Він був привабливим молодим чоловіком, на якого звертали увагу. Йому не бракувало вибору у дівчатах, з ким можна було б пов'язати своє життя.
Клуб розпочав процес виявлення місць масових поховань.
"Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина - ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку. Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере - треба ж готуватися до екзаменів, а тут "світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні". Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить..." - писав у листі до своєї коханої дівчини Людмили Півторадні поет Василь Симоненко
Василь Симоненко з'явився на світ 8 січня 1935 року в селі Біївці, яке розташоване в Лубенському районі Полтавської області. Його матір’ю була Ганна Щербань, оскільки батько, Андрій Леонтійович, покинув родину, коли хлопчику ще не виповнився рік. Ганна сподівалася, що чоловік незабаром повернеться, але цього не сталося. Тому вона присвятила своє життя вихованню єдиного сина.
У 1952 році, після завершення навчання в школі, Василь, отримавши золоту медаль, зарахувався на факультет журналістики Київського університету. Наприкінці 1956 року він разом із товаришем по навчанні Станіславом Буряченком вирушили до Черкас на переддипломну практику в редакцію газети "Черкаська правда". Юнаки мали справжнє везіння, адже в редакції були відкриті вакансії. Таким чином, вони стали частиною творчого колективу, а для складання іспитів відвідували Київ.
У редакції хлопці помітили дівчину з яскравими блакитними очима на ім'я Людмила Півторадні, що працювала кур'єром у місцевій друкарні. Василь, який закохався в цю невисоку красуню, довго не наважувався зізнатися їй у своїх почуттях. Одного разу, зайшовши до бібліотеки, він натрапив на Людмилу, що читала книгу. Він відвідував це місце кілька днів поспіль, а потім вирішив зробити крок і, зібравши всю свою сміливість, вперше поцілував її. Людмила відповіла йому взаємністю. Згодом поет написав: "Любов прийшла несподівано, і як я можу не слідувати за нею?"
Вибір Василя справив враження на всіх. Його колега та друг Микола Сніжко пригадує: "Він був хлопець привабливий, помітний. Міг одружитися з ким завгодно. З поетесою, артисткою, журналісткою чи навіть донькою секретаря обкому. Та й з дружиною секретаря теж міг би! Він мав всі шанси! Такий симпатичний і красивий. І ще й поет! Але, зрештою, він одружився з простенькою кур'єркою... А жінок у 'Черкаській правді' було стільки, що він легко міг би вибрати когось із них... Проте, як капітан Грей, він всліпу обрав Асоль і повів її на свій корабель".
Однак Василь не звертав уваги на поради своїх друзів. 27 квітня 1957 року молодята уклали шлюб, а незабаром отримали в Черкасах двокімнатну квартиру на верхньому поверсі, з вікон якої відкривався чудовий вид на Дніпро. Через рік у них з'явився син Олесь, і Василь вирішив забрати свою матір із села, щоб вона допомагала Людмилі в домашніх справах.
На жаль, сімейне життя швидко стало погіршуватися. Фінансові негаразди давалися взнаки. Якось Люся поскаржилася на Василя письменниці Дарії Ястребовій: "Думала, що він на хліб зароблятиме' а вийшло... Якісь віршики пише. З глузду з'їхав - ночами сидить і пише".
Симоненко багато працював. Після отримання диплома йому запропонували керувати відділом культури в "Черкаській правді", а незабаром він став завідувачем відділу новоствореної газети "Молодь Черкащини". Василь швидко зарекомендував себе як обдарований поет, і незабаром у газеті з'явилася добірка його віршів, а деякі з них були опубліковані в альманасі "Дніпрові зорі" восени 1957 року.
"Симоненко... читав свої вірші тихим, монотонним тоном, який абсолютно не відповідав гомінкій атмосфері нашого Будинку літераторів. Здавалося, що його голос губиться в шумі, і ніхто не звертає на нього уваги. Проте Рильський почув його. Він вловив і високо оцінив справжню народність творів Симоненка, а також його ліричні та сатиричні мотиви", - згадував поет Микола Сом.
З того часу Василь Симоненко часто відправлявся до Києва по роботі, що не радувало Людмилу. Вона почала підозрювати, що у нього є інша жінка. Часто влаштовуючи йому сцени ревнощів, вона вигукувала: "Ти – зірка, а я хто?" Проте Василь залишався спокійним: стояв біля дверей, курячи сигарету, і, коли Людмила трохи заспокоювалася, промовляв: "Малюсю, я все ще люблю тебе більше, ніж ти мене. Пам'ятай це."
1960-го в Києві під впливом хрущовської відлиги було створено Клуб творчої молоді - перше від кінця 1920-х легальне громадське об'єднання, що мало на меті духовне відродження України. Членами клубу були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив Україною, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Він вірив, що всі випробування, які випали на долю українського народу, скінчилися, а негативні явища в суспільстві скоро відійдуть назавжди. Клуб розгорнув активну культурно-просвітницьку роботу. Зокрема, влаштовували вечори, присвячені Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Іванові Франку. Після одного з таких вечорів, що був приурочений пам'яті розстріляного 1937 року на Соловках режисера Леся Курбаса, до учасників заходу підійшла жінка. Вона представилася завучем школи в Биківні й розповіла, що під Києвом є свої Соловки - у 1930-1940 роках у Биківнянському лісі ховали страчених у НКВС.
