Сестри Милосердя святого Вінкентія: наша віра укріплюється людьми, які віддано служать своїй нації - Vatican News
Сестра Емілія Вандич, СНДМ - Ватикан
В час повномасштабної війни багато з нас, переглядаючи соціальні мережі, часто натрапляє на опис діяльності, яка викликає захоплення, зацікавлення і спонукає самим робити щось корисне. Коли йдеться про богосвячених осіб, виникає спонтанна цікавість, до якого згромадження вони належать, яка харизма надихає їх до самовідданого служіння людям, яка формація і вишкіл допомогла їм настільки професійно надавати допомогу у ці важкі часи. Про сестру Христофору я дізналася з її повідомлень у Facebook, де вона розповідає про психологічну допомогу дружинам військових.
"Надією є люди, які не покладаючи рук, служать своєму народові тим даром, яким Господь їх наділив. Наша надія на те, що через нашу спільну діяльність, нашу спільну участь, нашу небайдужість, наше включення у захист Вітчизни, Господь дасть нам перемогу та мир на нашій землі", - ділиться в інтервʼю для Радіо Ватикану - Vatican News сестра Христофора Чава. Вона належить до Згромадження Сестер Милосердя Святого Вінкентія. Як підкреслила черниця, сьогодні їхні сестри залучені у різних напрямках суспільного життя: є сестри з медичною освітою, з педагогічною освітою, і з вищою музичною, а також і з юридичною освітою. "Тому черниці охоплюють, напевно, усі найважливіші сфери, де можна послужити прикладом чи ділом милосердя", - каже вона.
Коли ми спостерігаємо за прекрасними досягненнями, на думку приходять ті, хто саджав добрі насіння. Коріння цієї спільноти сягають XVII століття. Сестра Христофора згадала про їхнього засновника святого Вікентія, народженого у Франції в 1581 році. "Протягом свого життя він отримав почесний титул - батько бідних, - поділилася черниця, - адже він був чуйним до глибинних потреб людства. Він допомагав нужденним, управляючи коштами доброчинців. Але одна особа не в змозі зробити багато. Тому святий Вікентій ще за свого життя створив численні спільноти. Спочатку до них долучалися заможні люди, які прагнули підтримати бідних, а згодом, і донині, існує двісті шістдесят груп, спільнот і інститутів, що керуються духовними практиками та харизмою святого Вікентія. Найбільшою популярністю сьогодні користується Братство Милосердя. Це перша організація, заснована ще самим святим Вікентієм у 1617 році, яка нині відома як Міжнародна асоціація Милосердя."
Родина Вінкентія, представлена в багатьох країнах світу, цього року відзначає свій 400-літній ювілей, а Згромадження святого Вінкентія де Поля в Україні активно готується до святкування свого столітнього ювілею. "З моменту заснування східного відділення в Україні до сьогодні, - зазначила наша співрозмовниця, - це згромадження безперервно здійснювало свою місію, навіть у тяжкі часи Другої світової війни". Підкреслюючи історичний фон, в якому було створено згромадження в Україні, черниця наголосила, що "у складні повоєнні роки Галичина потребувала особливої духовної підтримки для дітей-сиріт". "Митрополит Андрей Шептицький, - розповіла сестра Христофора, - взяв на себе відповідальність за цих дітей і молодь, які в умовах воєнних лихоліть опинилися в надзвичайно важкій ситуації. Враховуючи цю потребу, він вирішив заснувати Згромадження Сестер милосердя східного обряду в Україні. Митрополит уклав угоду з бельгійським єпископом та адміністрацією монастиря в Бельгії, і з благословення Папи Римського, 25 березня 1922 року, відправив перших українських дівчат на навчання до Бельгії. А вже 8 червня 1926 року, під час свята Пресвятої Євхаристії, в монастирі сестер милосердя в місті Деньзе відбулася остання Божественна Літургія та зворушливе прощання з тими, хто залишав бельгійську обитель, щоб повернутися на рідну землю, в Україну, і розпочати свою місію. Це були п'ять черниць, діяльність яких була вкрай потрібна українському народові. Так виникла східна гілка сестер милосердя. Відтоді Сестри милосердя стали спільнотою богопосвячених осіб в Україні, об'єднаних чернечим посвяченням для виконання євангельських заповідей та служіння милосердям".
