все ж важлива подія, і я не міг її обійти стороною. Які ж подарунки я отримав? Стільки пляшок мені ще ніколи не дарували (сміється)! Хтось приносив конверти, хтось – інші сюрпризи, але в основному це були стильні пляшки: віскі, горілка.

Чи є у вас знайомі серед театралів?

- У театрі дружити не обов'язково. Там мають бути колеги, взаємоповага, взаєморозуміння і готовність виручити одне одного. Але це не дружба. Ви ж не зателефонуєте колезі серед ночі й не скажете: "Приїжджай, у мене дружина народжує, треба терміново відвезти її до пологового". Хоча, можливо, є й такі колеги, які не відмовлять. А в мене є справжній друг і кум, який свого часу саме так мене виручив. Він буквально зі шкіри пнувся, щоб допомогти, і довіз нас до пологового. Це актор Валера Астахов. Є ще кілька людей, яким я довіряю. Але загалом мало кого підпускаю близько до себе. І пишаюся тим, що не маю сотні друзів. Колег і партнерів може бути багато, а справжніх друзів завжди одиниці.

Наше спілкування з вами затягнулося через вашу зайнятість. Скажіть, скільки вихідних у вас зазвичай буває протягом місяця? Нещодавно ми розмовляли з вашим колегою Олександром Рудинським з Театру Франка. Він поділився, що у жовтні мав 27 знімальних днів і ще три в театрі, фактично без жодного вихідного. А як справи у вас?

Він справжній молодець! У вересні у мене ситуація була схожа: близько двадцяти знімальних днів, а решту часу займав театр і робота над іншими проєктами. Відчуття, що вихідних не було зовсім. У жовтні - "Дизель Шоу", зйомки, гастролі. Проте, кілька вільних днів все ж трапилося. Що чекає нас у листопаді - побачимо. Завтра у мене дві вистави в різних містах: одна в театрі, інша - в антрепризі. Далі - гастролі. Але зйомки в "Будиночку на щастя" вже добігають кінця, тож після такого насиченого графіка зйомок нарешті зможу трохи відпочити.

- Тим часом ваша дружина Ірина, теж акторка, повернулася до роботи - зараз її можна побачити на сцені Театру Франка у виставі "Король Лір! Версія".

Поки що ще рано говорити про конкретні плани. Краще запитайте у Іри самі, коли вона планує повернутися до роботи. Ні, я не намагався її відмовити, навпаки, я повністю підтримую це рішення. Наші діти вже підросли. Коли вони були маленькі, я, можливо, проявляв деякий егоїзм — хотів, щоб Іра залишалася вдома. Я відправив її в два декрети, тому тепер потрібно вирішувати фінансові питання (усміхається). А наразі син вже зовсім дорослий, а донька, якій 12 років, стала набагато самостійнішою. Вона вже може сама щось приготувати, поки Іра зайнята репетиціями чи виставами.

Коли ми одружувалися, Іра працювала журналісткою на радіо й заробляла більше, ніж я в театрі. Так, у мене були зйомки, концерти, якісь халтурки, але офіційна зарплата в театрі - копійки. А Іра на радіо отримувала більше за мене. Тоді, якщо не помиляюся, радіостанція належала ірландцям - усе було просто суперово. Потім її перепродали, а згодом придбав якийсь російський холдинг. І от ці москалі її звільнили! Після декрету Іра повернулася на роботу, але її перевели на економічний блок. Вона намагалася працювати, хоча це була зовсім не її сфера. Казала: "В цьому не розуміюся, я гуманітарій". Її фактично вижили. Тоді я сказав: "Нічого, все добре, давай у другий декрет".

- Хто у вашій сім'ї відповідає за гроші?

