Хімічна небезпека на заході України: як "Хлорвініл" ледь не став причиною катастрофи, схожої на Чорнобильську трагедію.

Колись у Калуші, маленькому містечку в Івано-Франківській області, функціонував стратегічний завод, який міг стати втіленням індустріальної сили. Здавалося, що "Хлорвініл" ніколи не перестане працювати — його димарі виділяли дим як вдень, так і вночі, а світло з виробничих цехів було помітне з відстані кількох кілометрів. Тут трудилися цілі покоління, а життя міста вібрувало в ритмі заводу — від перших робочих змін до вечірнього сигналу.

Однак сьогодні від колись потужного хімічного підприємства залишилися лише руїни, солонувате "море" в Домбровському кар'єрі та тисячі тонн небезпечних відходів. "Телеграф" розкриває причини, чому цей важливий об'єкт перетворився на екологічну катастрофу і міг стати другим Чорнобилем.

У 1960-х роках, під час активної експансії хімічної промисловості в СРСР, Калуш став вибраним місцем для створення нового великого заводу, що спеціалізувався на виробництві хлору, каустичної соди та полівінілхлориду (ПВХ). Підприємство "Хлорвініл" планувалося для забезпечення значного внутрішнього ринку Союзу, а також для експорту частини своєї продукції.

Завод розвивався паралельно з містом: зводили нові житлові комплекси, гуртожитки, їдальні та спортивні стадіони. Отримати роботу тут означало здобути стабільність: регулярну зарплату, соціальні гарантії та шанс на власне житло. Хіміки вважалися однією з найпрестижніших спеціальностей у цьому регіоні.

У ті часи ризики обговорювалися вкрай рідко. Хімічна промисловість вважалася перспективною галуззю, тоді як соляні відвали, шламонакопичувачі та забруднена вода з кар'єрів сприймалися як невід'ємні аспекти "масштабного промислового проєкту".

Виробництво працювало цілодобово, і разом із продукцією зростали відходи. Величезні обсяги розсолів, що утворювалися під час переробки сировини, зливали у Домбровський кар'єр. Шламонакопичувачі, де зберігалися відходи виробництва, щороку збільшувалися.

Мешканці навколишніх територій згадують, що вода в їхніх селах часом ставала незвично світлою, а на поверхні утворювалася піна. Біля деяких виробничих приміщень відчувався різкий запах хлору. У 1970-1980-х роках такі явища сприймалися як ознаки "хімічного міста", і серйозні розмови про ризики не велися.

Утім, інженери вже тоді попереджали, що навантаження на Домбровський кар'єр зростає занадто швидко, а технології зберігання відходів не відповідають масштабам виробництва.

Весна 1982 року увійшла в історію "Хлорвінілу" як один з найскладніших етапів. 22 квітня на заводі трапилася аварія під час функціонування системи ректифікації вінілхлориду — речовини, що є легкозаймистою і токсичною. Згідно зі свідченнями працівників, відбувся раптовий викид газу. Хімічна хмара покрила частину території, а робітників терміново евакуювали з найближчих цехів.

Офіційних відомостей було обмаль — компанію вважали стратегічно важливою, тому інформація не підлягала розголошенню. Мешканці міста згадують, що в день інциденту в повітрі відчувався різкий хімічний запах, а в деяких навчальних закладах проводили "профілактичні провітрювання".

Тільки згодом стало відомо, що трагічна подія призвела до загибелі людей. Згідно зі свідченнями очевидців та краєзнавчими дослідженнями, число жертв могло досягати 16 осіб: частина з них померла на місці, а інші - у лікарні протягом наступних днів. Офіційно точна кількість загиблих не була озвучена, і протягом багатьох років ця інформація передавалася лише через усні розповіді осіб, які були свідками трагедії.

Вогняні інциденти вдалося запобігти, але ця аварія стала сигналом до дії: необхідно було оновити виробництво та зміцнити заходи безпеки. Однак через кілька років країна опинилася в тяжкій економічній кризі, і фінансування, а також державна увага до цієї проблеми виявилися вкрай недостатніми.

У 1990-х роках продукція "Хлорвінілу" перестала користуватися попитом. Завод функціонував на основі застарілої технології ртутного електролізу, що вимагала великих фінансових витрат. Зменшення державних замовлень, порушення союзних зв'язків і різке зростання цін на енергоносії призвели до збитковості виробництва.

Зупинялися цех за цехом. Працівників переводили на неповний тиждень або відправляли у безстрокові відпустки. Частину корпусів передали в оренду, а деякі -- законсервували, але з часом їх почали розбирати на метал.

До початку 2000-х "Хлорвініл" фактично припинив існування. Величезні бетонні майданчики заростали бур'яном, а на колишню територію заїжджали лише охоронці або промислові сталкери.

Після закриття підприємства основна проблема залишилася невирішеною – тисячі тонн відходів продовжували чинити негативний вплив на навколишнє середовище.

Кар'єр Домбровського став величезним соляним озером, в якому концентрація солей може істотно перевищувати рівень вмісту солі в морській воді. У різні роки спостерігалися загрози затоплення прилеглих ділянок та зміщення "соляного дзеркала".

Старі хвостосховища також залишаються серйозною загрозою — найбільш відомим з них є №2, яке вважається одним із найвразливіших об'єктів на заході України. Інженери неодноразово підкреслювали, що внаслідок можливого руйнування дамб хімічні відходи можуть потрапити у водні системи міст Болехів та Калуш, а далі — в річку Дністер.

Для місцевих ці місця стали символом минулої епохи. Одні називають їх "раною на мапі Прикарпаття", інші -- унікальним ландшафтом, де хімія та природа роками борються одна з одною.

На 2025 рік територія колишнього заводу "Хлорвініл" являє собою занедбані руїни, розбиті дороги, напівпорожні склади та цехи без дахів. Хоча деякі приміщення експлуатуються приватними підприємствами, більшість площ виглядає так, ніби їх давно залишили без нагляду.

Сталкери охрестили цю територію "хімічним Детройтом Прикарпаття". Журналісти проводять тут свої репортажі, фотографи шукають цікаві контрасти, а місцеві жителі іноді навідуються, щоб поглянути на те, що колись було душею міста.

Нагадаємо, раніше "Телеграф" писав, як величезний комбінат під Львовом став промисловим кладовищем. Підприємство, що годувало 18 тисяч робітників і постачало сірку для всього СРСР, всього за кілька років стало руїною.