Как гражданин Крыма и бывший военнослужащий Украины оказался на службе в ФСБ. Рассказ о предательстве.

Першим успішним завданням Станіслава Єрмакова став підпал складу твердого пального в Одесі.

Він підходив до свого завдання з увагою, притаманною шаховому гравцеві. Спільно з Миколою Топалом, вони двічі здійснили обхід території. Вони визначили, де розташовані камери спостереження, чи є на території охоронні собаки, де перебувають охоронці, як потрапити всередину складу і які об'єкти можуть бути піддані підпалу.

Його попередня невдача була зумовлена тим, що він не провів належну розвідку території перед здійсненням акції. У грудні 2021 року Єрмаков мав намір спалити музей Степана Бандери в Івано-Франківській області. Він прибув із запальною сумішшю в рюкзаку, однак, побачивши будівлю, що яскраво освітлювалася прожекторами та була оточена житловими будинками, зрозумів, що залишитися непоміченим буде практично неможливо. Єрмаков провів ніч у лісопосадці, вагаючись щодо наступних кроків, і в результаті визнав, що його план зазнав краху.

Цього разу, оглянувши запаси пального, Єрмаков і Топало придбали компоненти для виготовлення суміші та додаткове взуття. Вони ретельно спланували маршрут в обидва напрямки. Після цього повідомили куратору з ФСБ про дату запланованої акції.

До місця, де планувався злочин, вони добиралися маршруткою. По дорозі помітили, як військові з ТЦК перевіряють інший автобус. Далі їх шлях пролягав пішки до місць підпалів. Часто вони ходили вздовж залізничних колій, адже там не було ані поліції, ані представників ТЦК. Вони залишали схованки з запасним одягом і взуттям. Телефони з SIM-картами ніколи не брали з собою – лише порожні пристрої для фіксації підпалу. Перш ніж розпочати операцію, територію, де вони чекали, посипали порошком проти собак.

Згідно з інформацією, отриманою в ході розслідування, минулого року Єрмаков та Топал здійснили вісім актів саботажу в Одесі та її околицях. Два з цих актів були виконані всього за один день.

На початку року українські правоохоронці затримали Єрмакова та його спільника. Їм пред'явлено обвинувачення у державній зраді та незаконному зберіганні вибухових речовин. Тепер вони очікують на судове розглядання.

А вже в квітні Єрмаков дав інтерв'ю журналістам Радіо Свобода Ярославу Кречку та Павлу Холодову, в якому й розповів про свої диверсії. Найчастіша причина таких зізнань перед камерою - надія на обмін. Він і не приховував, що хотів би потрапити у відповідні списки.

Для тих, хто не знайомий з особистістю Єрмакова, опубліковане відео виглядає як ще одна розповідь про диверсанта, затриманого українськими спецслужбами. Однак для тих, хто знав його протягом багатьох років, це стає шокуючим підтвердженням того, як кардинально може змінитися особистість. Адже раніше ворогом Єрмакова, якого вони пам'ятають, була саме Росія.

"Ми готувалися до відсічі наступу проросійських сил, усвідомлюючи, що мирні акції протесту двох протилежних таборів не призведуть до завершення конфлікту. У нас не було вогнепальної зброї, але ми мали підручні засоби, здатні забезпечити оборону: газові балончики та арматуру."

Цей уривок з інтерв'ю Єрмакова, представленого в книзі Анни Андрієвської та Олени Халімон "Люди "сірої зони"", висвітлює події 26 лютого 2014 року – за декілька годин до прибуття "зелених чоловічків" у Крим. Активіст прийшов до будівлі кримського парламенту, готуючись, у разі потреби, захищати український півострів силовими методами.

Того дня біля адміністративної будівлі зібралися два протилежні табори: з одного боку яскраво майоріли українські та кримськотатарські прапори, з іншого — російські та кримські. Єрмаков відважно обороняв червоно-чорний стяг, поки прихильники "русского мира" не зламали його древко.

Проте це був лише один з моментів його боротьби. Наступна служба Єрмакова в "Азові" стала окремою сторінкою його життя, яка тривала цілих сім років.

