"Ніколи не забувайте про хлопців в окопах". Олена Фроляк розповідає про перші дні вторгнення Росії, підтримання стійкості та свою діяльність у телемарафоні.

Головна редакторка програми Факти ICTV і Факти тижня Олена Фроляк розповіла NV про роботу в новинах під час повномасштабної війни, пригадала перші дні вторгнення і поділилася, як їй вдається зберігати рівновагу в постійному потоці новин.

У понеділок, 24 лютого, виповнилося три роки з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. NV поспілкувалися з головною редакторкою програми Факти ICTV, яка зараз виходить у телемарафоні Єдині новини, Оленою Фроляк, яка пригадала перші дні вторгнення, розповіла, що допомагає їй зберігати рівновагу на емоційних гойдалка сьогодення в епіцентрі подій, рішення встановити вдома сонячну електростанцію і розмови з психологом, а також про важливість професії журналіста і складнощі в роботі телемарафону Єдині новини.

24 лютого відзначилося трьома роками з моменту початку Великої війни. Напевно, як і багато інших, ви досі згадуєте той день у всіх його деталях.

Минуло три роки, і тепер згадувати той день у всіх його подробицях зовсім не хочеться. 24 березня рано вранці мені зателефонував наш випусковий редактор Сорока, його голос тремтів, коли він вимовив: "Лєнка, почалось". Автоматично приготувавши каву, я швидко зібрала найнеобхідніше, розбудила чоловіків і вирушила на роботу. Ми відпрацювали ефір, а 25-го я відправила дітей з братом на Івано-Франківщину. Наша родинна штаб-квартира знаходилася у мами в Тарасівці, неподалік від Василькова. 26-го в Василькові почалися жахливі вибухи, і я дуже злякалася (сьогодні ми виглядаємо сміливими). Я забрала дівчат і сіла в машину, вирушивши в Косів разом з мамою, подругою і собакою. Чоловік пішов до ТРО, а ми їхали 36 годин, і ця подорож назавжди залишиться в моїй пам’яті. Зараз, коли я дивлюсь на події з відстані трьох років, можу сказати лише одне – мені не варто було кудись їхати. Це було поспішне, панічне, імпульсивне рішення... Я провела в Косові рівно місяць, а 31 березня повернулася до Києва.

-- Як особисто ви і ваша родина справляєтеся із викликами сьогодення?

Як і всі інші, ми пережили обстріл і день, і, слава Богу, все минулося! Найголовніше — постійно бути чимось зайнятим, допомагати іншим, працювати, і тоді можна якось витримати. Завжди пам'ятайте про хлопців у окопах, і це допоможе вам впоратися з труднощами. Я дуже горда, що вирішила встановити вдома сонячну електростанцію. Хоча її потужність лише 5 кВт, нам цього цілком достатньо. Путін став останнім аргументом на користь нашого вибору, тому одразу після перших тривалих відключень електрики ми почали реалізувати проект альтернативної енергетики! Радість від сонячного світла просто неймовірна! Тому я рекомендую всім, хто має таку можливість, зробити те ж саме! Багато наших сусідів також вирішили наслідувати наш приклад і відмовитися від генераторів, які постійно потрібно заправляти. Я вважаю, що встановлення сонячної електростанції стало одним із найважливіших рішень нашої родини під час війни.

Яким чином, на вашу думку, ці три роки вплинули на вас?

Безперечно, відбулося значне перетворення. Ця війна забрала у нас роки життя, позначившись на нашому здоров'ї. Ми перебуваємо в стані постійного стресу, що змушує організм активувати захисні механізми, водночас відключаючи інші, не менш важливі функції. Вони, наче, впадають у сплячку. Наслідки цього викликуватимуть наслідки, які ми відчуватимемо ще тривалий час.

Війна навчила мене цінувати кожну мить та годину, не відкладаючи важливі справи на потім. Я виробив для себе три основні принципи під час війни: дбати про фізичне здоров'я, підтримувати психічний стан, займатися повсякденними справами та розвиватися. Читання книг, перегляд фільмів, відвідування виставок і театральних вистав — це необхідно. Так само, як ми піклуємося про своє тіло, важливо дбати й про розум: відкривайте нові горизонти, а не лише гортайте соціальні мережі.

Я зараз буквально поглинаю книги, і це приносить мені величезне задоволення. Саме в часи війни я вирішила вступити до Києво-Могилянської бізнес-школи на захоплюючий дев'ятимісячний курс "Стратегічний архітектор". Ми вже завершили модулі, і тепер я готую свій проект на захист в квітні! Це непросте "воєнне" рішення, але воно, безумовно, варте зусиль! Це виклик для мого особистого розвитку, нові знайомства, цікаві люди, нові можливості, нові знання та нова я!

