На Сумщині загинув Володимир Атаманюк. "Він став на захист інших" - Історії з життя.

Володимир з'явився на світ у селі Хімчин, що розташоване в Івано-Франківській області. Після завершення навчання в школі він отримав освіту ветеринара. Його захоплення спортом і музикою стало важливою частиною життя: він любив кататися на лижах та їздити на велосипеді, а також грав на трубі в духовому оркестрі та на ударних у вокально-інструментальному ансамблі. Після проходження служби в армії Володимир одружився з дорогою серцю Галиною, і разом вони виховали двох дітей. Біля свого дому він посадив більше ста хвойних дерев.

"Тато був добрим і справедливим, -- згадує син воїна Назар Атаманюк. -- Він дозволяв мені пробувати себе в різних справах, але завжди підказував, як буде краще. Дуже любив свою роботу. Був ветеринаром у рідному селі й нікому не відмовляв у допомозі. Якщо захворіла худоба, йшов на виклик будь-коли -- і вдень, і вночі".

Після того, як розпочалося повномасштабне вторгнення, глава сім'ї кілька днів відчував себе розгубленим. 3 березня його молодший брат вирушив до військкомату. Вже наступного дня і він сам прийняв рішення приєднатися до армії.

"Батько казав: "Якщо молодший брат пішов, то і я вдома сидіти не буду". Між ними була різниця лише півтора року, -- продовжує Назар Атаманюк. -- Службу тато розпочав у військовій частині в Коломиї. Звідти його неодноразово на три місяці відряджали в райони бойових дій -- на Донеччину, Дніпропетровщину, Сумщину. Спершу батько служив у підрозділі протиповітряної оборони, виявляв ворожі ракети та "шахеди". Згодом став водієм евакуаційної групи -- доправляв військових на передові позиції та вивозив поранених".

Під час служби воїна на Сумщині, поблизу російського кордону, його донька вирішила влаштувати йому сюрприз до дня народження. Вона домовилася з волонтеркою про організацію поїздки в це місце.

Коли тато побачив мене, спочатку навіть не зміг повірити, що це я. Ми принесли йому відеопривітання від усіх родичів. Я була поряд лише годину, але цей момент став одним з найцінніших спогадів у моєму житті. Запам’ятала, як він мене обняв, і в той мить зрозуміла: поки тато поруч, мені нічого не загрожує, — ділиться своїми переживаннями донька воїна Ольга Пітиляк. — Він для мене був не лише батьком, а й найкращим другом, з яким я могла обговорити абсолютно все. Навіть коли я помилялася, він ніколи не критикував, а просто запитував: "Чому ти так вчинила?" Найважливіше, чого тато нас навчав, — це залишатися людяними в будь-якій ситуації. Він часто говорив: "Що б не сталося, тримайся своїх принципів, будь чесною і не відповідай злом на зло". Так він і жив.

Протягом останніх семи місяців Володимир Атаманюк виконував свої обов'язки в Білопіллі, будучи частиною 103-ї окремої бригади тероборони, названої на честь митрополита Андрея Шептицького. У лютому цього року він повернувся додому на відпустку.

Перед від'їздом на фронт батько сказав мені, що його життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Війна змінила його назавжди, -- згадує Назар. -- Навіть удома він щодня прокидався з думкою про побратимів на передовій, одразу телефонував, щоб дізнатися, чи всі живі. На десятий день відпустки йому зателефонували і сказали, що хлопців ніхто не може забрати з позицій. Він хотів усе кинути і негайно повернутися на фронт, але ми впросили його залишитися вдома ще кілька днів. Тато дуже дбав про молодших побратимів. Часто повторював: "Я можу бути їм за батька, краще вже я поїду на передову". У нього були проблеми з серцем. Ми з мамою просили його звернутися до лікаря, але він рішуче відмовлявся — не міг залишити своїх.

24 березня цього року під час чергової евакуації поблизу села Будки на Сумщині ворожий дрон атакував автомобіль, яким кермував Володимир Атаманюк.

"Дрон заходив на удар. Тато побачив це й повернув машину так, щоб прийняти удар на себе. Троє хлопців, які їхали з ним, вижили, а він загинув миттєво. 30 березня йому мало б виповнитися 56 років", -- із сумом мовить Назар.

Володимир завжди був надійною підтримкою для своєї родини. Після закінчення війни він мріяв придбати автомобіль і разом із дружиною подорожувати Україною. Він з нетерпінням чекав на можливість провести час з чотирма онуками і складав плани на майбутнє. Але, на жаль, ці мрії залишилися нездійсненними.

"Я досі не можу повірити, що тата немає, -- додає донька Ольга. -- Мені здається, що ось-ось задзвонить телефон, я почую його голос або відчиняться двері і він зайде. Одного разу батько наснився мені. Я плакала й казала, що не можу впоратися з усіма викликами. А він подивився на мене і запевнив: "Ти сильна. Ти впораєшся". Відтоді, коли стає особливо важко, згадую саме ці слова".

Родичі ініціювали петицію з проханням присвоїти Володимирові Атаманюку почесне звання Героя України.