Як справжній український патріот може стати російським диверсантом? Щоб дослідити цю трансформацію, "Українська правда" звернулася до осіб, які мали тісний контакт з Єрмаковим у різні періоди його життя.

Ця стаття - не лише спроба дослідити трансформацію окремої людини. Це також і яскрава ілюстрація методів роботи російських спецслужб.

- Я вже звик за цей час ні з чого не дивуватися, але він зумів мене здивувати, - каже один із друзів юності Станіслава Єрмакова, в якого є причини залишитися анонімним.

Єрмаков з'явився на світ у Луганську, але після закінчення школи вирішив продовжити навчання на історичному факультеті одного з університетів Криму. Переїзд до Криму мав просте пояснення: у його батька в Сімферополі залишалася вільна трикімнатна квартира, і Станіслав отримав можливість оселитися там.

Єрмаков-студент - інтелігент із довгим волоссям, фанат важкої музики, популярний серед однокурсників як господар великої квартири, де вечорами можна збиратися на пиво. Політика його майже не цікавила, зате він із захопленням читав історичні праці про Німеччину доби Третього Рейху.

Єрмаков, аспірант, викладав на частковій ставці в університеті, працював у державному архіві і поступово усвідомлював свою ідентичність як українського патріота. У 2008 році він намагався приєднатися до партії "Наша Україна", проте кримський осередок перебував у такому занепаді, що навіть після піврічних зусиль йому не вдалося цього досягти.

Він занурився у твори Юнґера та Еволи, і його інтерес до правих ідей зростав. Саме в цей період його друзі вперше звернули увагу на його критичне ставлення до ЛГБТ-спільноти, феміністок та іммігрантів.

З партіями Єрмаков більше не експериментував. Цікавився ідеологією "Свободи", але не настільки, щоб оформити партійний квиток.

Він був вірним громадянином України, і йому абсолютно не властивий російський великодержавний шовінізм – це я можу стверджувати з упевненістю, – зазначає його однокурсник, історик та публіцист Сергій Громенко. – До Росії він ставився з великим скепсисом. Я впевнений, що під час Другої світової війни він точно не бився б на боці СРСР.

Стас ніколи не спілкувався українською мовою і не виявляв значного інтересу до українських традицій, за винятком, мабуть, музики. Я не пригадую, щоб він читав книги українською, - згадує його друг з молодості. - Проте він завжди виступав проти "совка" і Путіна, вважаючи, що Україні слід максимально дистанціюватися від Росії. Пам'ятаю, як одного разу він сказав у колі друзів: "Дайте мені можливість бути російськомовним українським націоналістом".

Коли почалася Революція гідності, Єрмаков активно відвідував Євромайдан у Криму та закликав своїх студентів долучитися до протестів. Під час окупації Криму він не залишився осторонь і став частиною руху опору. Разом із соратниками організував у "Вконтакте" групу під назвою "Правий сектор Крим" і навіть опублікував свій контактний номер.

Чи можна стверджувати, що у нього були якісь меркантильні наміри? Взагалі-то ні. Це був прояв романтики, змішаний з духом пригод, - переконаний товариш Єрмакова.

Не дивно, що одного дня, повертаючись додому, Станіслав помітив міліцейський УАЗ, припаркований біля під'їзду, і відразу зрозумів: його знайшли. Кілька днів він ховався у друзів та знайомих, але коли, здавалося б, небезпека минула, його схопили озброєні люди в балаклавах просто біля його будинку. Спочатку його відвезли до райвідділку міліції, а потім – до суду.

Як би все могло завершитися? Цілком ймовірно — тривалим ув'язненням. На пам'яті залишається справа Сенцова: чотирьох активістів з Криму засудили на терміни від 7 до 20 років за сфабрикованими звинуваченнями.

Єрмакова вдалося врятувати завдяки відчайдушній спецоперації адвокатки Євгенії Закревської. В перерві між судовими засіданнями вона спитала в пристава: чи ще не затримали її підзахисного офіційно? Почувши, що ні, попросила його паспорт. Поки міліція не розібралася, що відбувається, Закревська вивела Єрмакова з будівлі суду, відвезла на вокзал і посадила на потяг.

