"Я вирішила його відправити, і навіть не можу пояснити, звідки взялася ця сміливість!" – Тамара Яценко ділиться своїм досвідом щодо домагань у театральній сфері, розповідає про життя в Росії та про свого чоловіка, який молодший за неї на 10 років.

Народна артистка України Тамара Яценко - одна з найвідоміших виконавиць ролі Проні Прокопівни у виставі за п'єсою Старицького "За двома зайцями". Зіграла цю роль понад 700 разів на сцені столичного Молодого театру, де прослужила більш ніж 40 років.

Акторка знялася також у понад 70 кінороботах, а також свого часу мала величезну популярність завдяки телепрограмі "Шоу довгоносиків". Нині продовжує грати на сцені в антрепризних виставах. Дзвінок ОBOZ.UA застав артистку у Львові, куди приїхала з гастрольними виступами.

- Пані Тамаро, чим будете тішити львівських глядачів?

Це вистава під назвою "Бейбі Бум", в якій я з'являюся разом з Володимиром Горянським, Сергієм Калантаєм та іншими талановитими акторами. Наше спільне творіння вийшло дуже вдалим. Тематика досить цікава — вона стосується сімейних відносин та дітей. Хоча це комедія, сюжет є надзвичайно актуальним, адже, на жаль, багато родин розпадається через війну. Ми виконали цю постановку вчора. Усі мої колеги поїхали, а я залишилася, адже попереду ще одна вистава "Любов по-французьки" з Євгеном Паперним та Дмитром Лалєнковим.

Я насолоджуюсь роботою і завжди радий, коли отримую запрошення. У січні ми мали невелику перерву – новорічні канікули. А вже у лютому знову почалися наші поїздки. Мені подобається такий режим: попрацював - відпочив, щоб відновити сили. Актори повинні виходити на сцену з новими силами, адже глядач не повинен відчувати нашу втому, інакше це вплине на атмосферу. Тому, якщо відчуваєш, що вичерпався, краще зробити паузу. Мені зазвичай достатньо кількох днів відпочинку, і я знову готовий вирушати в дорогу.

- Цей заробіток дозволяє вам вести комфортне життя, чи з цього просто можна жити?

Коли більше, то, здається, завжди краще (сміється). Але я цілковито задоволена тим, що маю. Що стосується комфортного життя, то я народилася під знаком Левиці, в день великого релігійного свята - Яблучного Спасу. Постійно близькі люди кажуть мені: "Тамаро, активуй свою зірку нарешті!" Вважають, що я неправильно себе веду - надто делікатна і нічого не вимагаю. Активуй зірку! Але, чесно кажучи, я досі не можу цього зробити. Багато років працювала в Молодому театрі, а тепер з радістю граю в антрепризних виставах. Подорожі та гастролі - це те, що мені до вподоби.

Не так давно виникла суперечка, пов'язана з керівником театру Андрієм Білоусом, якого звинувачують у харасменті та домаганнях. Яке ваше ставлення до цієї ситуації?

Хоча я вже не є частиною цієї команди, мені відомо, що думки всередині театру поділилися. Є чимало людей, які підтримують його. На мою думку, він дійсно талановитий режисер і чудовий організатор. До його приходу в театр панував певний хаос, але йому вдалося навести порядок. Щодо висунутих звинувачень, вважаю, що буде доцільно робити висновки лише після завершення розслідування відповідними інстанціями.

Чи траплялося мені щось подібне під час моєї творчої кар'єри? Так, в мене є кілька запам'ятовуваних моментів. Після завершення навчання в театральній студії при театрі Франка я отримала направлення до Івано-Франківського драмтеатру. Пройшла кастинг, мене взяли на роботу, одразу ж запропонували роль та поселили в готель. І ось приблизно через три дні, ввечері, до мого номера завітав п'яний директор театру. Він почав, м'яко кажучи, настирливо проявляти до мене інтерес. Я відмовилася, хоча й досі дивуюся, звідки в мене взялася така сміливість, адже на той момент мені виповнилося лише 20 років.

А потім у мене виникає думка: тут мені точно не залишитися. Тієї ж ночі я вирушила на вокзал, на щастя, він був зовсім поруч. Навіть валізу кинула в номері, і вона так і залишилася там. У касі не виявилося квитків, але провідники швидко підхопили мене, і я вирушила до Києва на третій полиці. З театру скоро зателефонували, адже вже встигли оформити мою роботу. Я відповіла, що не зможу працювати, вибачте. Цікаво, що нещодавно я гастролювала в Івано-Франківську, де виступала в цьому ж театрі. Генеральний директор Ростислав Держипільський запросив мене на розмову, і я поділилася з ним своєю історією. Він був дуже здивований, адже навіть не знав, що я працювала там. Але, звичайно, це було всього три дні (усміхається).

