Розстріли, блокада населених пунктів та тиск на родичів. Якими були методи мобілізації та покарання ухилянтів понад століття тому.

Навесні 1920 року жителі Феліціанівки, розташованої на Вінниччині, так активно протистояли мобілізації, що їхнє село було оточене військовими. Громаді, яка відмовлялася віддавати чоловіків до армії УНР, зробили останнє попередження: "Якщо до 9:30 завтра військовозобов'язані не з'являться на збірний пункт, по селу відкриють вогонь".

У визначений день, 28 травня, на території Феліціанівки пролунало кілька десятків пострілів. Військові забрали життя однієї людини, завдавши удару по духу решти нонконформістів. Того ж вечора до місця збору зібралося близько п'ятдесяти "відказників".

У своєму дослідженні науковець Роман Ляскович детально описує контекст та обставини цієї примусової мобілізації. Кампанія з набору військових для УНР проходила в надзвичайно складних умовах. Штаб Симона Петлюри перебував у Польщі, а бійці УНР здійснили свій Перший зимовий похід через ворожі території. Селяни отримували повістки в розпал весняних польових робіт, і їхнє небажання боротися за нову державу часто пояснювалося словами: "Закінчу справи на полі і тоді прийду".

Утім, справжні причини були глибшими за кореневу систему цукрового буряку, що його саджали землероби. Одна з них - втрата довіри до уряду Петлюри. "З розмов між чоловіками з'ясувалося, що ними керувала неприязнь до поляків, із якими влада УНР уклала союзницький договір", - посилається Роман Ляскович на архівні документи.

Дослідник підкреслює, що відсутність угоди між тодішніми ТЦК, які вдавалися до правопорушень, і селянами з їх "нижчим рівнем політичної свідомості" призводила до ситуації, яка вела всіх до загибелі, про яку в той час ніхто навіть не здогадувався.

Попереду чекала колективізація та Голодомори. У 1932-1933 роках, за деякими підрахунками, на Вінниччині загинуло понад 500 тисяч осіб — це майже втричі більше, ніж під час німецької окупації цього регіону в роки Другої світової війни.

У боротьбі за незалежність нової Української Республіки країні не вистачало не лише свідомих солдатів, але й офіцерів та командирів, здатних організувати та навчити новобранців, надихнути їх ідеологічно. Математик з Полтавщини Хома Рябокінь, який добровільно став на захист під синьо-жовтими прапорами, згодом згадував в еміграції: "У нас не було справжньої армії. Навіть добре озброєних людей не вистачало. Все, що ми мали, було незрілим і не підготовленим до оборони держави, а часу та ресурсів для підготовки не було".

Чин українських військових Рябокінь охарактеризував як справжнє диво: "Як нам вдалося з такими обмеженими ресурсами пробудити з тривалої трьохсотрічної сплячки таку величезну націю і змусити весь світ звернути на неї увагу?".

Спираючись на дослідження Романа Лясковича, історика Юрія Юзича та журналіста Романа Коваля, на спомини гетьмана Павла Скоропадського, учасників визвольних змагань і архіви преси, "Українська правда" розповідає, якою була мобілізація та як боролися з дезертирами й ухилянтами в 1918-1920 роках.

Київ, вулиця Михайлівська, нині не існуючий готель "Ялта" - туди на початку 1918 року звали охочих вступити в новий полк. Рекрутингове бюро працювало без вихідних із третьої дня до шостої вечора. У відозві 34-річного Петра Болбочана, яку отримали редакції газет, йшлося: "Завдання наше збудувати військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армій західноєвропейських".

Українські військові формування формувалися в непростих умовах Першої світової війни. Австрійська влада надала можливість галичанам створити у складі імператорської армії "свій" легіон січових стрільців, чисельність якого обмежувалася 2500 солдатами. На теренах колишньої підросійської України, де була проголошена УНР, домінували німецькі війська.