-- Емоційні коливання -- це характерний для українців стан душі. Можливо, саме це й пояснює численні конфлікти в соціальних мережах. Чи вдається вам підтримувати баланс?

Я майже не користуюсь соціальними мережами, і, як ви можете бачити, я цілком жива і не відчуваю браку в чомусь. Це мене не приваблює, і я не бажаю витрачати на це свій час.

Щодо емоційних коливань, нещодавно я взяла інтерв'ю у однієї психологині, яка пояснила мені термін "ментальне здоров'я". Її визначення вразило мене і стало дуже близьким: ментальне здоров'я полягає в тому, щоб зберігати себе, аби мати можливість допомагати іншим. Це означає, що потрібно спочатку дбати про власне здоров'я, щоб стати корисною не лише для себе, а й для інших. Це думка справді глибоко відгукнулася в мені... Тому, щоб впоратися з емоційними гойдалками, давайте згадаємо про ЗСУ, робимо донати, допомагаємо, і чесно нагадуємо собі: "Згадай про хлопців у окопах!"

Ваш досвід у сфері журналістики є вражаючим. Лише ваш проект "Факти", яким ви керуєте, має майже 25-річну історію. Залишатися в центрі подій та постійно занурюватися в новини — це більше підтримка для психічного здоров'я чи, навпаки, виклик?

Так сталося, що новини стали моєю професією. Як і у випадку з хірургом, який 25 років проводить операції, це не означає, що він постійно перебуває в операційній. Я чомусь часто знаходжу паралелі з лікарями.

Журналістика – це не просто професія, а мистецтво. Створення новин – це складний процес, який я вважаю своєю основною діяльністю. Однак це зовсім не означає, що я постійно переглядаю новинні стрічки! Мені доводиться багато читати, аналізувати, узагальнювати та осмислювати інформацію. Для того, щоб генерувати цікаві теми, недостатньо лише поверхневого ознайомлення з новинами – потрібен більш широкий контекст та глибше розуміння світу. Це справжній виклик і талант – перетворити звичайну новину на захоплюючу історію з новими перспективами, різними рисами та всебічним аналізом. Не завжди це вдається, але коли вдається – це справжня перемога! Саме цю ідею я намагаюся донести до своїх колег: у сучасному журналістському середовищі недостатньо просто передати новину, потрібно її осмислити, відчути та пережити. Вибачте за пафос, але це важливо!

Щодо психічного стану... Особи, які віддано працюють у своїй сфері та прагнуть досягти високих результатів, часто піддаються навантаженням, що негативно впливають на їх психіку. Світ влаштований таким чином, що нічого не дається без зусиль; якість будь-якої діяльності потребує значних внутрішніх ресурсів. Я обрала цей шлях, і це нормально. Отже, я готова нести цей тягар і долати труднощі, поки вистачить сил.

Ви вже мали певний журналістський досвід, коли вперше потрапили на телебачення. Чи можете поділитися спогадами про свої стартові ефіри?

Я отримала освіту в університеті Києва, після чого почала свою кар'єру в телебаченні в Івано-Франківську. Згодом мене запросили до столиці, щоб приєднатися до команди першого загальнонаціонального каналу. Це були Вікна, які транслювалися на каналі УТ2.

Перший ефір залишив у пам'яті незабутні враження — це був 12-годинний денний випуск. Я так переживала, що навіть не змогла усміхнутися в кінці, наче моя щелепа була затиснута якоюсь невидимою силою. (Сміється.) Хоча я приїхала в Київ з непоганими досягненнями: закінчила університет і проходила стажування на BBC та CNN. Проте кастинг, професійний макіяж і зачіска, які мені підготували столичні стилісти, не справили на мене хорошого враження, і я дуже засмутилась, але зрештою змогла взяти себе в руки. Мій покійний батько, який дивився мій перший ефір у Косові, був дуже гордий мною. Тому я не маю права підвести...

У певному розумінні, початок 2000-х років можна вважати епохою романтики для тих, хто прокладав нові шляхи. Що ж робило цей час таким привабливим?

По-перше, у 1998 році у мене з'явилася донечка Наталка, а в 2005 році - син Антоша. Ці роки стали початком нового етапу в моєму житті, адже саме тоді народилися мої діти, і це були неймовірно щасливі миті.

У 2000 році я зробила крок до каналу ICTV. Це стало для мене вирішальним етапом, який дався непросто. Саме в цей період в Україні почали формуватися високоякісні новини та потужні медіа, такі як ICTV і 1+1.

Це був період, коли ми з чоловіком розпочали зведення нашого дому. У професійному, особистісному та сімейному аспектах – це був етап закладання основ, безумовно, один з найзахопливіших моментів у нашому житті.