А перед цим була ще одна пригода, коли мені виповнилося 16 років. Я палко прагнула стати актрисою і шукала можливості для набуття досвіду, тому вирішила спробувати свої сили в auditions для народного театру при Міністерстві внутрішніх справ. Досі пам'ятаю прізвище режисера, який намагався звернути на себе мою увагу. Зрештою, я також покинула цей театр.

Яким чином ви вирішили здобувати вищу театральну освіту саме в Москві?

Коли я вступала до театрального інституту Карпенка-Карого в Києві, мені сказали, що у мене немає жодних акторських здібностей (сміється). Я досі пам'ятаю, як на екзамені мене попросили щось прочитати, і я почала декламувати "Катерину" Шевченка. Там є такі рядки: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, і жартуючи кине, піде в свою Московщину, а дівчина гине".

І тут мене зупинили: "Ми не рекомендуємо вам читати цю книгу". Я була вражена: "Чому?" "Ну, ви ж розумієте, - відповіла комісія. - Росіяни не лише сусіди, а й своєрідні старші брати". "Але це ж Шевченко". - "Навіть Шевченко міг помилятися". Мене не прийняли до університету, але згодом запросили до студії при Театрі Франка. Коли я проходила auditions для Молодого театру (тоді він називався Молодіжним), мені сказали, що моєї освіти недостатньо, потрібно мати вищу. І я вирушила до Москви.

Вирішила вступати до ГІТІСу, на екзамені читала монолог Проні Прокопівни. В перерві до мене підійшли та сказали: ви зараховані. Після першого іспиту, уявляєте? В моїй групі вчилися в основному росіяни, і ставлення до українців (а нас було троє) спочатку спостерігалося дещо зверхнім. Ну, старші ж брати (сміється). А потім, коли пішли практичні заняття, почалися етюди, вони присіли. Мені не один раз радили педагоги: "Сходіть на прослуховування до Галини Волчек (художня керівниця московського театру "Современник". - Ред.), вона вас забере". У мене навіть думки такої не було. Я викреслювала дні в календарику, не могла дочекатися, коли повернуся додому. Знала, що якщо і стану зіркою, то тільки в Україні.

- Як згадуєте страшний день 24 лютого 2022 року?

Мені подзвонив чоловік моєї племінниці: "Тьотю Томо, почалася війна". Спочатку я не могла повірити своїм вухам, думала, що це лише сон. "Пакуйте речі, - сказав він далі. - Ми приїдемо за вами за 15 хвилин". Я миттєво відмовилася. Проте через три тижні родичі все ж вмовили мене провести деякий час у Ржищеві, що під Києвом. Однак незабаром я знову повернулася додому. З тих пір я залишаюсь тут. Коли звучать повітряні тривоги, ми з чоловіком не біжимо до метро (живемо на Оболоні, неподалік станції "Героїв Дніпра"). Я постійно молюся, адже щиро вірю, що це приносить допомогу.

Ваш чоловік, актор Олег Коваленко, колись прагнув розвивати свою кар'єру в Росії. Чи також він відзначав дні у своєму календарі?

Він провів сім років у тому місці, працюючи на заробітки. Чесно кажучи, я сама спонукала його поїхати туди, адже в Києві не було жодної роботи. Коли я жартувала про те, як він живе серед алкоголіків, він навіть сперечався, стверджуючи, що ті алкоголіки нічим не гірші за наших (сміється). Нібито, у нас їх теж вистачає. Але зараз його погляди кардинально змінилися. Каже: ненавиджу.

Я теж ні з ким звідти не спілкуюся. Років 15 тому запросили мене на зустріч випускників, поїхала. Зустрілися з педагогами, а потім нам організували вечерю в одному з ресторанів. То декілька однокурсників підійшли, щоб попросити в мене гроші. Ми ж усі складалися. І я за них заплатила.

- Чи повернули вам гроші потім?

- Та ні, це ж росіяни! Ще згадую, коли жили в студентському гуртожитку, мені батьки з Києва поїздом увесь час передавали сумки з продуктами - просто непідйомні. Я розпаковувала, щедро ділилася. А коли сусідкам якесь варення з дому передавали, вони його никали, не пригощали. Оця гнилість - вона в них сидить уже давно. А ще нахабна безпардонність. Поставиш кип'ятильник у кухоль, щоб закип'ятити воду для чаю, а через хвилину там уже чиїсь бігуді "варяться".

Ми маємо в Росії родичів з боку невістки, дружини мого брата. Вони народилися та виросли тут, а з часом переїхали. Невістка телефонувала на початку вторгнення, і почалося: "Навіщо ви знищували Донбас?" Із того часу родичатися з ними перестали. Тим часом війна забрала мого брата. Він дуже хвилювався через усі трагічні події, весь час сидів у новинах - серце не витримало, хоча навіть 70 років не мав. Зараз їжджу на гастролі з його донькою - вона теж акторка.

Між вами та вашим чоловіком існує значна різниця в віці - він молодший на десяток років. Чи помічаєте ви це у вашому повсякденному житті?

