Тарас Прохасько: Шлях тітки Марти

Мені було надзвичайно комфортно з нею тієї вечора та ночі в Нью-Йорку, як рідко з ким іншим. Як кажуть письменники, здавалося, що ми знайомі все життя. Між нами виникло вражаюче порозуміння, ніби ми були частинами однієї системи у центрифузі. Хоча ми зустрілися вперше, відчуття того, що це наш останній момент разом, було дивовижно ясним, незважаючи на всі сучасні теорії про безмежні можливості світу. Але мене це не засмучувало. Напевно, її також, як пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.

Обидва звикли до думки, що бути поруч у світі цілком можливо навіть без фізичної зустрічі — такий був їх спільний досвід останнього століття. Проте вони усвідомлювали, що одне-єдине побачення все ж можливе, адже існує таємничий броунівський рух. Це зрештою призводило до переконання, що в безтілесній комічності моменту дотику достатньо, аби підтвердити реальність тимчасового фізичного існування.

У ранньому дитинстві я щодня бачив перед своїм ліжком фотографію її мами. Її мама була улюбленою сестрою моєї бабці. Дуже була ніжна і вразлива, недавно ще раз перечитував її листи до бабці, з кінця тридцятих, і мало не плакав, розуміючи, як їй було беззахисно в житті.

У сороковому році вона стала матір'ю донечки (в той же час моя бабуся народила сина - мого батька). На жаль, через два роки вона пішла з життя, не витримавши боротьби з туберкульозом. Батько дівчинки був поетом і літератором. За часів німецької окупації він долучився до пансіонату для українських авторів у рідному Моршині. Там зібралися всі ті, хто згодом був оголошений ворогами народу - Шерех, Самчук та багато інших. Мені дуже подобалася фотографія, на якій зображені всі кузени - мій батько, мій дядько та моя тітка Мартуся, поряд з якоюсь стайнею. 1944 рік, діти війни.

Не мав шансів зі своїм способом життя вижити під русскими. Поїхали файним товариством - Шерех, Самчук та інші. Заради дівчинки вдівець-літератор запросив із собою найстаршу сестру своєї жінки-небіжки. Вона стала умовною мамою дитинці. Через кілька років вони дісталися до Канади.

Ознайомтесь із творчістю Тараса Прохаська: Там, у глибині поля... аж до стрілецької.

Потім налагодилося листування. Мені малому чимось неймовірним здавалися прислані фотографії тети. Назавжди запам'ятав її стильові окуляри з гострими кутами рамки оправи із сімдесятих. Її мінісуконку з весілля. І її майже кельтські риси, у нас так виглядали бойки, але - думав собі - як Америка перетворює дикунів на аристократів у антропологічних межах того самого племені. І як бойківська затятість перетворюється у відповідних умовах на глибоку незалежність елітарного світового рівня.

У будь-якому випадку, я відчував радість, що тета змогла вирватися з наших кровопролитних земель, що їй вдалося вижити і тепер вона має шанс на справжню свободу. Потрібно було пройти багато років, щоб усвідомити величезний внесок, який вона та інші втікачі зробили для української культури, не задовольняючись лише власним порятунком. Вони не тільки вивозили архіви, рятуючи їх від знищення, але й невтомно поширювали українські ідеї та творчість у вільному світі, роблячи їх частиною світового інтелектуального простору. Крім того, вони шукали найменші можливості, щоб повернути в Україну крихти знань про ці важливі питання.

Мала програму на радіо, яку було важко слухати через перешкоди у майже непроникній ізоляції УРСР. Щоденно годинами займалася перекладом українознавства, який згодом публікувався в Сполучених Штатах. Її версія Грушевського, наприклад, здобула визнання як один із найкращих перекладів. Тривалий час вона співпрацювала з Шевельовим (до речі, спогади про нього були опубліковані на Збручі). У певний період обіймала посаду головного редактора "Сучасності". Безкінечні зусилля та праця.

