НКВДист, що ліквідував експонати Львівського музею.

У вересні 2025 року Ірина Грицишин натрапила на щоденник, що належав до епохи Другої світової війни, серед старих документів. Вона поділилася своєю знахідкою в соціальних мережах, що привернуло увагу команди дослідників з організації "Після тиші". Вони вирішили забрати щоденник для подальшого зберігання та вивчення.

Виявилося, що цей предмет належав Олегу Кущу, оперативному працівнику НКВС, який після виходу на пенсію керував спеціальними фондами бібліотеки Стефаника у Львові. Він також мав безпосереднє відношення до знищення цінних колекцій Львівського музею в 1952 році.

Вчені виявили в щоденнику Олега Куща, який служив в НКВС, записи, що описують його участь у пияцтві та позасудових стратах німецьких військовополонених. Як повідомляє ZAXID.NET, ця інформація відкриває нові аспекти його біографії та є цінним матеріалом для сучасних дослідників.

***

Олег Кущ з'явився на світ у 1914 році в Запоріжжі, в родині педагога. Як зазначено в його автобіографії, яку він підготував для отримання роботи у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника, у 1932 році він закінчив Запорізький металургійний технікум. Після цього розпочав кар'єру на "Запоріжсталі", де обіймав посади техніка та начальника зміни. Паралельно з роботою в нічні зміни він навчався в Дніпропетровському металургійному інституті. Однак у 1936 році, на третьому курсі, він був призваний до лав Червоної армії.

Після демобілізації він повернувся на роботу на "Запоріжсталь", а в 1938 році пішов на службу до НКВС. Зокрема, у 1940 році він служив в управлінні по Кам'янець-Подільській області (нині Хмельницька), згодом - по Станіславській (нині Івано-Франківська).

У своїй автобіографії Олег Кущ зазначив, що брав участь у Другій світовій війні, під час якої зазнав поранення та контузії. Після завершення війни він продовжив службу в Міністерстві державної безпеки в Києві, а згодом перебрався до Львова. У вересні 1950 року він вийшов на пенсію, маючи звання майора державної безпеки.

З його особової справи також відомо, що з 1948 по 1952 роки він екстерном навчався у Львівському державному університеті імені Івана Франка (колишня назва ЛНУ), де здобув історичну освіту, вченого звання не мав. Знав російську, українську, німецьку, польську та трохи англійську і французьку мови.

На думку дослідників, кишеньковий щоденник 1942 року, ймовірно, потрапив до Олега Куща як трофей, здобутий у німецького солдата. Ймовірно, цей щоденник був вручений у подарунок, адже на першій сторінці міститься рукописний напис: "нехай цей рік буде для вас добрим і дружнім".

Подарунковий напис на першій сторінці щоденника: "цей рік має бути добрим та дружнім до вас" / З колекції ГО "Після тиші"

Встановити, що цей щоденник належав Олегу Кущу, вдалося завдяки його власноручному підпису з прізвищем, ім'ям та по батькові, який він залишив на одній з перших сторінок.

У його записах, датованих 1942-1943 роками, а також у фрагментах з 1946-1948 років, містяться різноманітні мемуарні нотатки. Завдяки цим матеріалам історики змогли виявити деталі його приватного життя під час служби в НКВС та відтворити раніше невідомі моменти його біографії. Слід зазначити, що відповідно до Закону України "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного та тоталітарного режиму у 1919-1991 роках" відкритий доступ до інформації про колишніх співробітників репресивних структур СРСР дозволяє оприлюднювати особисті дані Олега Куща, який також був працівником НКВС.

Олег Кущ пережив початок німецько-радянської війни в Запоріжжі. 27 червня 1941 року він повернувся до Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), і вже через чотири дні разом з усім керівництвом НКВС терміново евакуювався до Чернігова. У своїх мемуарах він охарактеризував цю подію як "втечу Станіславського УНКВС".