- Я заробляю, а відповідає Іра (сміється). У мене гроші на ФОПі, вона каже, скільки їй потрібно, бухгалтер знімає кошти, я перераховую. Формально фінансами завідую я, але вирішувати, що купити й на що витратити, - це вже її справа. Бо якби я ще й під час зйомок постійно думав про сімейні витрати, то взагалі не витримав би. На найнеобхідніше нам потрібно приблизно тисячу доларів на місяць. Але це без урахування додаткових витрат: син у нас навчається в театральному не на бюджеті, донька займається з репетиторами з математики й англійської. Раніше я сам із нею займався, але тепер не маю стільки часу. Зараз дітям дуже багато задають у школі, вони не встигають усе засвоїти. Нас, як мені здається, навчали спокійніше, не так навантажували, але ми більше встигали вивчити. Я закінчив спеціалізовану англійську школу. І знаєте, мені й досі вистачає тих знань. Якщо кудись приїду, можу запитати, де поїсти, як пройти, де вокзал. Звісно, якби щодня спілкувався англійською, то міг би згадати набагато більше.

- Міша вже живе окремо?

Ні-ні, він з нами. Він зараз сидить нагорі за комп'ютером, адже у нього зараз пара — все ж навчання онлайн. Ми живемо за межами Києва, де у нас є житло в таунхаусі. Переїхали сюди, оскільки в Печерському районі (ми мешкаємо на бульварі Лесі Українки) ситуація з електрикою та водопостачанням залишає бажати кращого. Якщо хтось каже, що в центрі все гаразд, не вірте! Особливо це стосується старих будівель. Як там у новобудовах — не знаю, можливо, у них є автономне опалення чи генератори. А наш будинок старий — дістали його від бабусі та дідуся. І це просто катастрофа! Тому й вирішили переїхати сюди: тут у нас є газовий котел і інвертор.

У одному з ваших інтерв'ю ви згадували, що купили цей будинок під Києвом практично спонтанно: після тривалих зйомок ви отримали значний гонорар у гривнях і вирішили вкласти ці кошти у щось. І тепер, напевно, це виявилося справжнім скарбом?

Я щиро щасливий, що тоді прийняли таке рішення. Коли наш будинок вже був готовий, мені надходили пропозиції продати його. Дзвонила якась жінка і сказала: "У вас тут так затишно. Чула, що ви плануєте продаж". Я поцікавився, звідки вона це дізналася. Якби я погодився на її умови, то міг би повернути всі витрачені кошти і навіть отримати прибуток, враховуючи ремонтні витрати. Пропозиція була дійсно вигідною. Але я відмовився: цей будинок зводився для нашої родини, в нього вклали частинку душі. Є проекти, які можна купувати і продавати — багато людей на цьому заробляють. Проте я не бізнесмен і не займаюся спекуляцією. Цей дім ми створювали з любов’ю, і тому я, моя дружина та діти завжди раді сюди приїжджати. Зараз це житло стало для нас справжнім порятунком.

Чи маєте можливість спілкуватися з вашими сусідами Анатолієм Хостікоєвим і Станіславом Бокланом, про яких ви згадували в минулому інтерв'ю?

- Вони не тут живуть - то в Рожнах, де в нас є дача. Але там ми буваємо рідко. Хостікоєв живе там постійно, Боклан теж має будинок. А тут, у Ходосівці, неподалік живе Павло Зібров - у нього тут свій маєток. Але в Ходосівці ми не зустрічалися. А коли десь перетинаємося - на концертах чи зйомках, - вітається: "О, сусіде, привіт!"

- Готуючись до інтерв'ю, я переглядала вашу спільну з Ірою розмову й звернула увагу, як злагоджено ви спілкуєтеся. Не перебиваєте одне одного, а навпаки - доповнюєте: один починає розповідати, інший підхоплює. Це нечасто побачиш, особливо серед творчих людей, які зазвичай дуже емоційні.

- А в коментарях, навпаки, писали, що Іра мені не давала говорити! (сміється) Хоча насправді ніхто нікого не обділив: Іра сказала своє, я - те, що хотів. А як ми живемо разом? Звичайно, буває, що сваримося, але абсолютна більшість наших конфліктів - побутові. Хто першим іде миритися? Здебільшого я. Ну, вона ж дівчинка, треба підійти й сказати: "Я все одно тебе люблю". З Іри майже неможливо витягнути слова: "Я винна". Вона не визнає своїх помилок. Коли я їй кажу: "Ти ж ніколи не визнаєш, що помиляєшся", вона відповідає: "Я ідеальна, у мене немає помилок!" От і все (сміється).

