Державне будівництво в Україні влітку 1941 року: реалії та ілюзії.
Масова маніфестація з нагоди відновлення Української держави в Рівному
Державотворчі процеси в Україні літа 1941 року є однією з найміфологізованіших і найменш оцінених сторінок в історії нашої країни в новітній епосі. Політичні маніпуляції, антиукраїнська пропаганда та відсутність ґрунтовних наукових досліджень призвели до спотвореного сприйняття тих подій. У цій статті ми розглянемо основні міфи, які оточують процес державного будівництва в Україні влітку 1941 року, та з'ясуємо реальні обставини реалізації програми ОУН під керівництвом Степана Бандери, яка була центральною метою тогочасного національно-визвольного руху.
МІФ 1: Несподівана пригода
У ході політичних дискусій на тему еміграції противники ОУН, очолюваної Степаном Бандерою, звинувачували її в необдуманому авантюризмі, вказуючи на імпульсивність і нераціональність дій, які мали місце влітку 1941 року. Такі оцінки продовжують зустрічатися в популярних книгах на цю тематику. Проте насправді процес формування державності влітку 1941 року був ретельно підготовлений протягом тривалого часу.
Оцінюючи німецько-радянську війну як можливість для досягнення мети - відновлення незалежності України, ОУН під керівництвом Степана Бандери заздалегідь вжила ряд заходів для військової та політичної підготовки до державного будівництва. У Кракові, починаючи з березня 1940 року, активно діяв спеціальний військовий штаб на чолі з Дмитром Грицаєм, який координував планування повстання. У цей період підпільні структури на територіях, що перебували під контролем СРСР, активно розширювали свою мережу, готуючи кадрову та матеріальну базу для збройного виступу проти окупантів. Наприкінці лютого 1941 року було укладено угоду з німецькими військовими колами про створення Дружин українських націоналістів (ДУН), що складалися з двох куренів, які пізніше отримали назви "Ролланд" та "Нахтігаль". Ці підрозділи розглядалися як початок формування національних збройних сил, подібно до легіону УСС.
У травні 1941 року завершилася розробка документа під назвою "Боротьба й діяльність ОУН під час війни", створеного Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Романом Шухевичем і Степаном Ленкавським. У цьому документі було детально викладено стратегічний план національної революції та подальшого державного будівництва, з акцентом на основні військові, організаційні, політичні та пропагандистські аспекти. Інструкція також включала тексти Акту проголошення Української держави та присяги на вірність Україні. Ці вказівки були передані підпіллю, що діяло на окупованих територіях СРСР, і стали важливим орієнтиром у боротьбі. Крайовий провідник ОУН під керівництвом Степана Бандери, Іван Климів, відомий як "Легенда", вже в травні 1941 року визначив склад керівництва місцевими органами українського самоврядування на рівнях від району до області.
Зарані почалося формування трьох потужних похідних груп революційної ОУН, метою яких було стати двигуном державотворення, рухаючись на схід. Першу групу на півночі очолив відомий ідеолог українського націоналізму Дмитро Мирон, центральну групу очолив Микола Лемик, відомий завдяки своєму атентату 1933 року, а південну – Зиновій Матла та Тиміш Семчишин. Також була створена окрема керівна похідна група під проводом Ярослава Стецька, який був першим заступником Степана Бандери. Провід ОУН (р) надав йому повноваження керувати процесом державотворення на українських землях.
Ключовим етапом підготовки до державного будівництва стала консолідація, організована революційною ОУН серед українських самостійницьких сил на еміграції. Націоналісти усвідомлювали, що для того, щоб потенційні союзники сприйняли український визвольний рух всерйоз, необхідно показати єдиний національний фронт, а не дати можливість всім боротися один проти одного. Було залишено в минулому старі конфлікти та налагоджено зв'язки з колишніми затятими супротивниками: гетьманцями, представниками Державного центру УНР та провідними діячами легальних українських партій Західної України. Як результат цієї консолідаційної акції українських націоналістів 22 червня 1941 року в Кракові був заснований Український національний комітет.
Під фактичним керівництвом члена ОУН (р) відомого правника Володимира Горбового на самостійницькій платформі згуртувались представники національно орієнтованої еліти, зокрема, колишній голова найбільшої партії Заходу України Українського національно-демократичного об'єднання Василь Мудрий, гетьманець полковник Варфоломій Євтимович, генерал-поручник армії УНР Михайло Крат. За спогадом заступника голови УНК Віктора Андрієвського рада комітету 22 червня 1941 року висловилась за обстоювану революційною ОУН політику доконаних фактів у відбудові державності: створення української влади без узгодження з німцями. Тож, державотворчий задум українських націоналістів отримав схвалення.