Відтоді клуб почав ініціювати пошуки масових поховань. Василь Симоненко також долучився до пошуків. Разом з Аллою Горською і Лесем Танюком поїхали до Биківні, щоб збирати свідчення очевидців. Поїздка справила неабияке враження: "Десь на середині нашої дороги Василь бере мене за руку й говорить: "Подивися, що там!" Кажу: "Діти грають у футбол". - "А ти придивися чим!" Підійшли поближче й бачимо, що хлопчаки грають у футбол білим черепом із наскрізним отвором від кулі. А на воротах у гравців лежать інші черепи", - згадував Лесь Танюк.
Місцеві мешканці ділилися спогадами про те, що в цьому місці чекісти розстрілювали жертв політичних репресій. Під час Другої світової війни німецькі солдати разом із представниками Червоного Хреста провели розкопки на кладовищі. Один з літніх жителів розповів: "А раніше, до війни, сюди привозили вже розстріляних. Тут курсувала трамвайна лінія. Слідчий з будівлі Мехліса, де катували людей, залякував їх словами: 'Якщо мовчатимеш, потрапиш під 11-ту статтю'. Насправді такої статті не існувало — це був номер трамваю, який перевозив тіла". Симоненко запитував: "А скільки ж тут людей? Як вважаєте, дідусю?" На що чоловік відповідав: "О, дуже багато. А в тому горбочку, знаєте, хто похований? Чекісти з Харкова. Спочатку вони привозили трупи, а потім і самі потрапили під розстріл. Мабуть, дізналися забагато".
Після почутого Василь разом із іншими учасниками вирішив звернутися до правоохоронних органів. Вони також підготували та направили до Київської міської ради меморандум, в якому вимагали відкрити інформацію про місця масових поховань та перетворити їх на національні пам’ятники скорботи і пам’яті. Система не змогла пробачити таку сміливість — за Симоненком було встановлено нагляд.
Літнього дня 1962 року до Василя Андрійовича завітав земляк із його рідного села. Поет люб'язно пригостив його, а згодом вирушив на вокзал, щоб проводити гостя. Коли той зайняв своє місце в потязі, Симоненко вирішив зайти до буфету, щоб купити цигарки. Проте виявилося, що заклад вже зачинений, хоча згідно з розкладом мав працювати ще 15 хвилин. Василь висловив своє обурення, а буфетниця почала галасувати. На шум підбігли двоє правоохоронців. Симоненко пред'явив їм своє журналістське посвідчення, але міліціонери затиснули його руки за спиною і повели до кімнати міліції на вокзалі. Тієї ночі його спецавтомобілем відвезли до лінійного відділення транспортної міліції, розташованого більше ніж за 30 км від Черкас, біля Сміли. Наступного дня колеги з редакції забрали його звідти. Руки Василя були сині від побоїв. Пізніше він поділився з колегою Віктором Онойком: "Руки пекли, наче в огні. Я запитав: "Що ти робиш, негідник?" І тоді він почав мене бити. Досі відчуваю, ніби щось всередині обірвалося... А на тілі, здається, не залишилося жодних слідів. Хоча мене били. Чим — не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні, можливо, з піском. Це виглядало професійно. Вони не били в м’які місця, а цілеспрямовано в спину та поперек... Я, виявляється, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: "Ти ще будеш просити, на колінах повзати".
Після тих побоїв, які отримав Василь Андрійович, його поперек і нирки стали постійно турбувати. Дружина спочатку не усвідомлювала серйозності ситуації: "З ним нічого не трапиться. Хай менше курить".
На початку вересня 1963 року поет потрапив до лікарні, де йому було поставлено жахливий діагноз - рак нирок. Після проведення операції, на жаль, вона не принесла бажаних результатів. "Вася впав на підлогу. Медична сестра, яка чергувала тієї ночі, не звертала уваги на пацієнтів. Лише о третій годині ночі, коли проходила повз, вона виявила калюжу крові, що витікала з-під дверей. У Василя під час падіння розійшлися шви. На жаль, чергова запізно викликала лікарів. Вони встигли провести повторну операцію, але, на жаль, Симоненко прожив після цього недовго", - згадувала поетеса Ніна Черняк.
Василь Симоненко відійшов у вічність у ніч на 14 грудня 1963 року, не доживши до свого 29-річчя всього три тижні.
На вкритому снігом кладовищі, під крижаним небом, де важкі хмари лише іноді пропускали промінь сонця, наче з далекого майбутнього, зібралися люди, щоб провести прощання з Василем. Вони говорили про те, що одного дня до його могили прийде багато тих, хто пам’ятатиме його. Обіцяли докласти всіх зусиль, щоб його поезія стала відомою широким масам, аби кожен українець знав, ким був Василь Симоненко і яке значення мав для нашої культури. Тоді ще ніхто не міг уявити, наскільки тривалим буде цей шлях, - згадував Іван Дзюба.