Спочатку сестри здійснювали діяльність на Івано-Франківщині, а згодом - на Львівщині. За сприяння митрополита Андрея Шептицького було придбано помешкання. В цьому будинку сестри могли допомагати вбогим дівчатам і взагалі тим біднішим дітям, які хотіли навчатися або просто шукали працю у Львові. Сестра Чава підкреслює, що сестри милосердя "надавали медичну допомогу і робили діла милосердя для різних верств населення, надаючи допомогу навіть військовим, яких ми сьогодні назвали б окупантами". "Але це були люди, які потребували підкріплення свого здоров'я, - каже вона. - Напевно, це теж був морально виправданий вчинок - схилятися над убогим, бідним, стражденним, нужденним Христом, який потребує медичної допомоги".
У часи радянського режиму сестри не зупинялися у своїй діяльності, незважаючи на заборони з боку влади, які заважали їм проводити богослужіння, проповідувати та поширювати євангельські цінності. "Однак добрі справи стали тією можливістю, через яку сестри могли підтримати бідних та нужденних," - поділилася черниця, зазначаючи, що радянська влада прагнула усунути сестер з роботи в медичному закладі, який нині відомий як лікарня Шептицького, а в той час був шпиталем, де вони виконували свої медичні обов'язки. "Одного разу радянська влада вирішила звільнити всіх сестер," - розповіла сестра, - "але за них заступився головний лікар, який заявив: 'Якщо ви не повернете сестер на їхні місця, цей заклад не зможе функціонувати'. І так, сестри знову почали працювати в лікарні."
Сестра Христофора поділилася ще одним вражаючим свідченням з того часу: "Сестра Онисима, черниця нашої спільноти, яка виконувала обов'язки операційної сестри, згадувала, що під час Другої світової війни в лікарні проводилася операція на німецькому солдатові високого рангу, і хірург виконував свою роботу під загрозою зброї. Сестра Онисима була присутня на цій процедурі. Вона підкреслювала, що в таких умовах чинити акти милосердя могло стати смертельним ризиком".
Тепер, окрім медичних закладів, сестри Милосердя в Україні займаються турботою про дітей-сиріт. Це ініціатива, яка була започаткована в останні десятиліття. У Полтаві функціонує дитячий будинок сімейного типу, де сестра Магдалина (Чугайда) надає духовну та людську підтримку дітям-сиротам. У цьому закладі проживають діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав.
Ще однією важливою сферою їхньої роботи є паліативна допомога для людей з невиліковними захворюваннями. "Окрім медичного догляду, пацієнти мають можливість, якщо бажають, отримати Святі Тайни, які можуть стати останніми у їхньому житті," - підкреслила вона, звертаючи увагу на значення духовної підтримки в таких установах.
За словами сестри Христофори, сьогодні сестри милосердя залучені до різних аспектів суспільного життя. Серед них є ті, хто має медичну освіту, педагоги, фахівці з музики та юристи. Таким чином, черниці охоплюють, ймовірно, всі ключові сфери, в яких можуть стати прикладом доброчинності та милосердя.
Сестра поділилася спогадами про те, як 22 лютого 2022 року, коли війна розпочалася, у спільноті Згромадження на вулиці Сельських у Львові було ухвалено важливе рішення. Вони вирішили, що їхній дім стане притулком для людей, які рятують свої життя, зупиняючись у домі сестер. "Був момент, - розповідає сестра, - коли число вимушених переселенців перевищило кількість постійних мешканців. Сестри щиро відкрили свої монаші келії для тих, хто шукав захисту, приймаючи не лише батьків з дітьми, але й їхніх чотирилапих улюбленців."