У цей період, відповідно до заздалегідь розробленого плану, після початку німецько-радянської війни, на Західній Україні активісти ОУН розпочали збройне повстання проти загарбників. Бої спалахнули в різних регіонах Галичини та Волині. Ще до приходу німецьких військ українські націоналісти вдалися до звільнення від більшовицької влади цілих територій. Зокрема, під час повстання були визволені такі міста, як Коломия, Теребовля, Лопатин, Долина, Косів, Старий Самбір та інші. Тим часом із заходу просувалися похідні групи ОУН (р) та курінь імені Євгена Коновальця, відомий як "Нахтігаль". Цей підрозділ увійшов до Львова вранці 30 червня 1941 року, випередивши німецькі війська на сім годин. Українські солдати взяли під контроль важливі стратегічні об'єкти в місті.
МІФ 2: ПРИЗНАННЯ ВЛАДИ
Відомо, що незабаром після прибуття до Львова 30 червня 1941 року Ярослав Стецько, який був першим заступником Степана Бандери та очолював спеціальну похідну групу ОУН (р), ініціював проведення Національних зборів у приміщенні Просвіти на площі Ринок. Саме там було оголошено Акт відновлення Української держави.
В українській політичній еміграції після Другої світової війни поширилася точка зору, що подія 30 червня була "узурпацією влади" з боку бандерівців. Вважалося, що їхні наміри полягали не стільки в відновленні національної державності, скільки в отриманні переваги над конкурентами шляхом захоплення управлінських позицій. Наприклад, діаспорний історик Іван Лисяк-Рудницький, який виступав проти українського націоналізму, підкреслював: "Прихильники бандерівщини стверджують, що метою 'проголошення' було створення факту перед німцями. Проте, правильніше буде сказати, що справжньою метою було установлення факту для українського громадянства, яке ще залишалося в стані шоку та дезорієнтації після радянського терору, а також утвердити контроль над владою, випередивши суперників з мельниківського табору".
По-перше, ОУН під проводом Степана Бандери і без Акту 30 червня мало колосальну перевагу над мельниківцями. Так, соратник Андрія Мельника відомий літератор Улас Самчук відверто визнавав що серед бандерівців опинились "всі основні динамічно-активні сили організації". Великою була перевага поплічників Бандери на окупованих СРСР теренах Заходу України, де майже вся підпільна мережа підтримала молодих революціонерів. Істотні впливи Андрія Мельника збереглись лише на Буковині.
По-друге, ні мельниківці, ні жодна інша українська політична сила не мали власного плану для державотворення влітку 1941 року без схвалення III Райху, яке ніколи не було отримано. Охарактеризовуючи передвоєнні ідеї ОУН (м), Ярослав Гайвас, провідник центрального оперативного керівництва організації, зазначав: "У жодних інструкціях для організаційного активу, у зверненнях до широких верств населення чи в окремих дорученнях для керівників на місцях Провід не надавав вказівок щодо початку будівництва держави або самостійного життя українського народу з верхів, тобто з моменту декларації".
З цих слів можна зробити висновок, що мельниківці взагалі не розглядали можливість миттєвого проголошення відновлення незалежності України, що було цілком зрозуміло з огляду на відсутність у них такої потужної мережі підтримки, як у бандерівців, а також на недостатню кількість прихильників на українських теренах. Тому керівники ОУН (м) вважали за доцільне зосередитися на створенні власних осередків, формуючи на місцях представницькі органи (народні та національні ради), а також організовуючи збройні підрозділи. Відновлення держави вони розглядали як довгострокову мету, пов'язуючи її реалізацію з відповідними обставинами. У цьому контексті ОУН (р) не мала конкурентів.
По-третє, перед оголошенням Акту відновлення Української держави Ярослав Стецько зміг заручитися підтримкою найбільш впливових діячів національної еліти у Львові. Серед них були результати конструктивних переговорів із митрополитом Андреєм Шептицьким, колишнім головою Державного секретаріату ЗУНР Костем Левицьким та політиком лівоцентристського спрямування Володимиром Лисим. Крім того, важливо відзначити, що концепція державотворення ОУН (р) УНК отримала підтримку в Кракові, де зібралися представники всіх основних течій самостійництва, за винятком мельниківців.