"Навіщо вам армія? - казав генерал Вільгельм Ґренер у Києві Павлу Скоропадському, коли той став гетьманом. - Ми перебуваємо тут. Нічого такого, що суперечило б вашому урядові всередині країни, ми не дозволимо (насправді дозволять - УП), а стосовно ваших північних кордонів можете бути цілком спокойні: ми не допустимо більшовиків (спойлер: допустять - УП). Створіть собі невеличкий загін на дві тисячі чоловік для підтримання порядку в Києві та для охорони вас особисто".

Рятуючись від адміністративних утисків, політичних інтриг, офіцери на кшталт Болбочана трималися подалі від Києва як центру неприйняття потрібних їм рішень. У важких походах, у боях за кордони вони набували досвід, яким ділились із добровольцями.

Серед бажаючих долучитися до війни був підліток Зенон Стефанів з Коломийського району - майбутній військовий історик і підхорунжий Галицької армії. У віці 17 років він разом із товаришем Осипом Петруком вирушив з Галичини "в напрямку Великої України". Протягом кількох днів червня 1918-го хлопці бродили Києвом, намагаючись знайти наддніпрянських січових стрільців, які, як з’ясувалося, були роззброєні новою гетьманською владою за вказівкою німців.

Як згадував Стефанів, столиця дивувала організаційним безладом. Тож із купкою "січовиків" юнак вирушив у Слов'янськ, у розпорядження "запорожців" Болбочана, де пройшов свій перший вишкіл.

Новоприбувших муштрував ройовий на псевдо "Обух". "Був то ще австрійський капрал мирної служби, - згадував Зенон. - Людина дуже добра, але, може, занадто по-австрійськи розуміюча дисципліну. Дав нам такої "школи", що піт з нас струмком ллявся, та й ще приговорював: "Ти один з другим, рекруте, думаєш, що то школа або що? То є військо!".

"Всі офіцери та козаки Запорізької дивізії стали добровольцями, - зазначав у своїх спогадах Стефанів. - Кожен місяць отримував зарплатню: рядовий - 150 карбованців, а старшини, напевно, більше. Насправді це військо було найманим, і мені важко було з цим змиритися, адже служити своїй країні слід не за гроші."

Дивіться також: Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців

У кінці 1918 року в Україні розгорілося повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, яке захопило молодь призовного віку. "Сповнені надією на ліквідацію старого режиму та отримання землі від поміщиків, селяни щиро підтримували новий уряд, а Симона Петлюру сприймали як 'визволителя від гнобителів', - зазначає дослідник Роман Ляскович.

До різних підрозділів та отаманських загонів, що виступили зі зброєю проти Скоропадського, приєднувалися добровольці. На бік повстанців переходили цілі військові частини, які ще зовсім недавно залишалися вірними гетьману. У той же час для тих диванних воїнів, які лише на словах висловлювали підтримку новому, лівому уряду, настали важкі часи.

У листопаді 1918 року, під час інтенсивних боїв за столицю, Директорія Української Народної Республіки ухвалила ряд важливих указів. Серед них був наказ про "тимчасову мобілізацію", згідно з яким, як зазначає Роман Ляскович, підлягали призову чоловіки віком від 20 до 35 років, а також старшини до 43 років.

На виконання директиви дали дві доби від моменту її отримання. На кожному з пунктів збору у визначених повітах чекали на 6-8 тисяч військовозобов'язаних. "У випадку непокори тих, хто підлягав мобілізації, доправляли силою, - ділиться Ляскович. - Траплялося, що їх розстрілювали на місці".

Незважаючи на жорсткі заходи, початкова призова кампанія Директорії має ознаки напівпримусового характеру. Військовозобов'язані мали можливість залишитися вдома. Наприклад, у Подільській губернії сільські громади отримали право самим вирішувати, кого з місцевих жителів відправляти на службу, виходячи з принципу "два чоловіки на сто осіб".

Невдовзі Директорія ініціювала загальну мобілізацію. Розпочалося формування призивних комісій для відбору солдатів і офіцерів певного віку, які мали досвід військової служби.