Сестра Христофора згадує той важкий період війни, коли їхній дім був переповнений людьми, і серед них була одна жінка, яка відчувала глибокий страх і потребу в підтримці. Під час поїздки в автомобілі з сестрою вона зізналася, що відчуває тривогу, але поруч із монахинею її охоплювало відчуття спокою. Тому сестра Христофора вирішила запросити цю жінку переночувати в монастирі та бути поруч із нею. У той напружений час, коли ситуація в Україні досягла критичної межі, сестри активно реагували на потреби людей, і всі прагнули долучитися до допомоги Україні. За її словами, тоді спостерігалася неймовірна єдність серед українців.
Сестра Христофора поділилася спогадами про літні місяці, коли, під час відпустки, вона відвідувала школу, де знайшли прихисток переселенці. Вона активно спілкувалася з ними, надаючи необхідну духовну та моральну підтримку. Це тривало протягом майже всього літа. Христофора згадує про першу групу молодих чоловіків, серед яких найстаршому було п'ятдесят, а наймолодшому - близько двадцяти двох років. "Я була вражена різноманіттям України", - говорить вона. Сестра навчала їх молитві, і зазначає, що лише один із п’ятидесятирічних чоловіків знав молитву "Отче наш", а решта молодших - ні. "Вони намагалися почати, але не могли закінчити. Однак, коли настав час прощання, вони вже разом зі мною могли промовити цю молитву", - додає сестра. За дорученням керівництва школи, де перебували переселенці, Христофора молилася з ними перед їдою та в інших ситуаціях. На прощання вона подарувала кожному маленькі іконки, які були прийняті з вдячністю.
Черниця згадує про одну родину, що стала для неї особливим спогадом: це було подружжя літнього віку, яке активно брало участь у житті своєї парафії, хоча змушене було залишити рідний край. "Вони відрізнялися від усіх навколо: їхній спокій і цілеспрямованість вражали, - розповідає сестра. - Їхня віра була сильна, вони впевнено відчували, що Бог їх веде, що Він захистив їх від небезпеки і продовжує бути з ними. Це яскравий приклад того, як людина з глибокою вірою здатна витримувати труднощі, страждання та непередбачені ситуації. Їхня поведінка свідчила про особливий стиль життя і спілкування, який проявлявся в щирій вдячності: в словах, у жестах, у взаємодії з іншими. Вони завжди були готові простягнути руку допомоги."
Досвід спілкування з вимушено переселеними людьми спонукали с. Христофору до думки, що має щось більше зробити для України, яка є в небезпеці. Отож, вона почала перечитувати інформаційні повідомлення і шукати, де може отримати знання, щоби більше допомагати людям. Монахиня зупинилася на одному повідомленні, де запрошували на навчання військової психології у тренінговому центрі Наталії Сабліної. Отож, з травня 2023 року вона почала вивчати психологію, щоб допомогти іншим, несучи їм знання, навички, турботу, опіку. "Я стараюся надавати їм певну опору чи знання про те, як собі зарадити у важких часах часи війни. Допомагаю людям не втрачати свого ресурсу та не стати безсилою, безвольною, зраненою і хворою людиною", - каже вона.
У 2023 році сестра Христофора Чава стала частиною Міжнародної асоціації психологів, тренерів та експертів. Ця організація об'єднала фахівців, які, починаючи з перших днів війни, активно працювали як волонтери. Їхня діяльність була безкоштовною, оскільки вони прагнули допомогти своєму народу в складний час. Ставши членкинею цієї спільноти, сестра Чава приєдналася до ініціативи, яка надає психологічну підтримку дружинам військовослужбовців. "Тренінги проходять у Львові, і ми залучили професійних психологів", — зазначила вона. "Троє психологів працюють з дружинами військових, а один спеціаліст займається дітьми, щоб мами могли отримати необхідну психологічну допомогу, довіривши своїх малюків відповідальному дорослому". У рамках занять дружини військових вчаться розуміти та сканувати своє тіло. Багато з них стримують свої емоції та переживання, що може призводити до психосоматичних симптомів. Затиснуті почуття можуть викликати фізичний дискомфорт. Досліджуючи своє тіло, учасниці проекту вчаться піклуватися про себе, знову знаходячи зв'язок із власними потребами та переживаннями. Практика тілесного сканування допомагає їм розслабитися і зосередитися на теперішньому моменті. На сьогодні вже п'ятнадцять жінок успішно освоїли ці навички. Учасницями проекту стали дружини військових, які цілодобово чекають новин від своїх чоловіків. Вони виконують роль опори та підтримки, забезпечуючи надійний тил для тих, хто бореться на фронті.