- Ну, нібито ні. Хоча я йому одразу сказала: "Якщо знайдеш молодшу та кращу, то просто скажи мені". Я не з тих жінок, хто насильно триматиме біля себе. Але він досі тримається (сміється). Першого квітня виповниться 25 років, як ми разом. За цей час, ви знаєте, всіляке бувало. Ми обоє - дуже емоційні. Я інколи навіть жартую: не треба і ворога, щоб дізнатися про свої недоліки. Олег дуже прямолінійний, прямо в лоба мені, бува, щось ліпить. А з іншого боку, він же правду каже. Тому я вже навчилася сприймати все це спокійно.

- Коли ви почали спільне життя, вам було 44 роки, чоловіку - 34. Ви думали про спільних дітей?

- Коли була молода, мого тата родичі часто запитували: "Як там Тамара? Заміж вийшла чи ні?" А батько відповідав: "Вийшла!" "А хто обранець?" - допитувалися. Він відповідав: "У неї чоловік - театр". І це правда: от так я бачила своє життя. Мистецтво на першому місці, все інше - другорядне. Я ніколи не була офіційно заміжньою. І мене це влаштовує, штамп у паспорті - ну для чого? Ніби якийсь ярличок причепити - така собі перспектива. Жінки чомусь дуже чіпляються за оце одруження. Як на мене, це лише формальність.

Я вважаю, що Олега мені насправді надіслав сам Бог. Все почалося на концерті, де я виступала, а він прийшов як глядач. Наша зустріч відбулася на вулиці, коли я вийшла за костюмом, а він проходив повз. Це були всього лише миті — трішки вліво, вперед або назад — і ми б не зустрілися. Він запропонував свою допомогу, і так ми познайомилися. Але на тому вечорі більше нічого не сталося. Лише через два роки ми знову зустрілися. Тоді він сказав: "Сьогодні я вже не відпущу вас!" Я вже жила на Оболоні, а він прийшов у гості, потім вигадував, що останній потяг метро вже поїхав без нього. І так залишився. Від того першого квітня ми разом вже багато років.

Він ніколи не заводив зі мною розмови про дітей - от абсолютно цього не було. До наших стосунків устиг одружитися і розлучитися. Це був юнацький шлюб - з однокласницею. Вони разом прожили всього пів року. Коли зрозуміли, що не пара, вирішили не морочити одне одному голову. Дітей завести, зрозуміло, не встигли.

Крім святкування річниці вашого шлюбу, цього року у вас також заплановано ще одну важливу подію - ювілей. Які у вас плани на його відзначення?

Я завжди уникала пишних святкувань. Останнє, що я організувала, було творчою зустріччю в Будинку актора на честь мого 45-річчя. Після виступів я влаштувала стіл для колег, і дуже старалася — мені допомагав брат. Пам’ятаю, як він зміг дістати чудових перепелів для нашої трапези. Їжі було вдосталь, але, на жаль, деякі гості залишилися незадоволеними. Коли людей багато, важко все контролювати, і я завжди відчуваю провину, якщо хтось не задоволений. Тоді я зрозуміла, що пишні святкування — це не для мене. Тож планую тихий ювілей у колі близьких.

Які у вас спогади про тривалу співпрацю в телепроекті "Шоу довгоносиків", де ви були єдиною представницею жіночої статі серед акторів?

- Звісно, ця програма принесла мені величезну пізнаваність, однак були й проблеми: якийсь час після "Довгоносиків" мені було важко доводити режисерам, що можу бути іншою. Один так прямо і сказав: "Якби бачив вас лише в "Довгоносиках", ніколи б не взяв на роль!". Чи спілкуюся з колишніми колегами по телешоу? Дуже часто з Віктором Андрієнком переписуємося. Я навіть знялася в нього у фільмі. Ба більше, час від часу в моєму просторі підіймається питання про відновлення програми - є такі думки. Один продюсер запропонував зробити це у форматі гастрольних вистав. Я відповіла: "Головний у нас Вітя Андрієнко - йому запропонуйте". Я не знаю, чи звертався.

Крім театральних вистав, ви також маєте значний досвід у кіно. Колись ви брали участь у зйомках двох фільмів разом із нинішнім президентом Володимиром Зеленським.

- Що можу сказати про нього? Прекрасний актор, прекрасний організатор і прекрасна людина. Згадую, коли ми працювали над однією зі спільних картин, так сталося, що знімальний процес добряче затягнувся. Нас усіх попросили затриматися на нічну зміну. Кажу: "Добре, краще залишитися, ніж потім шукати "вікно" в графіку, щоб доробити". Про додаткові гроші мова не йшла, ми навіть не говорили про це. Але зранку мені зателефонувала помічниця Зеленського: "Володимир Олександрович сказав, щоб за цю нічну зйомку вам заплатили подвійний гонорар".

Досліджуйте на OBOZ.UA інтерв'ю з коміком Віктором Гевком, де він ділиться враженнями про подарунок від Зеленського на суму $69 тисяч, розповідає про своїх колег серед популярних гумористів та ділиться враженнями про життя в США.