Таким чином, кримський етап його життя підійшов до завершення.

У квітні 2014 року в київському санаторії "Салют", який тимчасово став притулком для переселенців з Криму, Олександр Попов вперше зустрів Станіслава Єрмакова. Станіслав був одягнений у шорти, футболку та кросівки, які були розшнуровані. Про ці кросівки Попов згадає через кілька років, коли перегляне відео з його зізнаннями і задумається: в ув'язненні ж шнурки не залишають.

Обидва втекли з Криму, рятуючись від російської агресії. Вони залишили все без жодних планів. Пізніше стали волонтерами, прагнучи підтримати інших людей, які також змушені були залишити свої домівки. Не дивно, що між ними виникла тісна дружба.

- Він був як велика дитина, - згадує Попов, - і йому самому постійно треба було допомагати.

Інтелектуальний, освічений, лагідний - саме так Станіслав сприймав Єрмакова. "Спокійний незнака". Якось у нього забрали кімнату, в якій він жив, і він не зміг відстояти свої права. Проте, незважаючи на це, він був рішучим. У його кишенях не було грошей, щоб оплатити проїзд, тому він міг годинами блукати вулицями Києва, виконуючи волонтерські завдання. А коли взявся за роботу кур'єром, його денні маршрути сягали десятків кілометрів.

Тема боротьби посідала у Стаса найважливіше місце, поряд із повсякденними проблемами, - згадує Попов. - Ми разом відвідували різні рекрутингові центри. Він заглядав до "Правого сектора", спілкувався з представниками батальйону "Донбас"... Але всюди йому щось не подобалося - ідеологія не відповідала його уявленням. Найголовніше - ніхто не міг надати йому чіткої програми, як потрапити на фронт. І одного дня йому пощастило натрапити на "Азов".

Протягом своєї служби він відвідав Мар'їнку та Іловайськ, побував у Широкиному та Красногорівці, а також перебував у районі Горлівки.

- Коли він пішов у "Азов", я вирішив, що весь цей час я в ньому не помилявся. Він логічно пройшов свій шлях і знайшов своє місце. Я вирішив, що арка цього персонажа завершилася, - каже Сергій Громенко.

Пройшло близько трьох років, і Попов почав помічати, як змінюється манера висловлювань свого кримського друга. Єрмаков, який приїжджав до Києва на відпустку раз або два на рік, з кожним візитом ставав все більш обуреним українською державою - його дратувало практично все, що пов’язано з Україною.

Одна з особливостей, на якій наголошують знайомі Станіслава, це відсутність у нього критичного мислення та його надмірна вразливість до зовнішнього впливу. Пам'ятаючи про це, Попов намагався спростовувати проросійські тези, які час від часу чув від товариша. І спершу йому навіть вдавалося достукатися до Єрмакова.

Проте в його висловлюваннях помічалося дедалі більше кліше. Спочатку це були окремі елементи, потім великі частини, а зрештою - непроникна стіна, - згадує Попов.

І вже не було сили дотягнутися до того, щоб пролунати через цю стіну.

Стас у певний момент почав висловлюватися словами, характерними для медведчуківських програм, підтверджує його давній товариш. "Потім він почав замислюватися, як повернутися до Криму. Я запитав його: 'Але ж на тебе там справа'. Він відповів: 'Розумію, але, можливо, якщо буде потреба, я зможу потрапити через Сирію...'" (йдеться про ймовірну участь у війні в Сирії на боці Росії - УП). Український проєкт він став вважати безвихідним, а саму державу - такою, що не змогла реалізуватися.

Єрмаков не розкривав своїх політичних переконань перед усіма. Один з його товаришів по "Азову" характеризує його як спокійну і замкнуту особистість, яка охоче обговорює історію, але не має бажання виділятися серед інших. Водночас, він залишався бійцем, який не завів справжніх дружніх стосунків.

Як ілюстрацію можна навести невелику, проте важливу деталь: Єрмаков мав можливість без зусиль приєднатися до своїх товаришів, але ніколи не запрошував нікого - ані на каву, ані до магазину.

