Карпати, я закохалася у вас
Саме так мені хотілося кричати на весь голос біля Манявського водоспаду. А потім я повторювала ці слова знову і знову. Бо Карпати – це не тільки величні гори, стрункі та високі смереки. Це, перш за все, люди – щирі, гостинні, доброзичливі, талановиті та працьовиті. Їхні гарячі серця зігрівали нас в тріскучий мороз. Але про все спочатку.
В Карпатах я ніколи не була. Тож скористатися пропозицією від Національної спілки журналістів України, вирішила без коливань. Зі своєю зарплатою я, можу влаштувати хіба що похід по Пущі Водиці з ночівлею.
Отже, дякуючи Луганській регіональній спілці НСЖУ, я - журналіст-переселенець мала можливість здійснити одну з заповітних мрій - відвідати Карпати.
На білети нашкребла. А проживання та харчування безкоштовне. Та й збиратися з нашим переселенським скарбом недовго, як то кажуть – підперезався, та й пішов. З відпусткою швидко все владнала. Аж тут несподіванка – морози за -20. І якого біса я тути поїду?
Але трохи поміркувала. Є нагода зустрітися з колегами, навіть з Луганська, нові люди знову ж таки, нові місця, нові враження. Отже до пригод я готова, задалася думкою – і рушила.
Стара Гута
До Івано-Франківська потяг прибув майже о шостій ранку. Нас зустрічали, тож 17 градусів морозу ми відчути не встигли. До речі, питаннями організації нашого відпочинку займались Івано-Франківська обласна адміністрація, безпосередньо начальник управління діяльності та комунікацій з громадськістю Володимир Джигіта, та обласна спілка журналістів – голова Лілія Боднарчук. Велика їм за це подяка.
Я в Карпатах! Мене переповнювали передчуття невідомого, бажання швидше пірнути в пригоди. І символічно це почалось на світанку.
Майже казковий готель «Синьогора» в селі Стара Гута гостинно приймав нас всі 9 днів перебування в Карпатах.
Після сніданку я з нетерпінням побігла оглянути місцевість.
Кучугури снігу, охайні, здебільшого дерев’яні, будинки, річка Бистриця Солотвинська, сільська церква, крамнички, зупинка, місточки. Досить мальовниче село. І все це осяяне зимовим сонцем. І доброзичливі песики, яких ми потім будемо щодня пригощати.
«Доброго здоров’ячка», - бажала я всім, хто зустрічався. «Слава Ісусу, пані», - чула у відповідь.
А за обідом наша невеличка група мандрівників зібралася в повному складі. Як же я зраділа, коли зустріла добру знайому колегу Ганну. Вона приїхала з чоловіком Андрієм і донечкою Катрусею. А ще в нашій дружній команді був журналіст Дмитро з сином Сашком із Краматорська.
Ми згадували, своє довоєнне спілкування, подолання проблем переселенського життя. Дмитро поділився, як з дружиною Олею, теж журналісткою, набували нові навички, створили з нуля і зробили досить популярним новинний сайт.
Після вечері вже разом ми гуляли вечірньою Гутою. Сніг хрустів під ногами, великі смереки, ліхтарі, луна. Це було так романтично! Я відчувала що справжні дива ще попереду.
Думки про вічне та буденне, або Незабутня подорож до Маняви
Дорога до Манявського скиту йшла в гору серед високих гір та дерев, налаштовуючи на зустріч з духовним, з Богом.
Нас гостинно зустрів намісник Спасо-Преображенського скиту Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря КП ігумен Феогност.
Спочатку був невеличкий екскурс в історію. Намісник розповів історію, як ще в далекому 1241 році декілька монахів з Києва, що тікали від монголо-татарської навали, знайшли джерело з такою самою водою, яка за складом була ідентична воді в Печерській лаврі. Створивши братство, вони далеко від людей несли свій монашеський подвиг.
А потім в 1606 році місцевий Монах Йов Княгиницький заснував на цьому місці монастир, який проіснував до 1785 року, коли австрійська влада заборонила православ’я. За товстими мурами, залишки яких ще залишились не зруйнованими, місцеве населення ховалось від татарських загарбників. А самому скиту підпорядковувались на той час 556 монастирів Галичини, Буковини, Молдови. І відновив своє існування скит лише у 1990-х роках.
Ми слухали про легенди, пов’язані з цим святим місцем, історичних діячів, яких поховали в скиту, як наприклад гетьмана Івана Виговського, доторкнулись до святого кам’яного хреста, від якого і в лютий мороз відчувалося тепло. Приложилися до святого іконостасу, замовили молебни про здоров’я рідних та близьких.
Але найбільш цікавими біли бесіди про ситуацію з країною, війну. Чому війна забирає кращих? Чим відрізняється Захід і Схід. Як поєднати країну?
І треба сказати, що в цьому сенсі ігумен Феогност проводить велику роботу. Він працює з молоддю, спілкується з багатьма священнослужителями та прихожанами з Донбасу.
