"Я вже здатен дихати самостійно і прагну знову стояти на захисті кордону", - поділився Олексій, пацієнт місії Face the Future.

У Івано-Франківську відбулася шоста міжнародна місія Face the Future, в результаті якої було проведено операції для 32 осіб, які отримали поранення внаслідок війни.

Цю медичну місію вважають найбільшою за чисельністю. У команді працювали 19 спеціалістів з США та Канади. Протягом тижня вони разом з українськими лікарями здійснили майже 80 оперативних втручань у сфері хірургії голови та шиї для пацієнтів, які отримали травми від мін і вибухів. Медики діяли в трьох операційних кімнатах одночасно. Серед пацієнтів переважали українські військові, які отримали шанс на відновлення дихання, зовнішності та усмішок, які війна намагається знищити.

Про діяльність міжнародної місії та її пацієнтів розповідає репортаж Укрінформу.

ПЕРСПЕКТИВА ДЛЯ РОЗШИРЕННЯ ОПЕРАЦІЙ

Тільки що закінчилася надзвичайно складна операція в рамках цієї місії. У пацієнта виявився повністю відсутній зовнішній ніс, - ділиться отоларинголог Олександр Тітов з Івано-Франківської обласної клінічної лікарні.

Він виглядає досить виснаженим. Зізнається, що провів у операційній більше шести годин без перерви. Проте не приховує радості від виконаного обов'язку. Підкреслює, що це вже сьома міжнародна місія, в якій він бере участь у цій лікарні.

- Зазвичай, більшість втручань направлені на реконструкцію зовнішнього носа. За один раз усе зробити неможливо, проводимо у кілька етапів. Перший - із американськими хірургами: беремо реберний хрящ, формуємо скелет носа, який накриваємо шкірою. Наступний - сточення лоскута шкіри через три тижні після первинної операції. Пацієнту може бути потрібний ще й третій і четвертий етапи. Після першого все робимо самотужки.

Мене цікавить, чи здатні українські хірурги самостійно впоратися з початковим етапом.

- Думаю, ми вже близькі до того. Американські хірурги вчаться цьому 15 років, у нас, на жаль, немає стільки часу. Але під час таких місій процес навчання проходить набагато швидше, і ми отримуємо унікальну можливість дізнатися про всі секрети і нюанси реконструкції, - запевняє Тітов.

Кожна місія "Обличчям до майбутнього" розпочинається з серії навчальних симпозіумів, метою яких є підтримка та навчання місцевих медиків. Це ініціатива, що прагне допомогти Україні в найскладніший період її історії. На цей раз в симпозіумах взяли участь 130 хірургів, 85 анестезіологів та 180 медсестер з усіх куточків країни. Проте через великий інтерес було отримано майже 900 заявок, і тому не всіх охочих вдалося розмістити.

- Зацікавленість до наших місій невпинно зростає, як і бажання освоїти нові навички. Тепер ми можемо лікувати більше пацієнтів, оскільки все більше українських хірургів беруть участь у наших програмах. Вони вже здобули необхідний досвід і знання для виконання більшості медичних втручань, - зазначає керівник місії Face the Future, канадський хірург Пітер Адамсон.

За його словами, через повітряні тривоги кілька операцій довелось перенести, але не скасувати. Каже, тут усі знають свою роботу і люблять шукати рішення, навіть якщо виклики в операційній надто складні.

Якщо особа стає учасником дорожньої аварії, всі м'які та тверді тканини можуть бути повернуті на свої місця. Однак у випадках вибухових травм, відновити частини кісток і м'яких тканин уже неможливо. Тож відновлення особи в такій ситуації подібне до зведення будівлі без необхідних матеріалів… Втома для нас не є перепоною, - зазначає Пітер Адамсон.

На запитання, як відновлюють лікарі сили після тривалих операцій, керівник місії відповідає: "Часом намагаються поспати на годину чи дві довше".

Серед пацієнтів - бойова медикиня 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ Олеся. Це, зокрема, її операцію довелось перенести через повітряну тривогу. Медикиня чекала на неї кілька років.

- У мене тричі травмований ніс, ламаний-переламаний. Ринопластика не допомогла, чекаю на септопластику (ЛОР-операція, мета якої - вирівняти викривлену носову перегородку, - ред.), бо я вже не можу дихати. Особливо це було відчутно на передовій, коли бігала у броніку. Можливо, після цієї операції я зможу не лише нормально дихати, але й не відчуватиму головні болі, - міркує вона.

