Надія Сухорукова: "Ніякий сценарист чи автор не зміг би вигадав те, що ми пережили" -- Блоги | OBOZ.UA

Будь ласка, допоможіть мені зберегти ці маленькі оповідання в коментарях. Розумієте, це не просто розповіді, це частинки чиїхось життів.

Навіть якщо це життя більше не існує, навіть якщо його забрала війна, ми все ж можемо дізнатися про цих людей через розповіді інших.

Я розумію, що ці коментарі дуже важко читати. Тим більше, зібрані в одному дописі. Я просто хочу сказати, що ваші коментарі не лише про війну та страх, вони ще й про життя.

Вони про те, що можна опинитися в страшних нелюдських умовах і залишитись живим. У всіх сенсах.

Під час моєї практики в Альтенхаймі моя колега Вероніка неодноразово повторювала одну фразу: "У тебе є серце". Я спочатку сприймала це як спробу підтримати мене, коли у мене щось не виходило, і жартувала у відповідь: "Серце є у кожного".

По правді кажучи, тепер я усвідомлюю, що вона хотіла сказати.

Так ось, ці коментарі від людей, які, незважаючи на весь жах війни, через який вони проходять, все одно живуть, слухаючи своє серце. І читати їх будуть, я впевнена, ті люди, у яких, як каже моя колега німкеня, є серце.

Ось деякі коментарі, які я зібрала під трьома своїми постами. Це короткі оповідання справжніх людей.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Я досі не можу забути дівчину, яку я ніколи не бачила. Я не знаю її справжнє ім'я. Вона в 25.02 2022 повернулась з Івано-Франківська в Маріуполь, щоб вивезти котів та вмовити маму виїхати. Мама медсестра відмовлялась їхати, бо не могла залишити пацієнтів.

Останній запис вона надіслала з підземелля.

"Не забувайте про дівчину, яка вирушила до Маріуполя, щоб врятувати своїх котиків."

А після цього зв'язок раптово зник.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Моя знайома вирушила до доньки в Одесу, а інша — до сина в Росію. Всі вони в безпеці. Проте наш син загинув у Маріуполі. Свою долю не обдуриш. Ми йшли разом удвох.

Чоловік, я та наш син. Ми отримали поранення, але він загинув на місці.

Я видалила його профіль у Facebook, але в Instagram він все ще залишається.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

У моїх батьків стався прямий удар по дому, і сусід вирвав їх з обіймів смерті, оскільки обидва отримали контузію. Донька загинула під час захисту нашого Маріуполя в "Азовсталі". Як сильно ми любили наше квітуче місто, а тепер залишилися лише спогади, які перетворилися на попіл, і очі онучки, які завжди сповнені смутку. Ніхто не навчав нас, як продовжувати жити з цим нестерпним болем.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Втрачені мрії, втрачене існування. Я завжди наголошувала своїм учням на тому, що нам пощастило жити в XXI столітті, адже у сучасному світі не може бути війни, не можуть гинути люди через те, що якийсь агресор вирішив, що має право на їхню землю. У нас з сином були заброньовані квитки на літак на 24 березня, ми планували поїздку на Кіпр. Але тепер ми ніколи не зможемо туди вирушити. Артема більше немає. Вчора я відвідала його могилу - серце стискається від кількості прапорів. Скільки втрачених життів, скільки болю...

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Так, чорна діра все більше затягує людей. Не підіймається рука видаляти контакти з телефону, месенджери нагадують про день народження людей, яких вже немає на цьому світі. І ми згадуємо і памʼятаємо своїх рідних, знайомих".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Моя сестра разом із донькою покинули Ірпінь ввечері 23 лютого 2022 року. На ранок наступного дня її п'ятирічна дочка мала запис на прийом до стоматолога в Києві.

А її наречений, з дому якого вони вирушили до Києва, залишився вдома. На початку він приєднався до територіальної оборони. На жаль, загинув в Ірпені в середині березня.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Моя знайома, 60-річна жінка, провела два десятиліття в Іспанії. Вона родом з Херсонської області. Після того, як пішла з життя її мати, їй дісталася будівля в селі, через яку вона з братом вела судові розгляди.

Брат відмовлявся виплатити їй частину коштів, а також не бажав продавати будинок і ділити виручені гроші. Кожен з них мав свої переконання та незаперечні аргументи.

І нарешті була визначена дата судового засідання - наприкінці лютого 2022 року. Жінка вирушає до України, але потрапляє під окупацію. Після звільнення вона повертається до Іспанії.

