"Я не мріяв про сім'ю": розповідь Андрія Буняка з Івано-Франківщини, який 16 років прожив у притулку для дітей.

Історія 17-річного Андрія Буняка з Івано-Франківщини є потужним свідченням того, як важким і самотнім може бути дитинство в інтернаті. Коли немає батьків, коли ніхто не звертає уваги на твої сльози, коли комфорт відчувається лише на фізичному рівні, але не в емоційному. Це сувора реальність для багатьох дітей в Україні, з якою вони стикаються щодня.

Андрій потрапив до дитячого будинку, коли йому було всього рік, і залишався там до 17 років. Він спостерігав, як інші діти знаходили нові родини, як молодших забирали, тоді як він залишався наодинці з очікуванням. Вже у чотири-п'ять років, ще зовсім маленьким, він лежав на ліжку і розмірковував про те, хто він є, чому опинився в цьому місці і де його мама. Це були складні питання, що виходили за межі його віку, і виникали з глибокого почуття порожнечі.

З дитинства я мріяв про те, що одного дня хтось прийде за мною. Але з роками я спостерігав, як молодші діти покидають притулок, а я залишаюся сам, -- ділиться своїми думками хлопець. -- Для мене дитячий будинок нагадує чорно-білу картину, в якій переплітаються справедливість і несправедливість, які я намагаюся зрозуміти. Вихователі вели себе доброзичливо, але їм не вистачало можливості помітити, коли я відчуваю сум. Вони не могли зрозуміти, що мені потрібно не лише їсти й одягатися, а й отримувати тепло й прийняття.

І хоча Андрій так і не зустрів свою родину, він не дозволив важким спогадам формувати його майбутнє. Він не застрягає у минулому і не мріє про неіснуюче — натомість обирає рухатися вперед.

Я не бажаю, щоб мої спогади з минулого впливали на моє майбутнє. Хоча я виростав без родини, я здатен створити свою власну. Я можу навчитися любити, навіть якщо в дитинстві цього не отримав.

Наразі юнак навчається в Івано-Франківському професійному ліцеї будівництва.

Зараз я здобуваю освіту в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Моя мета – стати архітектором-дизайнером та реалізовувати проєкти, які відповідатимуть моїй спеціальності. Сподіваюся, що після війни ці проєкти принесуть користь нашій країні, – розповідає Андрій.

Його історія -- це не просто свідчення особистої витримки. Це голос сотень дітей, які зростають без родинного тепла. Вона показує, як важливо, щоб кожна дитина мала не просто дах над головою, а людей, поруч із якими можна бути дитиною -- із мріями, питаннями й відповідями.

Свою історію він представляє на мультимедійній виставці "Поговори зі мною", що була організована Фундацією Катерини Осадчої у співпраці з Міністерством соціальної політики України, Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, Фундацією Олени Зеленської та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ), за фінансової підтримки Європейського Союзу. Фотографії для експозиції створила талановита фотохудожниця Василина Врублевська.

Додаткові історії та способи підтримки дітей у інтернатах можна знайти на платформі "Україна для кожної дитини".

Для того щоб якомога більше людей ознайомилися з можливостями прийняття дитини в свою сім'ю — через усиновлення, створення прийомної родини, оформлення опіки чи піклування, відкриття дитячого будинку сімейного типу або патронатної родини — держава розробила онлайн-платформу dity.gov.ua. Цей ресурс надає всебічну інформацію про всі доступні варіанти, даючи можливість вибрати той, який найкраще відповідає потребам як родини, так і дитини.