Олеся, яка походить з Вінниччини, сьогодні мешкає в Києві. У 2014 році вона пройшла декілька курсів з тактичної медицини та здобула статус інструктора. Вона навчала військових у різних підрозділах, будучи частиною Медичного санітарного батальйону.

- У 2019 році мені стало соромно їздити до хлопців на передову, бо я збагнула, що те, чого навчаю, не роблю там своїми руками. Тому пішла у військкомат і підписала контракт із ЗСУ. Три роки на фронті була старшим бойовим медиком роти. У мене були класний командир і хлопці, до яких я повернулась у квітні 2022 року. Відтоді була там, де хлопці, а це - Вугледар, Бахмут, - пригадує Олеся.

Каже, хлопці знали, що вона без солодощів ніяк, то все підкидали їй цукерки й шоколадки. Так і назвали - "Карамелькою". Вона не ображається. Вважає себе везучою. Пригадує, кілька разів її намагалась зловити ворожа куля, яку зупиняв то наколінник, то повербанк. Утім, ПТСР таки поклав на лікарняне ліжко.

Як би не було, але я пережила смерть багатьох хлопців. Було чимало втрат, поранень і пролитої крові... Я завжди пам’ятатиму їх, - ділиться Олеся.

Зазначає, що існує безліч сіл та маленьких містечок, назви яких залишаються невідомими для багатьох, але саме за ці населені пункти українські герої ризикують своїм життям.

Чи чули ви про Вершину, що неподалік Бахмута? У нас там були жахливі втрати, стільки крові. У підвалі все палало, було до 30 поранених, а з медиків залишилися тільки ми двоє. Всі ночі ми намагалися допомогти. Коли я витягала одного з них, нас вирахували і почали обстрілювати з танків. Ми кидалися з пораненими в інший підвал, і нам пощастило: будинок зруйнований, а підвал вцілів. Але я постійно боялася, що медикаментів не вистачить. Тому я тягнула за собою ящик з ліками. Внизу я обробляла поранених і кричала тим, хто ще на сходах, щоб приносили розхідники. Потім я просила їх утримувати крапельниці, вчила колоти знеболювальні. Вони були в шоці, казали, що ніколи не робили нічого подібного, а я їм передавала ампули. Вгорі хлопці чергували, спостерігаючи за машинами, які знову привозили поранених. Ситуація була схожа на конвеєр - одних обробляємо, інші чекають на перев'язки та допомогу. Тоді я абсолютно втратила відлік часу - не знала, чи це день, чи ніч. Пам'ятаю лише, що втратила голос, але не боялася за себе. Більше переживала за хлопців, - усміхається Карамелька.

У селищі Новолуганське вона рятувала не лише воїнів, а й цивільних.

Там також було чимало жертв і поранених. Спочатку ми ночували в тунелях, укрившись мішками для захисту від обстрілів. Нас виявили. Мабуть, хтось із "ждунів" здав нашу позицію. Тому довелося шукати інше укриття. Мій супутник - водій, і я благала його одне: не відпускати мене, адже я погано орієнтуюсь у просторі. Саша брав мене за руку, і так ми швидко пересувалися з окопа в окоп. Тоді поранених вивозили у пікапі. Орки стояли на дорозі. У машині ми побачили, як вони стріляють у людей, які були на полі. Там було четверо дорослих, двоє дітей і кілька літніх людей. Їх би, напевно, вбили, але ми вирішили зупинитися і допомогти. Ми побігли до них, підхопили під руки і повели до посадки. Там були ями, тому ми стрибали в них. Росіяни вели вогонь по нас майже три години без перерви... Люди просили не залишати їх. Я намагалася їх заспокоїти, обіймаючи, як мама... Пам'ятаю, коли ми дісталися своїх, весь одяг був у крові, а хлопці шукали "Карамельку". Вони говорили, що, можливо, загубили мене. Тоді ми обнялися... Всіх людей вдалося вивезти. Знаю лише, що вони поїхали в Костянтинівку, і дуже сподіваюся, що вони живі, - ділиться Олеся.

Вона звільнилась із ЗСУ в 2023 році. Пообіцяла своїм хлопцям, що більше на фронт не повернеться, але дотриматись ніяк не може.

Я відвідую їх, відчуваючи тривогу за кожного. У них все інакше, все – на межі. Звідти ніхто не повертається без змін. Тепер це впливає на моє самопочуття, але я пишаюсь тим, що це був мій вибір, - говорить Карамелька.