Що стало причиною вашої любові до неї? Чим саме вона привернула вашу увагу?

- Я вже розповідав цю історію, Іра не дуже любить, коли її повторюю. Коли я потрапив до реанімації через цукровий діабет, вона єдина з друзів прийшла провідати. Саме цей момент став для мене вирішальним. Я зрозумів, що потрібен їй. А починалося все з дружби. Ми знали одне одного ще тоді, коли Іра була зовсім юною. До інституту навіть думки не було, що між нами колись можуть виникнути якісь романтичні стосунки.

Чи ділитеся з дітьми історією про те, як ви колись закохалися в маму і які вчинки робили, щоб здобути її серце?

Ми вже почали ділитися з сином нашими переживаннями, адже у нього також є стосунки. Його дівчина живе у Житомирі, а він сам у Києві, тому що навчаються дистанційно. Половину дня вони спілкуються через Viber, телефоном або комп'ютером, але в реальному житті зустрічаються дуже рідко. Ось таке кохання на відстані. Я йому кажу: "Ми з мамою маємо свій досвід - бери з нас приклад". Прагнемо поділитися своїми порадами та досвідом, щоб допомогти йому. Але ж покоління зовсім інше. У його віці мені доводилося йти до бібліотеки, шукати книги, сидіти зі зошитом і переписувати. А він лише натискає одну кнопку на комп'ютері і отримує все необхідне.

Те, що мені доводилося витрачати години на переписування, йому вдається отримати в друкованому вигляді за лічені хвилини. Про що тут навіть говорити? У них все відбувається набагато швидше. Проте я помічаю, що таке пришвидшення впливає і на саме життя, яке стає менш цікавим. Де ж природа? Де сімейні прогулянки, парки, подорожі? Зустрічі з близькими? Він бачить усе на екрані: музеї, парки, різноманітні місця можна переглянути в онлайн-форматі. Але як можна це все по-справжньому відчути? Ми часто обговорюємо ці питання з дітьми.

Яка частота ваших зустрічей з батьком, народним артистом України та видатним актором Театру Франка Лесем Задніпровським?

- У театрі зустрічаємося, на антрепризних виставах. Час від часу він приходить до нас у гості, побачитися з онуками.

У розмові з OBOZ.UA ваш батько поділився, що володіє відмінними кулінарними вміннями, а ваш дідусь, відомий актор Михайло Задніпровський, під час своїх гастролей завжди привозив додому рецепти з кулінарних книг.

- Ці книжки й досі зберігаються в мого тата. Там є рецепти французької, вірменської, грузинської, болгарської, румунської, грецької кухонь. Про дідуся можу розповідати лише з чужих слів: знаю, що під час гастролей він любив готувати юшки. А батько справді дуже захоплювався кулінарією. Потім схуд і зав'язав із цим заняттям (сміється). Але найкрутішу солянку, яку я коли-небудь їв, готував саме мій батько. Це було неймовірно смачно!

Які у вас стосунки зі зведеною сестрою Дариною, дитиною вашого батька від його другого шлюбу? Чому ви рідко згадуєте про неї в своїх інтерв'ю?

Останній раз ми бачилися ще до початку повномасштабної війни, коли працювали над телевізійним проектом. Вона виконувала роль головного художника-костюмера. Знаю, що у неї чудове мистецтво малювання, і вона має власну художню студію. Відтоді наші шляхи розійшлися. Лише раз на рік я вітаю її з днем народження через Facebook. Чому ми так і не стали близькими? Наші мами мають різні характери, а їхні стосунки були непростими через розлучення. Діти, звісно, не винні в цьому, але певні емоції все ж відчуваються на підсвідомому рівні. Коли ми все ж зустрічаємося, атмосфера цілком позитивна: обіймаємося, цілуємося. Але регулярно телефонувати одне одному і запитувати про справи – це не про нас.