По-четверте, уряд Ярослава Стецька незабаром після створення отримав публічне визнання найвпливовіших світських та духовних українських інституцій. Про його підтримку заявив УНК в Кракові, голова Українського центрального комітету Володимир Кубійович, а 6 липня 1941 року сформована у Львові як передпарламент Рада сеньйорів, що складалась із найавторитетніших громадських діячів Галичини. Легітимації уряду Стецька також сприяли пастирські листи глави УГКЦ Андрея Шептицького та митрополита УАПЦ Полікарпа (Сікорського). Маловідомим фактом є визнання мельниківцями сформованого їхніми опонентами органу виконавчої влади. Фактичний лідер ОУН (м) на українських землях Ярослав Гайвас на початку липня 1941-го ініціював відправку до бандерівців у Львові спеціальної делегації. Остання, за його словами "не лише зложила заяву визнання Державному Правлінню, але й заявила готовість співпрацювати з ним, якщо воно буде спроможне виконувати свої функції".
Отже, Акт, ініційований бандерівцями 30 червня, а також подальші кроки у державному будівництві стали результатом співпраці різних патріотичних груп, а не лише проявом вузькополітичних амбіцій. На початку липня 1941 року процес створення держави здобув підтримку провідних національних інституцій та найвпливовіших сил, що виступали за самостійність на українських землях.
МІФ 3: Спроба створення маріонеткового уряду під контролем Німеччини.
Інший поширений міф стосується звинувачень революційної ОУН в контексті державотворення 1941 року у колабораціонізмі з нацистами та прагненні створити маріонетковий пронімецький уряд. Особливо активно подібними твердженнями оперувала радянська пропаганда, проте дотепер, на жаль, вони зберігають істотний вплив на суспільну свідомість. Насправді, "колабораціонізм" передбачає зраду власної держави через співпрацю з її ворогом. Використання цього терміну щодо українських націоналістів в контексті подій 1941-го абсолютно безпідставне, адже участь в боротьбі проти СРСР спільно з Німеччиною аж ніяк не можна витлумачити як "зраду своєї держави". Навпаки, це було засобом для відбудови власної державності.
Революційна ОУН не бачила себе в ролі чужих маріонеток, а Українську державу в якості залежного від Німеччини сателіта. Державотворчий процес було започатковано без жодного узгодження з Берліном, з опорою суто на власні сили. Політика "доконаних фактів" була покликана поставити ситуативних німецьких союзників перед існуванням української влади, з яким вони з огляду на власні інтереси мали б змиритись. Вияви негативного ставлення німецької сторони до державного будівництва не змусили бандерівців відступити. 4 липня 1941 року на нараді з громадськістю у Львові голова українського уряду Ярослав Стецько відверто наголосив, що німців варто ставити перед доконаними фактами, "не чекаючи на їх дозвіл чи згоду".
Варто зазначити, що ще перед початком німецько-радянської війни українські націоналісти усвідомлювали ризики, пов'язані з залежністю від більш сильних країн, зокрема Німеччини. У своєму основоположному дослідженні "Ідея і Чин України", написаному в 1940 році, провідний ідеолог революційної ОУН Дмитро Мирон підкреслював: "Україна не повинна стати, як колишня Польща і Чехословаччина, інструментом одного з блоків для стримування німецького імперіалізму. Також Україна не може бути знаряддям іншого імперіалізму у його просуванні на сході. З метою забезпечення інтересів України, як в період революційної боротьби, так і в етап державного будівництва, необхідно використовувати конкуренцію обох світових сил та зберігати баланс. Німеччині потрібна Україна для реалізації своїх східних амбіцій не лише як джерело сировини та ринку збуту, але й для стримування Москви, Англії, Польщі або Румунії. Англії ж потрібна сильна Україна, щоб протистояти німецькому наступу на схід, зокрема на Кавказ, і послабити Москву, яка становить загрозу для британських інтересів у Малій Азії та Індії."