"Таким чином, ми маємо справу з матеріалом, створеним активним представником радянської репресивної системи. Подібні випадки є досить рідкісними. Завдяки цим записам можна чітко зрозуміти, чим займалися працівники НКВС у період війни," - зазначає історик і співзасновник громадської організації "Після тиші" Андрій Усач.

Щоденник німецького походження, що належав Олегу Кущу / Зібрання ГО "Після тиші"

Описуючи поїздку з Чернігова до Києва 9 липня 1941 року, Олег Кущ писав:

"Васька Бокаєв на шляху розкидував ручні гранати, а ми всі відкривали вогонь з гвинтівок та пістолетів. Напрямок — фронт."

На справді, вони так і не досягли фронту. Згідно з нотатками у щоденнику, в той час вони прибули до Києва і в першу чергу вирішили розслабитися за келихом.

"Придбали горілку та різноманітні настоянки. Відправились до кафе, де влаштували справжнє свято пияцтва," – ділився Олег Кущ.

Як дослідили історики, пияцтво - постійна тема в його записах: він описує, як часто і багато п'є алкоголю, а ще постійно відвідує театральні вистави у тилових містах та багато читає. А от про те, в чому полягала його "робота" у воєнні роки згадує дуже рідко.

Ситуація була такою, що ворог перебував неподалік від міста. У той день я прогулювався розпеченими вулицями Вінниці, займаючись організацією зв'язку. Після цього розпочав збір дезертирів та тих, хто відстав від своїх підрозділів. Відбувалися події, які важко було уявити. Натовпи солдатів і командирів втікали з фронту, створюючи загальну паніку. Я дістав автомат "ПП-Д" і почувався вже досвідченим фронтовиком. Борис Рицлін добре вирішив питання з харчуванням і навіть із "шнапсом". У будь-якому випадку, Михайлов часто був під чаркою і одного разу, звалившись у бомбосховище, зламав ногу. Гордо, як поранений Наполеон, ледь не в трусах, він ходив по двору, віддаючи суворі накази. Вранці я брав вантажівку і, разом із Цивковським, виїжджав на шосе до Немирова. Переважна більшість дезертирів прямувала саме туди. Ми заповнювали машину всяким непотребом, який вивозили на формувальний пункт. А там з цих людей формували полки, які, не дійшовши до лінії фронту, розпадалися. Це описує Олег Кущ про своє перебування у Вінниці з 10 по 18 липня 1941 року, коли співробітників управління НКВС по Станіславській області перевели для охорони тилу 12-ї армії.

Записи в щоденнику Олега Куща / з архіву ГО "Після тиші"

У всіх згаданих Кущем особах цього уривка можна знайти представників НКВС. Наприклад, Олексій Михайлов раніше обіймав посаду начальника управління НКВС у Станіславській області.

Пізніше, під час служби в 1-му управлінні НКВС УРСР, 5 лютого 1943 року Кущ зробив запис, перебуваючи під Сталінградом:

Вчора я востаннє побував на священних вулицях Сталінграда, міста-героя, яке стало сучасними Термопілами. З яким задоволенням я вів вогонь по ненависним фашистам, що, мов брудні паразити, ховалися у своїх норах, сподіваючись уникнути покарання від радянських месників. Хоч я й не є прихильником масових розстрілів, вчора я сам організував ліквідацію близько 100 німців, з яких власноруч знищив 22. І, нехай це може здаватися жорстоким, кожному з цих чудовиськ у сіро-зеленій формі я говорив кілька напутніх слів німецькою перед тим, як відправити кулю в їхні голови.

Отже, мова йшла про масові екзекуції німецьких військовополонених без судового розгляду. Більше того, у своєму щоденнику він зафіксував, що інші солдати почали наслідувати його приклад, шукаючи німців у покинутих будівлях для страти.

"Я досі відчуваю радість від того, як продуктивно я попрацював вчора. Мій приклад спонукав багатьох військових почати шукати німців у підвалах зруйнованих будівель. Мене вважали експертом у знищенні ворога, і до мене зверталися різні командири з питаннями на цю тему. Коли я вже сидів у машині, готовий покинути Сталінград, до мене підбіг наш водій Павлик і повідомив, що бійці зібрали цілу групу німців і чекають моєї команди на їх розстріл. Я негайно дав "дозвіл". Лозунг "знищити ворога" реалізується безпосередньо," - зауважив Олег Кущ.