Ваша матір, акторка Зоя Сивач, вже досить довгий час веде боротьбу з розсіяним склерозом. Який у неї стан на сьогоднішній день?

18 жовтня наша мама відзначила свій 75-річний ювілей. Вся родина зібралася, щоб привітати її. На жаль, мама вже повністю залежить від інших. Приблизно рік тому вона остаточно втратила можливість самостійно пересуватися. Раніше вона могла вставати і обслуговувати себе, але тепер це вже неможливо. Поряд з нею постійно знаходиться професійна доглядальниця — колишня медсестра, яка добре розуміється на розсіяному склерозі. Коли у доглядальниці вихідний, я їду до мами, а потім пряму на роботу. Це нелегко, але з часом звикаєш до нових обставин.

Ви казали, що ваша сім'я має пристрасть до кулінарії. А як щодо вас? Ваша Іра поділилася з нами під час інтерв'ю, що вранці ви зазвичай самостійно готуєте свій сніданок.

- Навіщо заморочуватися з приготуванням! Я просто зварюю три яйця «в мішечку» – саме так мені подобається. Але для цього потрібна особлива каструлька, адже лише в ній вони виходять ідеальними. Якщо взяти іншу, досягти потрібного результату не вдасться. Важливо знати свою каструльку: яка у неї товщина, на якому вогні готувати. Я впевнена, що господині мене зрозуміють! А ще мені подобається сам процес: маленькою ложечкою розбивати шкаралупу і так само обережно їсти. Це своєрідні англійські сніданки. Якщо рано треба на роботу, все просто: зварила яйця, поснідала, зробила ін’єкцію інсуліну – і вперед!

На одній з прем'єр фільмів ми мали можливість трохи обговорити ваше захворювання. Ви згадували, що активно слідкуєте за новими медичними досягненнями і сподіваєтеся на значні успіхи в лікуванні. Чи є наразі якісь новини чи розробки, які можуть бути корисними для людей, що страждають на діабет?

Я слідкую за своїм здоров'ям, досліджую різні методи лікування та зацікавлений у нових підходах. Нещодавно почав проходити курс ін'єкцій, але поки що не хочу ділитися конкретними результатами – час покаже. Хвороба вразила мене в 30 років, і це спадкове: мій прадід страждав на цукровий діабет, і його хвороба була дуже важкою. На жаль, мені також дісталася ця недуга. Інсулін став моїм рятівником. Важливо розуміти, що життя з інсулінозалежним діабетом вимагає доступу до необхідних ліків. Я планую оформити інвалідність, адже тоді держава забезпечує безкоштовними дорогими препаратами. Проте все ще доводиться витрачати кошти на додаткові ліки та вітаміни. Хвороба, безумовно, вартісна, але з нею можна жити. Я намагаюся підтримувати себе в формі: щороку принаймні двічі проходжу крапельниці, для цього потрібно виділити близько двох тижнів. В іншому випадку мій організм не витримує, адже моя робота досить важка.

- Не секрет, що ви дуже хотіли, аби син Михайло теж став актором і продовжив династію Задніпровських. Він вступив до театрального, але обрав інший напрям - управління театральною справою.

- Але ж усе-таки вмовили! Переконали його вступити до театрального інституту. Поки що результати хороші, викладачі ним задоволені. Коротше, я дуже сподіваюся, що в нього буде дві вищі освіти. Дуже цього хочу, але чи захоче цього він - побачимо. Його головний аргумент - він боїться сцени. Каже, що не хоче бути актором, і все. Ми продовжуємо про це говорити. Треба час від часу потроху нагадувати, капати на голову (сміється). Зараз через обстріли вони навчаються онлайн. Можливо, навіть добре, що поки він не на акторському факультеті. Бо я взагалі не уявляю, як можна навчати акторів дистанційно. Для цього потрібні живе спілкування і сцена.

