»Паперовий літак» завершив свій перший політ
В суботу я привезла додому повний рюкзак літаків. Це не метафора, не художній домисел і тим паче не вигадки замріяної поетеси. Це, як то кажуть, науково доведений факт. Розстібаю «змійку» - а там повно літаків. Я точно їх бачила.
Ідея провести конкурс для молодих авторів Луганщини народилася навесні 2016 року, а точніше, в березні. Аж до липня вона мужніла і спиналася на ноги, доки не набралася сил, оформилася, вдихнула повні легені повітря, розправила крила – і рвонула в небо. Так народився наш живий літак – з ногами, легенями і поетичною душею.
Ще на етапі роздумів і планування до нас долучилися дончани. І отак, з двома крилами у вигляді Луганської і Донецької обласних організацій НСПУ ми вирушили в політ. Отже, в чому полягала головна ідея і конструкція конкурсу?
Мета – знайти нові голоси Донбасу, які би ми змогли підтримати, дати їм поради, допомогти з публікаціями, направити на конкурси та інші цікаві літературні заходи. А потім – і прийняти до НСПУ. Адже відомо – у молоді багато енергії та бажання, але не завжди достатньо інформації і розуміння, у який бік рухатися. Сам конкурс став приводом для початку співпраці та спілкування, а не просто заходом з роздачі дипломів.
А оскільки в цей же час Національною спілкою готувалися регіональні наради молодих авторів, то вирішили: головний приз для двох переможців від кожної області – можливість побувати в Харкові на нараді таких же молодих і талановитих літераторів з восьми областей України.
І ось 17 вересня всі ми зібралися у приміщенні Сєвєродонецького музичного училища імені Прокоф’єва. Ми – це учасники конкурсу і журі у складі членів НСПУ Тетяни Литвинової, Ганни Гайворонської та мене, Богдани Гайворонської.
Звичайно, відкриття конкурсу з такою назвою не могло обійтися без запуску паперових літаків. Кожен учасник зробив свого літуна, написав на ньому ім’я та прізвище та відправив у літературне небо Луганщини.
Конкурсанти надіслали близько 30 робіт, але прибути на сам конкурс змогли менше половини заявлених авторів. Про відсутність деяких з них ми дуже шкодували – наприклад, поетів
Катерини Карабен-Фортун з Моріуполя і Андрія Крюкова із Сватова, прозаїка Іллі Жило з Маріуполя. Але і серед тих, хто прибули, було багато цікавих і самобутніх авторів, для яких не шкода не те що дипломів, а й півцарства на додачу.
Переможниця у номінації «Проза» Ольга Кудінова прибула аж з Марківки, залишивши на півдня 8-місячну дитину. А всього в Ольги троє дітей – і вона встигає писати таку витончену прозу! Золота призерка у номінації «Поезія» Валерія Андрєєва виявилася землячкою моєї мами – кремінянкою.
Друге місце у номінації «Проза» посіла Анастасія Юник. Настю, якщо ти читаєш ці рядки, знай – нам було важко визначитися з переможцем в цій номінації, адже ви з Ольгою обидві - надзвичайно потужні авторки. Третє місце дісталося Ірині Удоденко з її енергійним та емоційним оповіданням з елементами «екшену».
Срібло та бронзу у поетичному розділі отримали відповідно Вікторія Львова та Ірина Дрєбєннікова – авторки з тонким гумором і елегантними короткими віршами.
На Харківську нараду за результатами конкурсу поїдуть Валерія Андрєєва і Ольга Кудінова від Луганської області; Катерина Карабєн-Фортун від Донецької області.
Я хочу від щирого серця подякувати директорці Музичного училища Марині Яворській – її допомога вартує невимовно багато. Нас гостинно прихистили стіни цієї обителі музики, а колектив училища підготував для конкурсантів чудовий живий концерт, поєднавши поезію слова з поезією нот.
До речі, наші паперові літачки так і лежали на паркеті під ногами, доки конкурсанти читали свої твори. А потім, щоби не додавати прибиральниці роботи, ми поскладали їх собі до сумок та повезли додому.
Від конкурсу лишилися найприємніші спогади. Сподіваюся, що наступного року наш літак буде ще більшим, гарнішим, кольоровим и багатокрилим. Адже він – поетичний, тому має право на безмежну кількість образів та втілень.
Богдана Гайворонська, Голова Луганської обласної організації НСПУ, Секретар НСПУ по роботі з молодими авторами
Добірка
Катерина Карабєн-Фортун, м. Маріуполь
Ми - індиго
Сновидіння збираються в зграї
І відшторюють млу дрібно-зоряну...