Я сиділа і уважно слухала її. Інколи вона плакала, інколи сміялася. Вона та її брат, якому вже 65 років, проживали разом у батьківській оселі, що розташувалася за селом, на хуторі. Дім був у відмінному стані, оточений садом і прихованим у глибині саду великим льохом.

У цьому підземеллі вони приховували як людей, які втекли з окупованих територій, так і поранених наших солдатів.

Заснували велику мережу партизанів (пані до переїзду в Іспанію працювала вчителькою у селі, а її брат був агрономом).

Людина стала зовсім іншою. Вона прибула абсолютно зміненою.

Вирушила вона, сповнена тривоги та сумнівів, щоб вибороти своє право, а повернулася з новою силою, рішучістю в погляді і прагненням відстоювати справедливість, протистояти ворогам і не піддаватися.

Вона вирішила подарувати хату своєму братові. Після всіх труднощів, які вони пройшли разом, їх зв'язок став по-справжньому близьким.

Ось така пригода. Жоден сценарист чи автор не зміг би вигадати те, через що ми пройшли.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Яка ж була сильна потреба в хлібі! Коли ми доїхали до Бердянська, відразу придбали батон та по три пиріжки на кожного, а також ряжанку. Ми смакували їжу, і все ще відчували голод. А після приїзду до родичів на Волинь, протягом цілого місяця я постійно відчував, що хочу їсти."

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Ми миттєво перетворилися на безпритульних у підземеллі, на холодній землі. Забруднені, без доступу до води, їжі, тепла та світла, адже свічки вичерпалися.

День і ніч злилися в єдине пекло, сповнене страху смерті. Нас безжально знищували всілякими вогнепальними засобами, без жодної перерви.

Ми відчували заздрість до тих, хто зміг вирватися з цього пекла. Можливості на порятунок з кожним днем ставали все меншими.

Ми не плакали, берегли останні сили, хоч кричати хотілось. Голод, і не знаєш, що далі.

Кілька сушок на стіні підвалу, розміщених під стелею, аби коти їх не дістали. Це був запас для дитини. Ніколи цього не забуду.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Щодо хліба. Я думав, що я єдиний з такими відчуттями. До 22-го числа я майже не вживав його. Але коли в березні ми пішки добралися з Маріуполя до Мелекіно, де нас прихистили щирі люди і пригостили, в першу чергу хлібом з маслом, у нас з дружиною на очах з'явилися сльози. Відтоді я не можу насититися хлібом."

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Моя подругі і однокласниця розповідала мені про Бучу. Вони були місяць в облозі. Не було ні світла, ні опалення, ні газу, ні води, ні аптек, не працювали магазини.

Танк розташувався під вікнами з обох боків. Рашисти не давали можливості вийти на балкон, а коли сусід спробував вийти покурити, його застрелили.

Їжу варили у дворі на дровах з дерев. Зносили,що в кого є і ділили між собою. Уже залишилась тільки консервація.

Ми йшли по воду до колонки, оминаючи вздуті тіла, які не було дозволено ховати. Це все сталось на очах у дітей. Раптом танки різко змінили напрямок і поїхали геть. Подруга зізналася, що якби вони ще тиждень простояли, у неї б зовсім поїхала дах.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

"Ми в Очакові ночували в підвалі закинутої будівлі з 17 квітня по 6 червня 2022 р. Тоді ми не знали нічого про тривоги, яка тривога ракетна чи по дронах, як тривога завиє, ми в підвал біжимо. А в березні ще залітали кацапські літаки, було дуже страшно, касетні снаряди скидали, багато мирних людей загинуло....

У магазинах і на ринку продукти були доступні, все необхідне – світло, вода, навіть тепло – теж не зникало. Проте я переживала настільки сильний стрес, що не могла споживати їжу. Єдине, що знаходилося в моїх руках – це чай, а іноді й кава...

Ми всі сподівалися, що ще зовсім трохи, і все це закінчиться: світ зреагує, висловить осуд, і ворог відступить. Як же ми були наївні у своїх мріях. Наш виїзд відбувся 6 червня.

А тепер уже п'ятиріччя війни, а супротивник продовжує наступати, завдаючи шкоди та знищуючи.

Херсон, Одеса та Очаків переживають важкі часи через атаки дронів, «Шахедів» і реактивних систем залпового вогню. Україна охоплена полум'ям.

Горе, сльози, але ми не здамося, бо ворог тоді напевне знищить всіх і завезе сюди на нашу землю своїх орків.

"Нехай буде проклята та країна, що стала ініціатором цієї війни."

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

На фото українські міста, які зруйнувала росія. До вторгнення рф в цих містах жили люди.