І може це символічно, він навіть вчився в одному закладі з Луганським владикою. І вірить, що саме духовні люди зможуть відродити країну, об’єднати людей на створення потужної і щасливої держави.
Ми добряче замерзли, і не встигли відігрітись в машині, як манявці нам влаштували справжнє випробування. Жителі села Манява вважають найціннішими своїми святинями – скит та водоспад. Тож на нас чекало друге диво, яке розташоване в семи кілометрах від села в горах. І дістатися туди можна було тільки тягачем та ще й у кузові. А на вулиці мороз під 20 градусів. Василь, водій вантажівки, так облаштував все, що відмовитись ми не змогли.
Не такий страшний чорт, як його малюють. І їхати було весело. Тим більше, що для всіх такі мандри були вперше. І з кожним кілометром підйому, дух захоплювало все дужче й дужче.
Але коли підійшли до водоспаду, саме там я відчула всю силу і велич Карпат, їх красу. А себе такою крихіткою в цій світобудові. Мабуть, це було якесь цілюще місце сили. Бо саме там хотілося кричати: «Карпати, я закохалася у вас!».
Водоспад від морозу перетворився в неймовірну крижану споруду. Нам мерзнути було ніколи, бо треба було все побачити, сфотографувати на згадку.
Нагородою ж за це випробування стало палке спілкування з місцевими жителями – двома Василями, біля багаття. Звичайно ж, вони подбали про зігріваюче та смачний передобідок – пиріжки, бутерброди та смажене на багатті сало.
Але більше зігріла щира розмова про буденне життя, однакові проблеми, бачення ситуації. Розповідали про рідних і близьких, яких доля закинула до Росії, і як ця клята війна руйнує на шматки душу, родинні стосунки.
Дорога назад промайнула вже швидше. Прощалися з Василями, як з рідними.
А супроводжував нашу команду у цій подорожі заступник голови Богородчанської районної адміністрації Василь Поштарюк
Коломия – писанкова пісня
Радо зустріла і показала нам, чим пишаються в Коломиї директор Коломийської ЦРБ Наталія Тарновецька. Багато спілкувались. Відчули щирість і доброзичливе ставлення до жителів Донбасу.
Нам показали Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. З цікавістю розглядали предмети побуту з дерева, кераміки, одяг, дивувалися творчістю народних майстрів, слухали про обряди. Все це дбайливо зберігається, відновлюється. І що цікаво, осередки культури в Коломиї – Народний дім, театр створили священники. Для мене це було відкриттям.
Захоплюючу розповідь екскурсовода в музеї історії міста Коломиї нам довелося перервати, щоб поспілкуватися з журналістами місцевого телебачення. Ми для містян виявилися почесними гостями, яким вони приділили увагу і невеликий телесюжет в місцевих новинах. Сфотографували нас і для місцевої газети.
Звичайно ж, нам показали і восьме чудо України – музей Писанки – декоративних пасхальних яєць. В колекції музею зберігається більше 6 тис. експонатів з різних куточків України та світу.
Це дійсно диво. Щоб побачити ці витвори народного мистецтва, треба зайти в саме яйце – найбільшу писанку в світі. Але найцікавіше було всередині.
Нам розповіли про історію і призначення писанки, знаряддя та техніки розпису яєць. Є серед іншого і писанки, зроблені захисниками України - героями АТО, підписані першими особам держави. На першому поверсі можна придбати писанки, сувеніри, різні вироби з бісера.
Поїхали з Коломиї ми з подарунками - пані Наталя вручила кожному чудові книги на згадку.
На Галицькій землі
Начальник Галицького районного відділу культури Івано-франківської області Марія Іваськів навіть сама приїхала за нами в Стару Гуту, та ще й не одна, а з журналістом, бо для галичан це стало подією.
Пані Марія згадала, як приїздила на Донбас у далекі 90-ті роки, коли не виплачували зарплати. І ініціатива приймати делегацію з Івано-Фраківщини належала саме місцевим працівникам культури, а не адміністрації. І пригощали їх тим, чим Бог послав, тобто овочами з власних городів. Скільки часу пройшло, а з якою теплотою згадує пані Марія ті баклажани, що виставили на стіл! Тож хіба ми не один народ?
А тепер галичани з нами ділилися найкращим, що мали. Цікавим було все - і Музей народної архітектури і побуту Прикарпаття, Музей історії давнього Галича, розміщений у Митрополичих палатах, латинська катедра Успіння Пресвятої Богородиці.
Та у Галицькому національному природному парку ми затримались найбільше. Фахівці закладу познайомили зі своїми підопічними – ведмедями, лисами, лосями, птахами, іншими звірами, яким вони надали притулок, дбайливо за ними доглядають і відтворюють їм природні умови. Про природу і фауну Галичини розповісти вже не було часу, то нам подарували чудову книгу.
А потім на згадку ми зробили колективне фото біля пам’ятника Данилі Галицькому.
Ірина Маринич, член НСЖУ, кореспондент Паралель-медіа
Далі буде...