Проте, навіть у батальйоні його зміни не залишилися без уваги. Взаємини з колегами почали погіршуватися. Врешті-решт, у 2021 році він вирішив піти з військової служби.

З друзями, яких Єрмаков зустрів після свого переїзду на континентальну Україну, він посварився ще раніше. Кульмінацією їхніх розбіжностей стали президентські вибори 2019 року, коли після гострих політичних дискусій Станіслав, затятий опонент Порошенка, вирішив просто заблокувати своїх київських товаришів у соціальних мережах.

У тому ж році Попов зауважив ще одну трансформацію: Єрмаков став активно занурюватися в російську культуру.

Основною провідницею в "русскій мір" для нього стала викладачка філософії та культурології Національного педагогічного університету імені Драгоманова, Євгенія Більченко.

У січні 2021 року в навчальному закладі виник гучний скандал: Більченко охарактеризувала Україну як американську колонію, а закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" назвала опухлим лімфовузлом у хворобливому організмі. Студенти висловили незадоволення поведінкою викладачки, в результаті чого вона була звільнена. Після цього Більченко переїхала до Росії, а в січні 2022 року українська прокуратура пред'явила їй підозру у державній зраді та вербуванні коригувальників.

Після інциденту в університеті Єрмаков висловив Більченку слова підтримки. Незабаром їхня дружба, що ґрунтувалася на спільній любові до російської культури, знайшла відображення у постах на Facebook.

- Ми відвідали профіль Стаса і переглядали їхні спільні публікації. Вони обмінювалися віршами. Коли вона виконувала свої перформанси, він завжди був поруч, охороняючи її, - згадує Попов.

Саме Більченко стала тією, хто представив Станіслава Миколі Топалу, який згодом став його партнером у здійсненні диверсій.

Після початку широкомасштабного вторгнення Росії Єрмаков залишив речі в готелі, повідомив знайомим, що прямує до військкомату, і зник безвісти. Навіть його мати, яка прибула до Києва в пошуках сина, не змогла знайти жодних слідів Станіслава. Серед його товаришів, як військових, так і цивільних, почали ширитися чутки про те, що він зміг втекти до Росії.

Тоді Більченко з'єднала Єрмакова з кураторським колом ФСБ, і він став шпигуном на користь Росії. Він блукав вулицями Києва, маркуючи на карті місця, які могли привернути увагу російських спецслужб.

Можливо, саме завдяки фінансовим транзакціям від Більченка правоохоронні органи вийшли на слід Єрмакова у 2022 році. Вони провели обшук та допит, проте, не знайшовши жодних доказів, відпустили його під підписку про невиїзд. У той же день Єрмаков разом із Топалом покинули Київ. Куратор з ФСБ запропонував їм оселитися в Одесі.

До осені їм обіцяли, що їх вивезуть до Росії. Проте, згодом куратор повідомив, що це наразі неможливо, і запропонував надати розвідувальну інформацію з Одеси.

У другій половині 2022 року та протягом всього 2023 року спільники займалися документуванням інфраструктури, залізничних шляхів, військових установ та навіть суден у порту. В 2024 році вони перейшли до наступного етапу - здійснення диверсій.

Тепер Єрмаков описує свою діяльність на російські спецслужби як "тривалий і непростий шлях до рідних".

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.

У телефоні Олександра Попова є одна світлина, яку він зберігає для особливого випадку.

Можливо, ця інформація залишиться забутою в глибинах цифрових архівів — втратить значення, загубиться й буде забута. Але якщо в майбутньому Попов дізнається з новин, що Станіславу Єрмакову передали Росії в обмін на українських полонених, тоді цей знімок набує нового значення. Попов вирішить його оприлюднити.

У центрі фото - Єрмаков у блакитному худі. Руки в кишенях, на обличчі усмішка. Позаду - паркан російського посольства, а навколо - активісти з червоно-чорними прапорами. Це протестна акція в Києві, відповідь містян на збиття росіянами та їхніми проксі Іл-76 у Луганську 2014 року. Саме під час тієї акції міністр закордонних справ Андрій Дещиця заявив на камеру, що Путін - х*йло.