"Командири нашвидкуруч доукомплектовували хлопцями полки і надсилали їх у бій, а 30-35-річних направляли в охоронні загони, - пише Роман Ляскович. - Тим, хто вчасно не з'явився на призовні пункти, давали другий шанс. Осіб, що проігнорували і це звернення, арештовували та віддавали військово-польовому суду".

Деякі призовники, отримавши повістки, мали можливість отримати відстрочку, - зазначає він. - Проте всі, навіть ті, хто колись отримав "білі білети", були зобов'язані з'явитися на призовні пункти.

Студенти, які досягли 20-річного віку, були зобов'язані проходити військову службу. Єдине підстави для звільнення від виконання військового обов'язку у зв'язку з сімейними обставинами стосувалися лише випадків "скрутного становища", проте це правило не поширювалося на старшин та медичних працівників.

За висновками Романа Лясковича, кількісно мобілізаційні заходи на початку повстання були для Директорії в цілому успішними. Особливо на Київщині, де станом на 5 грудня 1918 року прийшло більше ніж 58 тисяч рекрутів. 21 тисяча з них потрапили в армію УНР, понад 6 тисяч залишились у резерві, а решта проходила службу на місцях.

Ознайомтесь також із матеріалом: "Епоха безумства та фінансових захоплень". Яким чином корупція підірвала основи української державності у 1919-1922 роках.

"На заклик Директорії УНР та особисто Симона Петлюри до нашого полку приєдналися студенти та учні середніх шкіл, які не мали досвіду в військовій справі, - згадував хорунжий армії УНР Іван Піддубний, перебуваючи в еміграції. - Це був зворушливий момент. Вони зібралися у достатній кількості, і з них сформували окрему студентську сотню."

На початку 1919 року командування Харківського Слобідського Коша, до якого приєднався Піддубний, отримало тисячі нових рекрутів. Проте, за його словами, кошу бракувало досвідчених офіцерів, здатних ефективно управляти таким числом новобранців.

Чимало примусово мобілізованих використовували відсутність порядку на свою користь: отримуючи їжу та новий одяг, вони "не маючи жодного наказу щодо виконання вправ, тихо зникали".

Ситуації, коли люди дезертирують заради власної вигоди, були досить поширеними. В Галичині не раз траплялося, що новобранці, реагуючи на заклик влади Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), приходили до пунктів збору, отримували зброю та провіант, а потім зникали. Через деякий час вони знову з’являлися в мобілізаційних пунктах, щоб знову скористатися можливістю наживи.

Роман Ляскович ділиться історією боротьби з утікачами. Один із способів, які застосовували на землях, контрольованих Директорією, полягав у "покаранні сім'ї".

Дослідник зазначає, що для затримання дезертирів доводилося створювати спеціальні підрозділи. Якщо ж втікачів не вдавалося знайти, але існували дані про них, то відповідні органи на деякий час забирали у їхніх батьків сільськогосподарський інвентар. Такі заходи мали значний психологічний вплив на молодих військовослужбовців, адже більшість дезертирів ховалися вдома, і дізнавшись про конфіскацію майна, вони поверталися до армії.

"Метод, відомий як 'покарання родичів', також використовувався, коли вояки виявляли небажання приєднуватися до армійських лав. Зрозуміло, що такі призвані військові не відзначалися витривалістю на фронті і часто покидали свої позиції," - зазначає Ляскович.

Незабаром після скидання уряду Скоропадського ентузіазм добровольців почав знижуватися. Мобілізовані відчували гострий брак одягу, продуктів харчування та озброєння в своїх підрозділах.

"Я з великим інтересом спостерігав за першими українськими солдатами, які, хоч і були одягнені в російську форму, проте носили тризуби на кашкетах і спілкувалися українською мовою," - розповідав про свої враження на Донбасі молодий військовий Зенон Стефанів.

У 1919 році більшовики розпочали свою наступальну кампанію, швидко захоплюючи території Лівобережжя. Деякі солдати армії УНР, втративши надію, почали вдаватися до ухиляння від служби. Інші ж переходили до лав "червоних" або "білих", або ж намагалися уникати призову, не зважаючи на свої політичні погляди. Проте були й ті, хто незламно продовжував боротьбу за незалежність своєї країни.