- Цікаво, як ви згадуєте своє навчання в театральному? Адже ваш прадід був ректором цього вишу (Семен Ткаченко був режисером, професором, ректором театрального інституту та одним із засновників театру імені Івана Франка. - Ред.) Чи відчували ви якесь особливе ставлення до себе? Чи, навпаки, доводилося доводити, що ви потрапили туди не завдяки родинному прізвищу?

Ні, до мене не було особливого ставлення. Проте моя бабуся, Юлія Ткаченко, ще працювала викладачем у той час. Саме вона допомогла мені вступити: підійшла до Бориса Петровича Ставицького і зробила за мене запит. Вони разом виступали у виставі "Кассандра" в Театрі Франка, де бабуся виконувала провідну роль. Якщо б не її підтримка, я, напевно, не зміг би вступити, оскільки почав готуватися до цього занадто пізно. Спочатку я планував навчатися в харчовому інституті. На початку 90-х стало дуже популярним відкривати кооперативні ресторани, і я мріяв мати свій заклад. Хотів організувати ресторан при театрі Франка: удень безкоштовно годувати акторів, а ввечері заробляти на глядачах.

Проте мої близькі вирішили, що мені варто спробувати себе в театральному мистецтві. Почали термінову підготовку. Чесно кажучи, мої навички були на жахливому рівні: я не вмів танцювати і не знав нот на піаніно. Але мене все ж прийняли. Спочатку я відчував себе абсолютно невпевнено, отримуючи трійки за оцінки, а з акторської майстерності ледве здобув четвірку. Лише наприкінці другого курсу, коли я вдало виступив у одній з вистав, Борис Петрович зізнався: "Слава Богу, що я взяв тебе до себе". Результати почали з’являтися лише на середині навчання. До цього я постійно питав себе: "Що я тут роблю?" Але усвідомлював, що більше нічого не знаю і не вмію, тому потрібно було якось рухатися вперед. А потім, як кажуть, все налагодилося!

Коли ви завітали до театру Франка, вас відразу ж зустріли? Чи доводилося вам чути за спиною: мовляв, все зрозуміло, хлопець з відомої родини.

Перші десять років моєї кар'єри були справжнім випробуванням. Мене постійно розглядали, немов під величезною лупою. Це нагадує кінний спорт: коли батьки, бабусі та дідусі – чемпіони, усі чекають, що мале лоша обов'язково стане зіркою. Але не всі діти знаменитостей повторюють їхній успіх. І не кожен кінь відразу починає перемагати на перегонах. Я також не одразу знайшов свій шлях. Проте, поступово, коли Сергій Данченко почав відзначати мою роботу, справа пішла вгору. Коли ж я отримав звання заслуженого артиста України у 2007 році, це стало значним поворотом у моїй кар'єрі. Від 1996 року, коли я прийшов до театру, до цього моменту минуло одинадцять років. Тоді я відчув, ніби отримав певний захист: визнання і підтвердження моєї цінності. Тепер на мене вже не дивилися так пильно, я зміг зосередитися на своїй творчій діяльності.

У Києві можна знайти вулицю Михайла Задніпровського, названу на честь вашого діда. Які емоції вас охоплюють, коли ви прогулюєтеся цією вулицею?

- Я живу від неї недалеко. Що відчуваю, коли нею йду? Приємно, звичайно - ну і це, мабуть, усе. Це наш Міша більше пишається. Має світлину в Instagram - на тлі таблички. Ця вулиця невеличка, неподалік від будинку, де жив дідусь. Дякую батькові, що свого часу порушив це питання, і Олександру Омельченку, який тоді був мером Києва й допоміг його вирішити. І киянам - за визнання.

Досліджуйте на OBOZ.UA відверте інтерв'ю з актором та телеведучим Костянтином Октябрським, де він розповідає про потрапляння "Шахеда" у свій дім, вимушену роботу кур'єром, своє друге розлучення з дружиною, виховання синів і те, що допомагає йому підтримувати внутрішній спокій у ці складні часи війни.

Читайте також