Сновигать починають трамваї,
На платформі вже ночі немає –
Подалась в п'ятивимірну сторону...
Між людьми височіють бархани...
В цих трьох вимірах все неозначене,
Тільки всесвіт п’є зілля догани.
Знаки оклику – гострі паркани,
За якими – троянди небачені...
З потойбічних галактик – манери,
Тільки душі в нас голі, без одягу,
З часопростору наші галери,
Ми на мінному полі – сапери
І за мир – до останнього подиху...
Сновидіння збираються в зграї,
До світанку торкнувшись холодного.
На Землі нас любов лиш тримає...
Ми – народ, той, якого немає,
Бо далеко один є від одного...
Андрій Крюков, м. Сватове
Ранок в полі
Танцюють в полі променисті хвилі
Дбайливий вітер їм дає розгін,
І розплітають ниви жовтокрилі
Засмаглі стебла сонячних пір'їн...
Поміж ланів і синіх небокраїв
Повзе, як змій, невтомно, темний шлях.
В його обіймах стомлено зітхає
Роздолля поневоленого птах.
А під його крилом – віків криниця,
В ній тепле світло лащиться зрання.
Над рідним краєм сонце колоситься –
Пшеничне жовтороте пташеня.
Валерія Андрєєва, м. Кремінна,
І місце в номінаціх «Поезія»
***
Семнадцатая осень на солнечном пороге,
А лето так устало - уходит по-английски
И листья, листья, листья на золотой дороге,
И голубое небо так безнадежно близко...
Рассветы и закаты теперь в сентябрьских красках,
Малиновым узором рисует тёплый луч...
Меняются сезоны, а люди так же в масках,
И всё сложнее солнцу прорвать блокаду туч...
Текут послушно реки под древними мостами,
Минуты в бесконечность плывут, плывут, плывут,
Воспоминанья пахнут погасшими кострами...
На перекрестке судеб опять кого-то ждут...
Смеётся смелый ветер, в окно порой стучится,
Всё так же бьётся сердце: то в грусти, то в тревоге
И безмятежно вольно летят по небу птицы...
Семнадцатая осень на солнечном пороге...
Півсекунди до зими
Півсекунди до зими. Не зігріє теплий светр,
Дива зачекавшись, день застигає в напівсні.
Я і ти. Між нами - прірва. Хоч фізично тільки метр.
Знову затремтіли пальці. Чи від холоду, чи ні...
Прощавай, безмежне небо. Зрадила твою я синь,
Замість ніжної блакиті - темний-темний шоколад...
Більш не берегиня храму понівечених святинь...
Місто засипає перший довгожданний снігопад...
Припорошені алеї, змерзлі квіти і думки,
Гордовитий мій двійник з відчаю під снігом вмер...
На повторний шанс давно вже порозпродано квитки...
"Чи щаслива?" - каже мама. Не сьогодні, не тепер.
Півсекунди по зимі. Кава - замість теплих слів,
Очі більш не листопадні, по-грудневому сумні...
Запалали перші зорі. Вогник тьмяно дивом тлів...
Скільки сказано даремно, а найголовніше...ні.
Анастасія Юник, Старобільський район, ІІ місце в номінації «Проза»
***
пахне дощем і розлукою
і сонце поволі ховається за край
запалюються вогні
маленького міста й великих очей
і не здогадатися
чи то місто каштаново зайшлося злістю
чи твої очі горять мигдалем миттєвостей
стає запаморочливо тісно
і в тобі
і в цьому місті
тому єдине що залишається
прогнати вас обох додому
у кришталеве віддзеркалення ночі
у нескінченну елегію снів
аби нестерпність розлуки більше не тисла
як камінь на Сізіфа
***
душа бажає висоти
серце прагне до польоту
ми линемо у вирій як пілоти
на повітряних конях ночі
здається океани тануть під нами
зливаються воєдино з небом
стають бузково-блакитною вирвою спокою
а час невгамовно руйнує повітряні замки сльотою
хочеться вириватися назовні
розірвати фюзеляж
вистрибну з парашутом
полишити палаючий літак
попрощатися з рідними
написати СМС коханому
востаннє полаятися з сусідом
гримнути на кішку
заспівати пісню
обійняти маму
допити несолодку каву
зайти востаннє у соціальну мережу
востаннє зробити щось
аби лише запам’ятати кожну миттєвість
законсервувати її
загіпсувати спогади у мозку й душі
стати кимось важливим на цю частку секунди
і якщо не для світу то хоча б для тебе
