"Якщо залишитися пасивними, росіяни обов'язково з'являться на нашій території." Дмитро Гуйван з Івано-Франківська розмірковує про свою службу на Курщині та ділиться думками про те, що необхідно для досягнення перемоги.
Дмитро Гуйван з Івано-Франківська до початку повномасштабної війни працював у сфері будівництва, займаючись ремонтом. У червні минулого року він вирушив на фронт до Курщини, де зазнав поранення. Наразі Дмитро перебуває на лікуванні в Івано-Франківську.
Сьогодні 38-річний військовослужбовець ділиться своїми думками: якби у нього була можливість повернутися в минуле, він би вирішив почати службу раніше, повідомляє Репортер.
Дмитро Гуйван пішов служити 24 червня 2024 року. До цього не мав жодного військового досвіду, займався ремонтами у Франківську. Спочатку потрапив на навчання у Рівне, де пробув два тижні. Потім - 38 днів у Великій Британії. За його словами, іноземні інструктори - добрі спеціалісти, але вони не стикалися з війною. Тож у цьому плані українські офіцери більш обізнані.
Вчитися було важко. Я людина, яка тільки мурувала, а тут мені дають автомат, - зізнається Дмитро Гуйван. - Але все помалу розбирали - тактику, медицину. Я був на саперних навчаннях. Наші інструктори намагалися вмістити у 38 днів те, що у них солдат вчить пів року. Базові навчання були дуже важливі, без них було б дуже важко.
Під час навчань кількох юнаків, серед яких був і Дмитро, відправили до 103-ї окремої бригади територіальної оборони, що базується у Львівській області. Звідти їх направили на Курський напрямок. Дмитро виконував обов'язки стрільця та помічника гранатометника.
Ознайомтеся: Позивний Док. Олексій Морозов, після отриманих травм, знову почав працювати з юними пацієнтами в Надвірній.
Було страшно, але мусили туди йти, там наші побратими. Там війна, всюди стріляють. Коли ми приїхали о 05:00, нас одразу зустріли КАБи, - розповідає військовий. - Постійно літають дрони, б'є артилерія, міномети, весь час прильоти. Страх був, перші дві з половиною доби я взагалі не спав. А потім побратим ввімкнув мені AC/DC, я заснув і вперше проспав кілька годин.
Через деякий час поїхали на підкріплення до інших бригад, охороняти РЕБ. Там і отримав поранення - 24 серпня 2024 року.
Ми планували вирушити на спостережний пункт, але після того, як наші дві машини були знищені, ми вирішили підтримати наших хлопців - артилеристів і моряків, - розповідає Дмитро. - В той момент, коли я отримав удар від СПГ (гранатомет - авт.), в мене постраждали ноги: два коліна були перебиті, а стопа зламана. Коли це сталося, перша моя думка була про те, що потрібно накласти турнікет. Мій рюкзак став мені на допомогу, адже в мене була якісна амуніція. Голова залишилася неушкодженою, але осколок потрапив у плече, який я витягнув самостійно. Снаряд виявився протипіхотним, тож можна сказати, що мені ще й поталанило.
Після цього йому надали медичну допомогу в Суджі, а потім транспортували до Сум, де провели операцію. Через тиждень його перевезли до Чернігова для ще однієї хірургічної процедури. Зрештою, він повернувся додому в Івано-Франківськ.
Спочатку я проходив лікування на Матейка, але перед настанням Нового року вирішив перейти до Добровольчого хірургічного шпиталю БРАСС. Наразі я тут, проходжу медичну допомогу і знову очікую на операцію.
Тут неймовірно, відчуваю себе як вдома. Професіонали на своєму місці, небайдужі до нас, – ділиться Дмитро Гуйван. – Крім того, організовують різноманітні заходи, ми відвідуємо різні місця, спілкуємося з побратимами. Він підкреслює, що тут всі військові, і ми маємо спільне розуміння. Коли ж спілкуєшся з цивільними, стає складніше: люди, які не пережили цього самі, не можуть зрозуміти. А з побратимами не потрібно нічого пояснювати, вони завжди готові вислухати.
Серед тих, хто боровся поряд із Дмитром, семеро вже пішли з життя. Деякі, як і він, проходять лікування, а інші продовжують вести боротьбу. Він підтримує зв'язок з усіма, з ким є можливість, називаючи їх своєю другою сім'єю. У нього є прапор, на якому залишили свої підписи побратими.
Головне на фронті - триматися одне одного. Якщо боїшся щось робити - спитай, тобі допоможуть, - каже боєць. - Мене виносили три бригади по замінованому полю - я всім цим хлопцям вдячний. Я майже всіх знаю по іменах, я їм завдячую життям.
Немотивований боєць - це тягар в окопі. Ти маєш хотіти захищати. Є люди, які ціпеніють від страху, впадають у ступор. Головне підтримати, вивести з цього стану, щоб він не застряг у ньому, - каже Дмитро Гуйван.
Дмитро поки що не стикався з нерозумінням з боку цивільних, лише отримував щирі слова вдячності та підтримки. Він підкреслює, що це має велике значення для військових. Найважливіше, на його думку, не втрачати з поля зору, що війна все ще триває.
Якщо ти не можеш вирушити на фронт, знайди інший спосіб підтримати армію – займайся волонтерством, плети сітки. Якщо бойові дії не для тебе, копай окопи, - наголошує військовий. - Найголовніше – зробити все можливе для нашої перемоги. Якщо просто сидіти й чекати, ворог неодмінно прийде до нас. Якби була можливість повернутися в часі, я, безумовно, діяв би швидше. Раніше я вагався, мав страхи. Але коли знову бачиш, як російські ракети знищують наші міста та забирають життя українців, розумієш, що потрібно щось змінювати.
Що буде далі, військовий не загадує, каже, спочатку треба вилікуватися й пройти реабілітацію. Але твердо вірить у перемогу, хоч для неї ще треба багато зробити.
Читайте: Чернець, який став штурмовиком. Історія Олександра Стефанишина з Прикарпаття
Перемога буде неодмінно, але за високу ціну, - зазначає Дмитро Гуйван. - Інакше й бути не може, адже ми не агресори, а захисники. Втім, досягнення перемоги залежить від кожного з нас. Хтось готовий пожертвувати собою, а хтось просто закриває на це очі. Це найстрашніше. Ворог мусить бути на передовій, але інколи, приїжджаючи сюди, помічаєш, що ворогів навколо стає більше. Багато хлопців не витримують такого тиску. Лише коли кожен усвідомить, що це війна, і почне діяти для її завершення, тоді ми зможемо досягти перемоги якомога швидше.