Це був етап формування всього. І країна перебувала в процесі змін. Це був надзвичайно захопливий період. Хоча в Україні ніколи не панувала повна спокійність, я з теплом згадую ті дні: тоді відчувалася велика надія. Ми з упевненістю дивилися в майбутнє, і зараз особливо не вистачає цього відчуття.

-- За що ви любите свою професію? Що в ній для вас найголовніше?

Я завжди підкреслюю молодим журналістам, що ця професія здатна відкрити безліч можливостей, і в позитивному ключі. Якщо ти прагнеш провести інтерв'ю з Бредом Піттом, у підсумку ти його зможеш отримати — особливо ті, хто проявляє рішучість, досягають успіху.

По-друге, це професія дозволяє бути мегакорисним і допомагати іншим.

Ми зробили мільйон сюжетів, які стали резонансними і допомогли людям. Якщо в цій професії працюють небайдужі люди, із завищеним почуттям справедливості, вони можуть гори звернути. І ще один важливий момент: ця професія надзвичайно цікава, тобі ніколи не стає сумно, бо ти не знаєш, що тобі може принести новий день і куди тебе занесе наступне відрядження. Я завдяки своїй роботі побачила світ, зустріла свого чоловіка, познайомилась з чудовими людьми, та й сама гадаю стала набагато цікавішою. Хіба це не круто?

За шість годин трансляції вдалося акумулювати 12 мільйонів гривень на безпілотники для Збройних Сил України. Це було просто неймовірно – monobank не витримав навантаження, оскільки кошти надходили безперервно. Жоден телевізійний проект досі не перевершив цей рекорд! Цей момент залишиться в моїй пам'яті назавжди! Без довіри глядачів цього б не сталося!

Чи можете згадати новину, яка принесла вам найбільше радості?

Кожна перемога на фронті приносить радість, і ми з нетерпінням чекаємо на найважливішу новину.

З приємністю згадую новину про те, що нам нарешті надали безвізовий режим. Чесно кажучи, я не була впевнена, що це справді відбудеться, адже бюрократія Євросоюзу зазвичай діє повільно, і завжди можна знайти причини для відмови. І, уявіть, яка була моя радість, коли я виявилася неправою! Ми почали подорожувати без зайвих документів — просто купляли квитки і вирушали в дорогу. На жаль, це щастя тривало недовго, адже ковід та війна внесли свої корективи. Проте цей безперешкодний перетин кордону з Євросоюзом став важливою перемогою для України.

Завжди приносило радість повідомляти про досягнення наших атлетів. Я досі згадую, як Шевченко вразив усіх, забивши два голи підряд на Євро. Ці миті завжди надихали. Проте війна знищила всі ці коштовні спогади.

Факти ICTV є частиною Єдиного Марафону. На старті конфлікту це рішення виявилося вкрай важливим для захисту інформаційного простору. Однак останнім часом телемарафон зазнає критики, і спостерігається зниження інтересу у глядачів. Багато телеканалів почали транслювати дублі. Яка тепер ситуація у Фактів в межах марафону? Які зміни були внесені в їхню роботу?

По-перше, всі ми прагнемо відновити звичний ефір і розклад. По-друге, сумно усвідомлювати, що наш бренд, над яким ми працювали і який формував нашу репутацію, втрачає чіткість. Глядачам важко зрозуміти, чий саме слот зараз в ефірі – ICTV чи Ми Україна. Це спільна відповідальність – за всі позитивні та негативні моменти. Проте ми також усвідомлюємо, що відновлення звичайної роботи каналів можливе лише після закінчення війни.

Війна накладає певні обмеження, і нам доводиться балансувати, особливо коли мова йде про чутливі теми, такі як мобілізація та ТЦК. Але, чесно кажучи, я не відчуваю сорому за жоден з наших сюжетів. Я вже не раз це підкреслював. У нас в ефірі постійно звучить голос фронту: ми запрошуємо військових, організовуємо збори коштів (кожен сюжет містить QR-код), піднімаємо важливі питання та не ховаємося за "обгортками" від проблем з мобілізацією, ТЦК чи енергетичними викликами. Завжди корисно представити дві точки зору. Ніхто не обіцяв, що буде легко.

Велика подяка всім журналістам за їхню відданість: навіть під час тривог і обстрілів ефір виходить без затримок! Мені цікаво, як би інформаційний простір виглядав у інших країнах під час таких жахливих воєнних дій.

Звичайно, я не з усім згоден. Хотілося б, щоб державні діячі спілкувались з громадянами більш відкрито та поважно, як з дорослими. Проте, варто пам'ятати, що наш спільний ворог – це Росія. І хоча критика влади є важливою, давайте спочатку зосередимось на перемозі.