Завдяки звичності сучасного телефонного спілкування важко згадати, як саме ми узгодили зустріч у великому місті. Це сталося в 2010 році, їй тоді виповнилося сімдесят, а в мене не було мобільного телефону. Вона приїхала разом із своїм чудовим чоловіком спеціально для нашої зустрічі з гір, де розташована українська колонія. Вона говорила, що тепер ми проводимо більшість часу у нашій хаті в селі, адже там найкраще працювати.

Ми зустрілися на Бродвеї, на перехресті двадцять четвертої та сорок другої вулиць. Тета вийшла з автомобіля, і ми швидко впізнали одне одного. Вона повела мене до винного магазину, який я неодноразово проходив повз у попередні дні, але ніколи не наважувався зайти всередину. У той час у мене була така думка: в кожному місці, де я побував, слід було віддавати перевагу місцевим винам. Ми зайшли всередину.

Тета зазначила, що в Америці я повинен спробувати американське вино. Вона придбала шість літрових пляшок різних марок каліфорнійського вина (не з Нью-Йорка, але все ж американського). Я ніс сумку. Ми прогулялися до їхньої арт-декорної квартири неподалік від берега, адже це острів Манхеттен. У квартирі були заповнені книжками полиці вздовж усіх стін і компактна кухонка. А також два цілком японські собаки, оскільки чоловік тети, також з Галичини, довгий час мешкав у Японії і знає японську мову та культуру.

Я сидів на канапі, зігрітій свого часу Шевельовим, Лебедем, Мілошем, Тарнавським і такими самими великими символами, символічними великостями. Говорили, курили, пили вино, і от тоді мені було так добре, як мало ще коли. Чи пішов я під ранок до недалекого готелю, чи залишився на тім історичнім бамбетлі - не можу згадати, що дуже засмучує, бо, читаючи мемуари, я все дивувався з пам'ятливості їх авторів, а тепер чуюся дещо неповносправним.

Вона згадувала про свій єдиний візит в Україну у 1967 році. Був якийсь тур для американців - Київ, Львів, ще якісь історично-показові місця. Перед виїздом вона дала телеграму моїй бабці, яка вже десять років як вернулася із Сибіру, що буде такого-то у Львові. Оскільки Івано-Франківська область була закритою, то пропонує зустріч у Львові. Мої родичі, звичайно, поїхали, зустрілися, багато говорили, переважно у парках. Тоді Марта сказала, що більше не зможе приїхати з певних причин...

У ночі на Манхеттені я усвідомив, чому все відбулося саме так. Механізми простих спеціальних операцій стали для мене зрозумілими. Якраз у той час Марта почала працювати в аналітично-видавничому центрі "Пролог", який займався виданням "Сучасності" та багатьох інших проектів. Цей центр очолював Микола Лебедь, колишній засновник СБ, потім двійкар і оунівець, який обрав демократичний шлях відповідно до принципів УГВР. Завдяки цьому вони стали першими серед емігрантів, кого взяло під свою опіку ЦРУ.

За день до початку офіційної співпраці Заки Марта отримала важливе завдання - організувати легальну туристичну поїздку до УРСР. У таких випадках завжди діяють обережно, крок за кроком. Вона надіслала запрошення родині, що вже порушувало деякі правила радянського туристичного обслуговування, і таким чином привернула увагу КДБ до розробки цього епізоду.

Я погодився з нею, що так, моя сім'я була використана як гучне прикриття. Але. Але тим часом - навіть перебуваючи у історичних проходах Львовом - Марта зуміла якимось чином прийняти таємні скрипти. Вона вивезла із СРСР рукописи кількох наших великих поетів, прозаїків і публіцистів, які згодом були опубліковані або у "Сучасності", або окремими збірками. Як вона то робила на кордоні залізної завіси - не знаю досі. Але щось дуже важливе було врятоване від небуття. Мені зовсім не було прикро, що моїх рідних зробили прикриттям... І тоді ми почали останню, вже півторалітрову, бутлю.