Інформація про його подальшу службу залишається обмеженою. Він досягнув звання капітана держбезпеки, а в 1943 році отримав медалі "За відвагу", "За оборону Сталінграду" та "Партизану Вітчизняної війни". У 1944 році його відзначили орденом Червоної зірки, а у 1945 році – Чехословацьким військовим хрестом.

Після звільнення зі спецслужб у вересні 1950 року він розпочав свою трудову діяльність у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, яка тоді носила назву Львівської бібліотеки АН України. Спочатку він обіймав посаду завідувача відділу спеціальних фондів, а згодом став заступником директора з навчальної діяльності. Протягом 1968-1972 років він виконував обов'язки директора Львівського обласного архіву. У 1972 році він повернувся до бібліотеки, де знову очолив відділ спеціальних фондів, залишаючись на цій посаді до своєї смерті в 1984 році.

Документи особистого характеру Олега Куща, що зберігаються в архіві ЛННБУ імені Василя Стефаника.

Очевидно, швидка перекваліфікація з чекіста на бібліографа не була випадковістю. Працюючи в бібліотеці, він складав експертні висновки про "шкідливу" літературу. Крім цього, він був безпосереднім виконавцем спалення мистецьких творів з колекції Львівського музею українського мистецтва у 1952 році.

В рамках так званої спеціальної операції, відомої під назвою "Спецфонд", були знищені твори візуального мистецтва, значну частину яких складали роботи українських митців першої половини XX століття. Ці твори були спалені у бібліотеці.

Суть самої операції, що здійснювалася в таємниці, але з відомості високих партійних структур СРСР, викладена в "Каталозі втрачених експонатів Національного музею у Львові". В рамках цієї акції було знищено понад 700 художніх творів.

У відкритих документах бібліотеки також можна знайти інформацію, що Олег Кущ готував листи на запити військової прокуратури щодо ідеологічного підґрунтя творів Михайла Грушевського. Зокрема, в аналізі "Історії України-Руси" Кущ зазначив, що книга містить "антинауковий характер та контрреволюційну спрямованість буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського - ворога українського народу", які, зрозуміло, "були повністю викриті та ідейно розгромлені з позицій марксизму-ленінізму радянськими істориками".

Дійсно, офіційна біографія Олега Куща є більш стриманою. Наприклад, у Вікіпедії його представляють, перш за все, як бібліографа та укладача наукових робіт.

"Історія Олега Куща добре ілюструє кар'єру чекіста, яка почалася ще під час Великого терору і завершилася в розпад боротьби з антирадянським спротивом у західних областях України. Наразі основне питання: чи дійсно закінчилася? Потрапивши на тиху роботу до бібліотеки, до архіву він все одно виринає в дуже сумнівних справах, як те ж знищення мистецьких творів, і тут легко помітити подальші зв'язки з попереднім місцем служби. Його щоденник, випадково знайдений і фактично врятований від знищення, - це дуже важливе джерело для подальших досліджень. Ми не так багато знаємо про тих, хто чинив радянські масові переслідування з їх власних слів. Очевидно, що можуть бути ще подібні знахідки і важливо їх не втратити, бо це дає нам змогу дізнатися більше про ті трагічні події", - зазначає Андрій Усач.

Команда ГО "Після тиші" оцифровує та оприлюднює сімейні архіви часів радянських репресій у межах проєкту "Неволя: документальна спадщина радянських масових переслідувань". Проєкт реалізується у співпраці з Goethe-Institut в Україні. Заохочуємо ділитися власними архівами для оцифрування та подальшого дослідження. Організація працює в публічноісторичному просторі "Після тиші" на вул. Гребінки, 6. Також можна звертатися в соцмережах - на сторінки у фейсбук та інстаграм.