»Регіональна» мова на Луганщині витіснила державну
Нещодавно я спілкувалася з нігерійцем – студентом одного з луганських вишів. Цей молодий чоловік, який прекрасно, майже без акценту, володіє українською мовою (вивчив її на 7-місячних підготовчих курсах у Тернополі), висловив мені своє глибоке здивування тим, що, приїхавши навчатись у Луганськ, він її тут ніде не чує й не бачить, а тому не розуміє, де він зараз перебуває – в Україні чи, може, в Росії?
Відтоді, як депутати Луганської облради ухвалили рішення «Про заходи щодо реалізації закону України «Про засади державної мовної політики» (сталося це 17.08.2012 року), сегмент української мови в офіційній сфері на Луганщині скоротився майже до нуля. Якщо до цього ще де-не-де можна було зустріти таблички з назвами вулиць умовно українською мовою (наприклад, «вул. Совєтская»), то тепер – лише російською та англійською: «ул. Советская» – «Sovetskaya Str.», на державних закладах та їхніх кабінетах замінюють вивіски: було «Міліція», «Начальник паспортного столу» – стало «Милиция», «Начальник паспортного стола» тощо.
Рекламу на місцевих радіо- й телеканалах нашвидкуруч (а тому – неякісно, з численними українізмами, як-от: «чернухинские курчата», «скворчит сковорода») переклали російською мовою.
На сцені Луганського обласного академічного українського драмтеатру, репертуар якого раніше був виключно українськомовний, тепер показують і російські п’єси – такі, як, наприклад, «Распятая юность» (про молодогвардійців), «Он – моя сестра» (анонсована як «самая скандальная трагикомедия года Первого луганского негосударственного театра», яку не рекомендують дивитися дітям до 16 років).
Ведучі обласних телеканалів навіть про українські етнографічні реалії – такі, як вишиванка, рушник – розповідають тепер виключно російською. Щоправда, поки що зберігається українськомовне обрамлення місцевих передач, а саме – привітання і прощання ведучих із глядачами.
«Оптимізація» шкільної мережі цього навчального року значно скоротила кількість класів з українською мовою навчання. Так, у школі № 44 міста Луганська ще минулого року їх було 8, а тепер лише два. Усупереч волі батьків, які хотіли, щоб їхні діти здобували освіту українською мовою, ці класи об’єднали з російськими і перевели на «регіональну» мову навчання. Так, наприклад, сталося з 15 учнями українського 6-го класу школи № 22, яких 1.09.12 року приєднали до класу російського. Батьки тих дітей писали листи з протестом в різні інстанції – від міського управління освіти до Верховної Ради й діаспори. А позаминулого літа вони навіть самотужки зібрали 83672 гривень, яких, за словами начальниці місцевої освіти Валентини Кіяшко, не вистачало для функціонування їхнього класу.
За офіційною статистикою, кількість дітей, що здобувають освіту в українськомовних школах/класах Луганська, за всі роки незалежності не перевищувала 13 відсотків, а по області – 40 (це при тому, що українців у Луганську 50%, а в області 58%). Але попри те, що в обласному центрі (теж за офіційними даними) 14% українськомовних дитсадків, Вам у пошуках такого садка доведеться обійти весь район міста. Мої знайомі ледь знайшли для своєї дитини українську групу, але раділи недовго, бо, як виявилося, вихователька говорить українською, лише коли вранці каже дітям «Доброго ранку!» і ввечері – «До побачення!»
Адаптація Луганщини до «Русского мира» почалася ще за Ющенка
Ліквідовувати українські класи та школи на Луганщині почали ще 2008 року – тоді значного розголосу набули історії зі школами № 7 у Рубіжному, № 8 в Лисичанську, № 15 у Красному Лучі, школами №№ 22, 30, 48 в обласному центрі. Саму ліквідацію влада спочатку назвала «реорганізацією малонаповнюваних класів», а потім – «оптимізацією шкільної мережі», мотивуючи її потребою економії державних коштів.
Відтоді ж у сільських школах почали вводити уроки російської мови, бо, за словами директорів тих шкіл, їхнім випускникам важко адаптуватися до всуціль російськомовного навчання в коледжах та вишах Луганщини. Що вже говорити про інші факультети національних (за статусом) університетів, якщо навіть українським філологам предмети неукраїнознавчого циклу читають російською мовою!
2007 року в Луганську за сприяння тодішнього мера Москви Юрія Лужкова відкрили першу в Україні російськомовну школу-гімназію з поглибленим вивченням російської мови, літератури та культури. Ця гімназія обладнана значно краще, ніж звичайні школи; Москва поповнює її бібліотечний фонд, організовує обмін делегаціями вчителів та учнів.