Як видно, ОУН під керівництвом Степана Бандери відстоювала концепцію багатовекторної зовнішньої політики, замість того, щоб зосереджуватись лише на Берліні. Дмитро Мирон також підкреслював, що підпадати під політичний вплив Німеччини, зважаючи на її ідеологію, є недоцільним. Він зауважив: "Український націоналізм повинен уважно стежити за тим, щоб серед українців не виникло сліпого та некритичного наслідування націонал-соціалізму, аби не опинитися під духовним, а згодом і політичним впливом Німеччини". Українська держава сприймалась як самостійний центр сили на міжнародній арені, з особливою місією звільнення інших народів, поневолених Москвою.
Саме український націоналістичний рух мав стати авангардом уярмлених націй у боротьбі за свободу. Опісля відновлення незалежності Україні відводилася роль регіонального лідера, який повинен забезпечити консолідацію східноєвропейських держав, домагаючись "створення політичного, господарського й культурного зближення й порозуміння всіх народів над Балтикою, Каспієм і Чорним морем, балтійсько-кавказьких і балканських народів, щоби зламати наступ московського імперіалізму та вдержати порядок і рівновагу сил на сході Європи між Англією й Німеччиною". Закономірно, що в адресованому німецькому урядові 23 червня 1941 року меморандумі, розробленому за участі Степана Бандери та Ярослава Стецька, підкреслювалось, що Українська держава має бути повністю самостійною як політично, так і економічно. В тексті цього знакового історичного документа відкидались аналогії із німецькими сателітами Словаччиною та Хорватією. Принциповою умовою подальшої співпраці з Німеччиною була рівноправність в цьому партнерстві.
Тож, українські націоналісти в 1941 році розпочали створення Української держави, яку прагнули зробити повноцінним суб'єктом історії, а не інструментом Берліна. Це стало справжнім викликом для гітлерівців. Після взяття під варту німцями Степан Бандера та Ярослав Стецько категорично відмовились розпускати уряд та відкликати Акт відновлення Української держави. Після тривалих перемовин з-під домашнього арешту їх 15 вересня 1941-го перевели до берлінської в'язниці, а проти революційної ОУН на українських землях розпочались масові жорстокі репресії. Закономірно, що внаслідок цих подій українські націоналісти перейшли до двофронтової боротьби проти обох наймогутніших тоталітарних імперій світу - СРСР та ІІІ Райху.
МІФ 4: УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ В 1941 РОЦІ - НАМІР СТВОРИТИ УКРАЇНСЬКУ ТОТАЛІТАРНУ ДИКТАТУРУ.
Вслід за узурпацією влади опоненти ОУН приписували Ярославу Стецьку та його соратникам намір побудувати монопартійну тоталітарну диктатуру за зразком нацистської Німеччини. Зокрема, вже згаданий Іван Лисяк-Рудницький звинувачував українських націоналістів у прагненні до "неподільної влади" та "монопартійної диктатури", проявом якого він вважав Акт 30 червня.
Насправді ж, в рамках державотворення 1941 року українські націоналісти прагнули домогтись максимальної консолідації самостійницьких сил, охоче ділячись владою з представниками інших патріотичних середовищ. В основу формування державного апарату було покладено принцип індивідуальної фаховості, а не політичної приналежності. В інструкції "Діяльність і боротьба ОУН під час війни" вказувалось на необхідність призначення на державні посади "усіх чесних українців" за критерієм професійної компетенції. Також наголошувалось на важливості простору для ініціативи чиновників та відсутності нагляду "комісарського" штибу над посадовцями, що не належали до Організації українських націоналістів.
Про те, якого значення надавали пріоритету фаховості над політичною приналежністю на практиці, промовисто свідчить склад Українського державного правління (УДП) - сформованого Ярославом Стецьком у Львові 3-5 липня 1941 р. тимчасового національного уряду. З 13 окремих ресортів (міністерств) УДП, створення яких фіксується в збереженому в архівах "відписі з декрету йменувань", українські націоналісти очолили лише 2 - закордонних справ (Володимир Стахів) та безпеки (Микола Лебедь). Щоправда в спогадах Ярослав Стецько стверджував, що водночас із кермуванням урядом він взяв на себе роботу голови ресорту соціяльних реформ, а крайовий провідник ОУН Іван Климів був міністром політичної координації. Цілком ймовірно насправді йшлось про неформалізовані додаткові функції. Проте у разі точності спогаду з 15 "портфелів" керівником окремих ресортів члени провідної політичної сили визвольного руху отримали 4. В будь-якому випадку йшлось про меншість посад.
Замість того, щоб сформувати уряд із представників, які б належали до легальних західноукраїнських партій, таких як УНДО, УСРП та ФНЄ, до нього потрапили кілька колишніх діячів цих партій. Варто зазначити, що їх відбір відбувався на основі професійних якостей, а не політичної приналежності. Термін "коаліційний уряд" щодо УДП не відображає реальної ситуації. Це не пов'язано з "тоталітаризмом" ОУН на чолі з С. Бандерою, а радше з відсутністю організованих політичних сил, які могли б стати її союзниками: легальні західноукраїнські партії саморозпустилися після початку радянської окупації. Незважаючи на це, бандерівці намагалися надати уряду коаліційний характер, запропонувавши 1-2 посади членам ОУН (м). Зокрема, існує інформація про пропозицію передати міністерство пропаганди мельниківцю Івану Рогачу. Проте, як підкреслював Ярослав Гайвас, ця ідея не була навіть розглянута ОУН (м).
Варто підкреслити, що провідні мислителі ОУН відкидали практики тоталітаризму. У своїй програмній праці "За зміст державного життя" (1941) Ярослав Стецько окреслював державний устрій, який спирався на принципи народовладдя та корпоративізму. Ці ідеї були раніше висловлені у творах "Націократії" Миколи Сціборського та консервативного теоретика В'ячеслава Липинського. Сам голова УДП неодноразово зазначав, що його діяльність у період державного будівництва була суттєво впливана концепціями Липинського.
Задекларована в праці Ярослава Стецька ставка на широке самоврядування на місцях і адміністративну децентралізацію в поєднанні з твердженням про незалежне судочинство промовисто спростовують тезу про наміри українських націоналістів створити тоталітарну державу на зразок ІІІ Райху. У дійсності державотворчий задум в теорії та на практиці базувався на засадах національного солідаризму, принципі професійного управління та ідеї максимальної консолідації українців. У процесі державного будівництва ОУН планувала забезпечити національну і соціальну справедливість, провівши комплексну економічну модернізацію України.
МІФ 5: АКТ 30 ЧЕРВНЯ МАЄ ТІЛЬКИ ДЕКЛАРАТИВНИЙ ХАРАКТЕР І НЕ ВПЛИВАЄ НА ПРОЦЕС ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ У МАЙБУТНЬОМУ
Існує поширена думка про виключно символічний або декларативний характер процесу державотворення влітку 1941 року, і ця позиція представлена у різних колах — від його критиків до прихильників. Радянська пропаганда описувала це національне будівництво як "фарс", тоді як українські політичні опоненти ОУН у діаспорі охарактеризували його як "ініціативу вузького кола осіб", що нібито залишилася непоміченою для широкого загалу. Навіть сьогодні, коли в історичній літературі розглядається ця тема, більшість дослідників зводять процес до короткого ряду подій у Львові: проголошення Акту відновлення Української держави, утворення УДП та його недовготривала діяльність до арешту Ярослава Стецька німцями 9 липня 1941 року. Таким чином, формується враження про відверту бутафорію цього державного будівництва або, в кращому випадку, його повну безуспішність та безрезультатність.
Чи дійсно процес формування держави обмежувався лише містом Львовом і тривав лише 10 днів? Однозначно, ні.
Процес державотворення в Україні здійснювався завдяки зусиллям похідних груп ОУН під керівництвом Степана Бандери та озброєних націоналістів, які піднялися на боротьбу проти окупантів, відповідно до концепції "створення держави з першого села", розробленої начальником штабу Карпатської Січі Михайлом Колодзінським. Першочергово формувалися місцеві українські органи самоврядування, перші з яких виникли ще до Акту 30 червня на Львівщині. На теренах Галичини українські адміністрації діяли незалежно до моменту передачі влади німецьким цивільним посадовцям в серпні 1941 року, коли край був приєднаний до Генеральної губернії. Відзначалася координація дій між різними рівнями місцевого управління. Так, підпорядкована УДП Станіславівська обласна управа в кінці липня 1941 року розпочала випуск власного офіційного вісника для підлеглих адміністративних органів, що містив вказівки з юридичною силою.
