В Україні спостерігається новий феномен: все більше жителів міст обирають життя в сільській місцевості - Стиль життя | Експрес онлайн.
Сюжет трьох сімей, які вирішили піти на цей крок і зовсім не шкодують про своє рішення.
Кияни Катерина та Дмитро придбали будинок у гірському селі Хімчин, що на Івано-Франківщині, практично спонтанно. Вони натрапили на оголошення і вирішили відвідати об'єкт. Згодом, замість життя в квартирі на 14-му поверсі, вони обрали стару хатину в Карпатах.
Катерина займається професією HR-фахівця, а Дмитро працює IT-спеціалістом на підприємстві критичної інфраструктури. За словами жінки, спочатку вони з чоловіком планували купити будинок поблизу Києва. У них є дві квартири, тому, продавши їх, вони могли б реалізувати цю ідею. Проте обидві угоди не відбулися. Тоді Катерина вирішила дослідити можливості для покупки житла в Косівському районі.
"Я випадково натрапила на оголошення про продаж будинку за три тисячі доларів", -- ділиться 36-річна Катерина Светлакова. "Коли ми побачили ціну, одразу вирішили, що потрібно купувати. Будинок знаходиться в не туристичній частині села, на краю вулиці, і до нього немає нормального під'їзду. Але ця місцевість нам дуже імпонує."
Угоду оформили 28 квітня 2024 року. А остаточно переїхали 24 червня. У хаті дев'ять років ніхто не жив -- потрібен був ремонт. Проблемою стала і вода. Через спеку й посуху стара криниця майже пересохла, а після її чищення вода пропала зовсім. "Доводилося брати воду у сусідів або ходити по неї до потічка за триста метрів від дому, -- згадує Катерина. -- Дороги нема, замовити техніку не могли, тому нову криницю копали вручну разом із майстром. У будинку вже були світло, газ і піч. Поступово облаштували оселю: провели воду, зробили ванну кімнату, замінили вікна й двері".
Жінка стверджує, що їхній переїзд не мав нічого спільного з війною: "Ми не втікали з Києва через сирени чи обстріли. З початку повномасштабного вторгнення я активно займаюся волонтерством. Разом з однодумцями ми створили благодійний фонд, допомагали переселенцям, підтримували військових у лікарнях, часто самостійно доставляли допомогу на Схід. Але я відчула виснаження. Коли постійно стикаєшся з проблемами інших людей і переживаєш їхні історії, настає момент, коли відчуваєш повну порожнечу. Тоді я зрозуміла, що мені потрібно виїхати туди, де зможу відновити свої сили. Для мене таким місцем завжди були гори."
В квартирі ти завжди підпорядкований обставинам: хтось грає музику, хтось займається ремонтом. А коли відключають електрику — опиняєшся на 14-му поверсі без води і тепла. В селі все залежить тільки від нас. Ми самі регулюємо температуру в домі, а якщо немає світла — вмикаємо генератор. У місті ти бездієш, тоді як у селі постійно є чим зайнятися: то дрова потрібно нарізати, то щось полагодити, чи попрацювати на подвір'ї.
"Усі відмовляли мене від цієї затії"
Художниця Анна купила будинок на Черкащині. "Коли я розлучилася, постало питання, де жити. Все життя я мешкала по орендованих квартирах, хотілося нарешті відчути, що я господиня у своєму домі. Дуже люблю природу, тож обрала життя в селі, -- розповідає 33-річна Анна Крастія. -- Усі відмовляли мене від переїзду. Я ніколи не жила у селі, народилася в місті. Мені казали, що в мене нічого не вийде. Але я поставила перед собою мету і взялася шукати будинок, більш-менш придатний для життя. У мене була машина, я її продала за п'ять тисяч доларів. Ці гроші вирішила витратити на купівлю і ремонт житла".
Анна обрала для себе затишне село Головківка, що розташоване приблизно за 50 км від Черкас. Оскільки село не має газифікації, вартість будинку склала близько трьох тисяч доларів. Ще близько двох тисяч жінка витратила на необхідний ремонт. "Я придбала цей будинок минулої весни, і 6 квітня планую відзначити річницю свого переїзду, -- усміхається вона. -- Мені дуже подобаються пейзажі цього краю. Село знаходиться на території природного заповідника: тут розкинулися ліси, є цікаві рельєфи та безліч джерел. Цю місцевість навіть називають центральноукраїнськими Карпатами. Влітку тут прохолодно і повітря надзвичайно свіже".
Після переїзду Анна насамперед зайнялася наведенням порядку в літній кухні, а потім вирішила зробити ремонт у власному домі. "Розпочала з спальні, адже прагнула створити атмосферу затишку, що надихатиме. Я сама знімала старий тиньк і фарбувала стіни. Далі перейшла до кухні, де провела водопостачання. Меблі обрала з рук, а деякі предмети залишилися від попередніх господарів у гаражі", – ділиться вона. – "Наш будинок займає 56 квадратних метрів, він дерев'яний з цегляним фасадом. У ньому встановлені металопластикові вікна та система опалення з чавунними радіаторами, але поки що вона не під'єднана до котла. Тому я обігріваю приміщення за допомогою грубки на дровах, а готую на електричній плиті. У нас є криниця, а в дворі росте виноград, ожина, вишні, шовковиця, волоські горіхи та яблуні. Я також посадила цибулю, часник, лаванду й розмарин."
Після переїзду багато зайвого зникло з мого життя: доставки, таксі, постійні походи в кафе... У місті доводилося чимало працювати, щоб оплачувати оренду й утримувати машину -- лише на пальне й ремонт йшло близько десяти тисяч гривень на місяць. А тут нарешті я маю час для себе".
"І як ми досі жили в чотирьох стінах?"
На початку повномасштабної війни киянка Анастасія Савичева з родиною оселилася у селі Вороньків, що поблизу столиці. І каже, що це одне з найкращих рішень в її житті. "Ми поїхали з чоловіком і сином жити до батьків. Але невдовзі орендували інший будиночок. З перших днів зрозуміли: звідси ми нікуди не поїдемо. І аж ніяк не через війну, -- запевняє 42-річна Анастасія. -- Ілюзія, що в селі безпечніше, швидко зникла, бо ворожі дрони й ракети літають і тут, навіть інколи більше, ніж над багатоквартирними будинками у Києві. Ми просто зрозуміли: нам у селі так добре, що хочемо жити тільки тут. Навіть не знаю, як ми досі жили в чотирьох стінах. Спостерігати за тим, як усе росте, родить, -- цілющий лік для душі. Схід і захід сонця, звуки природи, те, як поводяться тварини, -- усе це прекрасно. Я живу у своїй маленькій Нарнії, де по-справжньому щаслива.
Багато хто боїться, що, переїхавши у село, станеш відлюдником. Але я навіть до магазину не можу доїхати, щоб не поговорити з людьми, не привітатися, не обговорити новини. У мене з'явилося набагато більше знайомих, ніж було у Києві. До того ж у сусідньому селі є волонтерський штаб, до якого я одразу долучилася. А ще величезний плюс -- фізична активність на повітрі. Моє здоров'я дуже поліпшилося. У Києві за зиму я могла хворіти чотири-п'ять разів, а тут -- набагато рідше".