2008 року посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін подарував луганським п’ятикласникам 8 тисяч підручників для читання «Страноведение. Россия. Путешествие по Руси и России во времени, пространстве и языке». А 2009 року фонд «Русский мир» спільно з луганською облрадою відкрив на місці колишнього залу Україніки обласної наукової бібліотеки свій «Русский центр».
Уже не перший рік луганські вчителі початкових класів і вчителі-русисти їздять на курси підвищення кваліфікації до Росії, де «Руський мир» їх обробляє ідеологічно і забезпечує відповідною методико-виховною літературою.
А тим часом… Соціологи помітили таку тенденцію: чим менше в певному регіоні української мови, тим більший тут рівень антиукраїнських настроїв.
Головний новітній русифікатор Луганщини – обласна рада
Попри велику кількість злободенних соціально-економічних проблем регіону, для депутатів луганської облради перманентно ключовою вже багато років поспіль залишається все ж таки тема «захисту прав земляків говорити рідною мовою». Їхні численні «мовні» звернення, постанови, рішення, заяви до вищого українського керівництва і європейських правозахисних структур про те, що російська мова в Україні нібито зазнає гонінь, уже набили оскому.
Голова облради Валерій Голенко постійно наголошує, що Луганщина поліетнічна, адже тут проживає понад 120 націй і народностей, а російська мова тут є рідною для 91% громадян (очевидно, що до офіційного числа російськомовних – 68,8% – він приплюсував ще 22% тих, хто, крім рідної мови, вільно володіє російською).
Ще не був ухвалений Верховною Радою мовний закон, а луганські обранці виносять співзвучне з законопроектом Єфремова – Симоненка – Гриневецького (суть якого – «Украина для русскоязычных!») рішення № 5/25 від 20.05.2011 року про «регіональний» статус російської мови як «засобу вираження культурного надбання і спілкування більшості населення області».
Луганська облрада за сприяння російського уряду вже всьоме організовує міжнародні науково-практичні конференції. Остання – «Багатство духовного мира славян и уникальность восточнославянского менталитета» – відбулася в Луганську у вересні 2012 року. А відкриваючи 2008 року конференцію «Русский язык как фактор развития духовности в современной Украине», Валерій Голенко заявив, що він змушений захищати права своїх російськомовних виборців від «агресивного націоналізму» і добиватиметься «реальної двомовності».
Як бачимо, правозахисна складова діяльності луганської облради є дуже виразною. От і в останньому з наведених її рішень сказано: «будь-які привілеї або обмеження прав осіб за мовною ознакою, мовна дискримінація є неприпустимими».
Життя ж показує, що, захищаючи лише російськомовних своїх виборців, луганська влада з українськомовних громадян робить ізгоїв. Наведу кілька прикладів на підтвердження цього. Мешканка Біловодська Віра Аннусова звертається до працівника районного суду своєю рідною українською мовою, а той їй відповідає російською й при цьому цинічно заявляє: «Тепер ми маємо право вибирати мову!» На моє особисте звернення до співробітниці Луганської ОДА українською я отримала на свою адресу сміх, глузування й вимогу перейти на мову російську, бо вона, бач, не вчила у школі українську. Студент луганського університету Сергій Мельничук уже кілька років безуспішно відстоює своє право в українських судах здобувати освіту рідною українською мовою.
Українцям ніхто не допоможе, крім них самих
Такого, мабуть, немає ніде у світі – щоб народ, ім’ям якого названа країна, був настільки принижений у цій країні. У цьому контексті я пригадала розповідь свого знайомого Богдана Скробута про те, як ще 1995 року він звернувся до тодішнього першого секретаря посольства США в Україні Джона Степанчука з проханням підтримати в міжнародних судах українців. На це прохання він тоді відповів: «Вас можна було б захистити, і дуже легко, але за однієї умови: якщо б ви були представниками меншини в Україні – греками, німцями, євреями чи росіянами. Але ж ви – українці!»
А німецька вчена Юліане Бестерс-Дільґер, яка добре знається на несправедливих для корінного етносу мовних реаліях в Україні, чесно зізналася в нещодавній розмові з Сергієм Мельничуком, що Німеччина не хоче псувати стосунки з Росією, тому й не помічає фактів мовної дискримінації…
Всі наведені у статті факти вельми промовисто засвідчують, що русифікація в Україні виходить на свій завершальний етап. І для того, щоб у цій ситуації врятувати свою мову, українці мають розраховувати лише на себе.
Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч
