Обміняла спокійний Гданськ на боротьбу в Україні: історія польки, що чекає на повернення чоловіка з фронту.

У той час, коли багато українців у 2022 році були охоплені панікою, збираючи речі або навіть залишаючи свої домівки без нічого, польська жінка на ім'я Михайлина з обережністю пакувала дитячий одяг і купувала квиток до України. Її чоловік, українець Андрій Нестеренко, вирушив на фронт вже в перші дні вторгнення. Незабаром жінка ухвалила рішення відправитися до нього. Це історія сміливої молодої мами, яка залишила спокійне життя в Польщі, щоб приєднатися до свого коханого в країні, що переживає війну.

Познайомила травма

Михайлина - мешканка невеликого туристичного містечка із давньою історією Мальборк на півночі Польщі за годину їзди від Гданьська. Сюди поїхала на роботу. Працювала журналістом, організатором культурних заходів, конкурсів для дітей... А згодом перейшла до будівельно-промислової фірми, де й познайомилася з Андрієм з України. Він займався будівництвом та ремонтними роботами.

- У нашій групі було чимало українців, зокрема багато з Одеси, Миколаєва та інших прибережних регіонів, - ділиться Коротко про Михайлина. - Андрій прибув до нас з Івано-Франківська.

З Михайлиною, рудоволосою жінкою, зазвичай не склалося близьких стосунків з чоловіками-колегами. Проте з Андрієм все вийшло інакше. Незважаючи на його обмежені знання польської мови і те, що вона зовсім не розуміла українську, між ними виникла особлива зв'язок. Все почалося з нещасного випадку на роботі, коли Андрій отримав травму — шматок скла потрапив йому в око. Це сталося в 2014 році, в рік, коли Крим був анексований, і розпочалася війна на сході України.

- Ніхто не міг супроводити його до лікарні, щоб пояснити ситуацію лікарям, тому я вирушила з ним, - ділиться спогадами Михайлина Нестеренко про початок їх знайомства. - У нашій компанії знання польської мови для іноземців не є обов'язковим — працювала українська колега, а інші займалися технічною діяльністю. У медичному закладі нас прийняли як товаришів, а після консультації з лікарем ми сіли за чашкою кави і спілкувалися майже до світанку. Виявилося, що у нас є багато спільних інтересів, хоч і важко було зрозуміти одне одного.

"Нам не судилося зустрітися."

Закрутився роман - їм було разом цікаво і легко. Пара досі сміється: вони взагалі не мали зустрітися. Як Андрію з Прикарпатського регіону вдалося потрапити у судоремонтну галузь - теж чистої води збіг.

Пара швидко вирішила почати спільне життя. Через рік після знайомства вони відсвяткували своє весілля. Спочатку оселилися в Польщі. У них народився перший син, а згодом і другий.

- Я дуже хотіла жити в Україні. Хоча нікого з родичів навіть поблизу українського кордону я не маю - всі на півночі Польщі та в центральній частині. І в Україні я ніколи не була, - зазначає Михайлина. - У мене була лише одна знайома українка - от і весь мій зв'язок із цією країною.

На той час АТО вже була у розпалі. Михайлина каже, що у Польщі уважно стежили за подіями та були шоковані невиразною реакцією інших країн Європи. Більшість звичайних мешканців та політиків у Польщі підтримують Україну.

- Усі, здається, уникали погляду на те, що відбувається, - розповідає вона. - Ніхто не проявив людяності у цій ситуації. У нас своя історія: ми маємо спільний кордон. І для дронів, і для ракет немає перешкод, щоб продовжити свій шлях.

Польська родина Михайлини до зятя-українця поставилася з любов'ю. Особливо тепло до нього ставився вітчим, у якого дід був із прикордонної зони.

- Він завжди жартував, що в ньому є літр української крові, - усміхається жінка.

Гордість та злість

Виїжджати з дітьми до країни, що воює, в сім'ї не забороняли. Але й явно таке рішення не схвалювали, боялися. Але Михайлина була непохитна. Вирішила і зробила. Жила з матір'ю Андрія у селі під Івано-Франківськом, потім родина влаштувалася у місті.

На початку моє життя в селі було непростим, адже я ніколи раніше не жила в подібних умовах; навіть моя бабуся і прабабуся були урбаністками, - ділиться жінка. - Але з часом я адаптувалася, і навіть почала цінувати місцеву тишу, вільну від гудіння трамваїв. Чесно кажучи, метушня міста вже трохи втомила мене. Я творча особистість і багато займаюся письмом.

У тихому Прикарпатському регіоні також краще старшому синові подружжя. У хлопчика розлад аутичного спектру, і міський хаос йому ні до чого.

У нього дев'ять років, він має високий рівень інтелекту, володіє чотирма мовами, але зайві звуки його дратують і заважають зосередитися на навчанні, - розповідає Михайлина Нестеренко. - Два роки він навчався в приватній школі, але згодом ми вирішили, що буде доцільніше перевести його до звичайної школи.

В Україні Михайлина вже понад чотири роки. Вона розповідає, що тільки-но придбали житло і почали робити ремонт, як раптом розпочалася повномасштабна війна. Прокинулися від гучних вибухів, а аеропорт уже палав. Андрій вирушив на фронт.

- Ми ще жили в Польщі, коли розпочалася АТО, і вже тоді Андрій поривався на фронт, - згадує наша співрозмовниця. - Ми з мамою не хотіли цього. А потім народилася друга дитина... Довелося більше працювати. А вже під час повномасштабної, коли ми переїхали в Україну, він перші кілька тижнів був у місцевій теробороні, потім поїхав 8 березня у справах до міста... Телефонує: "Збери мені шкарпетки, білизну, я був на ВЛК, йду до армії. Зараз приїду за речами".

Коли приїхав, заявив шокованій дружині: "Я маю це зробити. У мене немає вибору". Михайлина проводжала його у сльозах.

- Сказав, що зобов'язаний це зробити для нас, для майбутнього, для наших дітей, - зазначає жінка. - Що він молодий чоловік, і саме йому треба йти воювати. Це було, звичайно, патріотично, я, з одного боку дуже пишалася ним, а з іншого - ух, як я була зла на нього. Ці дві емоції жили у мені одночасно.

Дружину Андрій наполегливо просив виїхати до Польщі. Як і її мати. Виїхала на початку березня, але витримала лише місяць. Приїхала назад до України.

- Я дуже вірила і вірю, що це незабаром закінчиться, - зазначає Михайлина. - В Україні моє життя, і будувати його нове в Польщі я не маю планів.

Михайлина тут творить свої книги та займається рукоділлям, що приносить їй дохід. Крім того, вона викладає українську граматику, проводячи уроки з дітьми, і з нетерпінням чекає на повернення свого чоловіка з війни.