В Україні вже три з половиною роки триває масштабна війна, і багато людей замислюються над тим, як підтримати дружину, яка переживає важкий період очікування звістки з фронту від свого чоловіка. Які слова можуть їй допомогти? Яких питань варто уникати, спілкуючись із дружинами військових? "Самі дружини військових найкраще розуміють одна одну", - зазначає черниця. - "Не слід казати їм, щоб вони трималися, адже їхня опора наразі далеко. Вислови на кшталт 'тримайся', 'ти не одна' чи 'таких, як ти, багато' не дають справжньої підтримки". Також категорично не варто запитувати: "Чому ти плачеш? Зберись!" або "Чому ти скаржишся?". Деякі можуть сказати: "Твій чоловік воює — як ти можеш радіти чи веселитися? Чому ти маєш підстави для радості?". Це неприйнятно для тієї, хто щодня, 24 години на добу, чекає на звістку з небезпечної зони від свого чоловіка, який може не вийти на зв'язок і не надіслати навіть коротке повідомлення про своє життя. Люди не завжди усвідомлюють, через що проходять дружини військових. Отже, якщо ви хочете висловити співчуття або запропонувати допомогу, запитайте: "Як я можу тобі допомогти?", "Чим можу підтримати?", "Що тобі потрібно?". Ніколи не варто казати: "Я тебе розумію". Якщо ви не є дружиною військового, це може здатися нещирим і викликати біль. Психологи, які спілкувалися з дружинами діючих військових, зазначили, що багато з них кажуть: "Я не хочу, щоб чиїсь чоловік також опинився в гарячій точці. Але я не хочу, щоб мене засуджували за те, що я можу мати радість, дбати про себе чи своїх дітей, або відправитися на відпочинок. Адже мій чоловік, коли йшов захищати мене, нашу родину та Україну, говорив: 'Турбуйся про наших дітей'. І я намагаюся виконати це завдання". Так висловлювалися багато жінок, чиї чоловіки служать.
Черниця Вінкентійка підкреслює, що сьогодні кожна українка та українець, які знаходяться на безпечних територіях України, повинні усвідомлювати важливість вміння спілкуватися в умовах війни, особливо з військовослужбовцями. "Ці навички є надзвичайно важливими, – зазначає вона. – Адже необережне слово може стати болючим тригером, який активує механізм захисту у психіці вже травмованих військових і навіть погіршити їхнє здоров'я. Наші захисники на передовій не мають змоги на відпочинок, вони щодня ризикують своїм здоров'ям і життям. Тому вміння спілкуватися з військовими є обов'язком кожного українця, хто любить свою країну і прагне її світлого майбутнього".
Висловлюючи свої міркування про Ювілейний рік, присвячений темі надії, сестра Христофора зазначила: "Надія для християн є однією з трьох основних чеснот: віра, надія та любов, які допомагають кожному відчувати себе дитиною Божою. Як особа, посвячена Богу, катехитка, що належить до Вселенської Церкви, я хочу підкреслити, що моє сприйняття надії, крім богословського значення, також ґрунтується на подіях, що відбуваються в реальному житті. Тому я щиро дякую Богові за наших захисників. Наша надія полягає в тому, що наші герої повернуться додому, а Україна стане сильною державою, яка збудує своє світле майбутнє. Надією є люди, які невтомно служать своїй нації, використовуючи дари, які Господь їм дав. Ми сподіваємося, що через нашу спільну діяльність, участь і небайдужість, включеність у захист Батьківщини, Господь благословить нас перемогою та миром на нашій землі. Надія на зцілення ран війни та перемогу, яку дарує нам Всевишній, залишається в наших серцях. Ми віримо у силу духу, знання та вміння об'єднати зусилля для досягнення перемоги в Україні. Нехай Господь благословить кожного, хто любить свою землю і віддає все для захисту своєї Батьківщини."