"Чому сталося в той час таке масове дезертирство? - розмірковував хорунжий Іван Піддубний після поразки Української революції. - Ми, молоді старшини, пояснювали його так: більшовицька пропаганда з її демагогічниими обіцянками досягла на той час найдальших куточків країни, і вона паралізувала волю рядової української людини до боротьби "за свою хату" - державу.

Мобілізований селянин тихо промовляв, скоріше до себе, ніж до когось іншого: "Більшовики позбавляють влади царських міністрів, поміщиків, капіталістів і інших буржуа, але мене, простого селянина, не зможуть змести". Ця пропаганда мала ще більший вплив, оскільки зовсім недалеко, за Білгородом, вони вже стукають у вікна України. Втомлені та розгнівані війною маси не могли не звернути уваги на явно демагогічні гасла більшовицької партії про ліквідацію будь-яких держав, які, як стверджують, є причинами війни.

Читайте також: Всім втекти з України не вдасться - історик Ігор Гирич про уроки революції 1917-1921, олігархів і метаморфози Скоропадського

У квітні 1918 року, коли Олександрівськ, сьогодні відомий як Запоріжжя, святкував своє звільнення, Українські січові стрільці об’єднувалися з військовими Великої України. Спостерігачі не могли не помітити різницю між ними. Бійці зі Східної Галичини вирізнялися високим рівнем підготовки, кращим обладнанням та більшою політичною обізнаністю, адже їхнє виховання відбувалося в більш свободолюбивому середовищі під австрійським правлінням.

Але якими б зарядженими не були на боротьбу "січовики", поміж чоловіків Східної Галичини було чимало відказників. Втому місцевих від Першої світової, від її руйнівних наслідків підживлювала польська та більшовицька пропаганда.

Проблеми, з якими зіткнулася влада ЗУНР, формуючи власне військо, були схожими на петлюрівські. Як зазначає Роман Ляскович, посилаючись на звіт коменданта містечка Болехів на Франківщині, дезертирували не тільки з передової, а й під час транспортування до пунктів комплектування: з 1450 рекрутів, що їх зареєстрували у місці збору, до Стрия довезли лише 370.

Жандармерія розпочала полювання на втікачів, які не звертали уваги на повістки. Незабаром керівництво ЗУНР ухвалило рішення заборонити військовозобов'язаним виїзд за межі країни.

На початку квітня 1919 року розпочиналася підготовка до нової мобілізаційної кампанії, - зазначає Ляскович. - У кожному населеному пункті обиралися "мужі довір'я", які добре знали місцевих жителів, і разом із представниками громадських комісій мали завдання забезпечити доставку призовників до призовної комісії.

У прагненні знайти патріотично налаштованих громадян, влада організовувала в округах мітинги, закликаючи людей підтримати армію.

"Виявилося, що до Галицької армії (ГА) переважно рекрутувалися хлопці з сіл, тоді як мешканці міст всіляко прагнули уникнути призову. Це ж стосувалося й офіцерів, які, повернувшись з Першої світової війни, проводили час у кав'ярнях, граючи в карти", - зазначає в своїх архівних матеріалах Ляскович.

Уряд ЗУНР ухвалював законодавчі акти, директиви та інструкції з метою комплектування армії. Одним із таких документів, згаданих Романом Лясковичем, була розпорядження, надіслане в травні 1919 року комендантам каральних експедицій, яке закликало до "всеосяжного затримання всіх дезертирів та осіб, зобов'язаних до військової служби".

Командувач повинен усвідомлювати, що каральна експедиція спрямована проти нашого народу, який страждає від важких наслідків війни, - зазначено в першому пункті документа. - Населення покарається за те, що намагається полегшити свої страждання, адже молоді чоловіки дезертують або ухиляються від служби, в той час як тягар війни лягає на плечі тих, хто вірно виконує свій обов'язок і бореться за всіх.