Її спогади здаються своєрідним відступом від думок про операцію, що має розпочатися всього через кілька годин.

Олексію зробили операцію вранці. Для 30-річного воїна це не перше хірургічне втручання. Хоча скільки їх було, він точно не пам'ятає.

Він родом із Чернівецької області. До війни займався сільським господарством. На фронті служить із 2023 року, спершу - в лавах 71 єгерської десантно-штурмової бригади, тепер - у прикордонній службі ЗСУ. Поранений на Запорізькому напрямку.

Ми вирушили в наступ, коли раптово опинилися під мінометним вогнем. Я зазнав осколкового поранення щоки та носа, отримав травму голови, а також пошкодження рук і передпліччя. Після цього втратив свідомість, потрапив до лікарні і провів 10 днів у комі. Лікарі тоді не давали жодних обнадійливих прогнозів, - розповідає він.

Він отримав допомогу в кількох медичних установах, і саме в одній з них відновив свідомість. Олексій пам'ятає, що біля нього чергували медсестри, адже його мама була виснажена емоційними переживаннями та стресами. У Івано-Франківській обласній клінічній лікарні йому провели ще кілька процедур. Саме тоді він вперше почув про міжнародну організацію Face the Future.

- Із кожною операцією мені ставало краще. Вже можу самотужки дихати носом, бо після поранення це було неможливо. Які плани? Маю сподівання, що незабаром знову стану на захист кордонів своєї держави, - впевнено говорить Олексій і додає: родина і країна для нього є найважливішими в житті.

- Усі пацієнти, яких я лікував, молодші за мене, а деякі з них навіть однолітки моєї доньки, - ділиться своїми переживаннями медбрат-практик Андрій Костинюк з Канади. - І всі вони мають поранення та травми. Для мене це важко сприймати, адже я розумію, що в Україні воюють не професійні військові, а ваші брати, сини і чоловіки... Тут панує атмосфера підтримки один одного, і це викликає глибокі емоції.

Він мешкає і працює у Ванкувері, належить до української діаспори. Говорити українською його навчила мама, і тепер Андрій почувається від цього щасливим. У Face the Future працює вперше. Зізнається, що отримав фантастичні враження від спілкування і знайомства з українцями. У лікарняних палатах він ділиться досвідом з українськими колегами у догляді за пацієнтами, чому сім років поспіль навчався у Канаді.

- Ми не тільки навчаємо, але й самі отримуємо уроки від вас. Нам важливо, щоб українці знали, що вони не самотні у своїй боротьбі, - зазначила під час заключної пресконференції Кріс Морел, керівниця медсестринського напрямку місії Face the Future.

Вона вважає, що кожна нова місія є можливістю для професійного зростання медичних працівників, покращує умови лікування пацієнтів і зміцнює єдність у прагненні підтримати українських військових.

Сьогодні Україна виступає на захист західних демократичних цінностей, і ми прагнемо бути з вами на одному фронті, адже це наша спільна місія. Хоча я не можу брати участь у бойових діях особисто, я готовий надати свою підтримку, працюючи разом з хірургами та медсестрами, - зазначає керівник місії Пітер Адамсон, пояснюючи свою позицію.

З 2022 року в Івано-Франківській обласній клінічній лікарні проводять міжнародні медичні місії. Лікарня не використовує власні кошти для цієї діяльності. Підтримку місій забезпечує благодійний фонд "Разом для України". За підрахунками, загальна вартість цих ініціатив становить близько 400 тисяч доларів США.

Ми здійснюємо закупівлю інструментів та матеріалів для реконструктивних хірургічних втручань, а також очних імплантів і інших коштовних товарів для наших пацієнтів. Операції виконуються поетапно, іноді пацієнти переходять від одного етапу лікування до наступного. Завдяки цьому ми маємо можливість спостерігати знайомі обличчя та результати — люди змінюються зовні, стаючи більш впевненими у собі. Реконструктивні хірурги роблять все можливе, щоб пацієнти могли повернутися до звичного життя. Ми усвідомлюємо, що воно вже не буде таким, як раніше, але, безумовно, стане кращим, ніж було вчора, — ділиться думками Ірина Мацюк, представниця БФ "Разом для України".

За її словами, поки медики з США та Канади готують свої команди до нових місій, українські фахівці забезпечують надійний догляд за їхніми пацієнтами. Весною всіх знову очікує спільна діяльність, що, за словами лікарів, передбачає безсонні ночі, нескінченні зум-зустрічі та командну відданість справі.