Карну експедицію виконує ся отже в імя тих героїв, що борють ся на фронті і в імя тих сіл, які не прикривають у себе збігів - отже в імя справедливости".

Каральні органи отримали зрозумілі інструкції щодо своїх дій. Перед початком переговорів село повинні були обкласти військові. Комендант разом із патрулем відправлявся до місцевого комісара, щоб дати йому вказівку зібрати громаду протягом години.

Комендант повинен був вести переговори з місцевими жителями з "максимальною пошаною та рішучістю". Селянам надавали можливість самостійно викрити всіх дезертирів і ухилянтів. "На зборах не допускається обговорення". Якщо особи, за якими прийшли, здаватимуться без опору, патруль "покине село з піснею разом із ними".

Коли село починає активно протистояти, використовуючи зброю або такі засоби, як "ціпи, коси чи камені", на нього відкривають вогонь, а згодом накладають контрибуцію. Якщо мешканці не зупиняють свій опір і відмовляються видавати чоловіків, навколишню територію спалюють, продовжуючи атаку на село. Одного з учасників бунту чи дезертира публічно страчують.

"Після завершення експедиції необхідно зібрати селян і звернутися до них з патріотичним закликом, висловлюючи впевненість у тому, що село зможе відновитися і уникне повторення такої ганьби," - зазначено в тринадцятому, заключному пункті.

Читайте також: "Дайте їм допомогу. Їхні війська вимушені покладатися тільки на себе". Що писали про Україну в США сто років тому

З погляду ретроспективи, поразка Української революції виглядала неминучою, однак у той час були люди, які до останнього сподівалися на позитивний результат.

У 1919 році журналіст Associated Press, який відвідав Україну під час відступу армії Директорії УНР, пояснював західному світу: "Важливо усвідомити, що в Україні насправді існує потужний національний рух, який, отримавши навіть незначну допомогу та визнання від союзників, зможе з гідністю продовжити свою боротьбу проти московських агресорів".

У кінці 1920 року інший журналіст на ім'я Томас Стюарт Райан надсилав американським виданням телеграми, в яких ділився своїми враженнями про Україну. Незважаючи на те, що селяни не відчували "гострої політичної свідомості" та ставилися до Петлюри з певною обережністю, загалом для них була прийнятною концепція українського руху — "свобода від Російської імперії та земля для тих, хто її обробляє".

На відміну від журналістів і політичних діячів, які розглядали селян як "пасивну більшість", представники військових сил УНР зверталися до освіченої меншості в Україні та до іноземних спостерігачів на заході, ставлячи перед ними конкретні вимоги.

"Лише пізніше, на власному досвіді я мав змогу оцінити ступінь оцієї нашої трагедії, - писав в еміграції Хома Рябокінь. - Для того, щоб мати власну армію, а не іграшку для юнаків чи юрбу розбишак, треба мати свій власний національно вихований, твердий і дисциплінований старшинський і підстаршинський корпус".

"Мені було очевидно, що без суттєвої зовнішньої підтримки наша боротьба не матиме шансів на перемогу, - продовжував він. - Здавалося, що оскільки комунізм і більшовизм є глобальними явищами, західні країни усвідомлять цю загрозу і підтримають тих, хто бореться проти них. На жаль, цього не трапилося."

Розставання з мріями про самостійну Україну стало глибоко болючим моментом. Сотник армії УНР Борис Монкевич поділився своїми переживаннями щодо цієї травми під час свого життя в еміграції.

"Серце стискалося із жалю, що всі величезні будинки, ці могутні заводи, цей краєвид треба залишати ворогам, - писав він про відступ 1919 року з теперішнього Дніпра. - Це ж усе наше, це ж найбільше українська земля, рясно впоєна кров'ю і засіяна кістками прадідів наших. Та чи вернемось ми коли знову, щоб привітати тебе, наш славний Катеринослав?

Якесь передчуття нам показувало, що більш ніколи в цій війні ми туди не вернемося, що ніколи не замає (замайорить - УП) над дорогим містом наш жовто-блакитний прапор. Що ніколи козацькі коні не нап'ються тут Дніпрової води".