Уникаючи німецьких репресій, Ярослав Стецько 7 липня 1941 року надав повноваження організаційному референту ОУН під керівництвом Степана Бандери, Василю Куку, а також заступнику міністра пропаганди Ярославу Старуху для розширення складу УДП представниками зі Сходу та Центру України. Завдяки активності похідних груп, процес формування державності швидко поширився за межі Наддністрянщини, незважаючи на ворожу позицію німецької адміністрації та арешт голови уряду. Станом на 22 липня 1941 року незалежна українська влада була встановлена в Львівській, Станіславівській (сучасна Івано-Франківщина), Тернопільській, Волинській, Рівненській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській (тепер Хмельницька) і Житомирській областях, а також на заході Київщини.
У майбутньому стало відомо про ініціативу активістів ОУН під керівництвом Степана Бандери, спрямовану на створення українських органів самоврядування в Черкаській, Кіровоградській, Миколаївській та Дніпропетровській областях. Процес встановлення національної влади супроводжувався урочистим проголошенням Акту відновлення Української держави в містах і селах Центральної та Східної України. Аналогічне святкування планувалося провести й у столиці - Києві. Однак, німецькі репресивні структури заарештували членів київської похідної групи під проводом Василя Кука у Василькові 31 серпня 1941 року, що завадило реалізації цих планів.
Перебуваючи під домашнім арештом у Берліні, Ярослав Стецько намагався продовжувати виконувати свої обов'язки на посаді голови уряду. Завдяки кур'єрам націоналістичного руху, він зміг у липні-серпні 1941 року надсилати на українські території певні вказівки та офіційні кадрові розпорядження. У листі від 23 серпня 1941 року Стецько підкреслював важливість збереження органів влади, які були створені після проголошення незалежності України, незважаючи на тиск нацистів, і наголошував на необхідності конспірації для провідних націоналістів. Оскільки повноцінне "дистанційне" управління державними структурами виявилося неможливим, координацію процесу державотворення взяв на себе провід ОУН (р) у Львові. З представниками цього проводу місцева адміністрація узгоджувала конкретні рішення, зокрема, зміст вісника Станіславівської обласної управи.
Державотворча діяльність Організації Українських Націоналістів під керівництвом Степана Бандери здобула безпрецедентну підтримку з боку народу, що яскраво проявилося на масових віче під час оголошення Акту відновлення Української держави. Так, у містах відбулись грандіозні патріотичні акції: 20 тисяч осіб зібралися в Дрогобичі, стільки ж у Стрию, 12 тисяч у Теребовлі, 10 тисяч у Бережанах, 15 тисяч у Тернополі, а 10 тисяч у Рівному. Подібні віче проходили і в сільських районах. Наприклад, 27 липня 1941 року в Новосільському районі Тернопільської області зібралися 15 тисяч людей, які ухвалили резолюцію, що підтверджувала довіру та підтримку Ярославу Стецьку як новому голові уряду. Загалом у цих маніфестаціях взяли участь сотні тисяч українців, що свідчило про те, що процес створення держави був справою всього народу, а не лише невеликої групи осіб.
У практичній площині українські органи влади зосереджувались на розв'язанні нагальних проблем військового часу: ліквідації наслідків військових дій, допомозі постраждалим, гарантуванні громадської безпеки, протидії хаосу та мародерству, забезпеченні реалізації соціально-економічних потреб населення, відновленні системи медичних послуг. В містах відновлювалось електро та водопостачання, відкривались крамниці, ремонтувались пошкоджені будинки, повертались до роботи підприємства. Було розпочато соціальні перетворення - розподіл колгоспної землі між селянами, відновлення приватної торгівлі, повернення родичам депортованих радянським режимом їхнього майна.
Вкладалися зусилля у сферу просвіти, проводилась підготовка до відкриття навчальних закладів. Ключовим аспектом діяльності ОУН під керівництвом Степана Бандери в рамках процесу державотворення стало відновлення українського громадського життя, зокрема, відродження кооперативних структур та просвітницьких товариств, таких як "Центросоюз", "Маслосоюз" та "Просвіта". Також формувалися нові громадські організації, наприклад, молодіжна структура "Січ", яка стала важливим двигуном масштабної кампанії зі створення символічних могил на честь загиблих українських героїв.
У рамках державотворення 1 липня 1941 року було започатковано процес національного військового будівництва - формування Української національної революційної армії під проводом Івана Климіва-"Легенди". Починаючи з літа 1941 створено 37 старшинських та підстаршинських шкіл для навчання українських командирів. Сформовано низку військових підрозділів УНРА, наприклад, полк імені Холодного яру в Рівному та полк в Косові на Станіславівщині.
До спільної діяльності активно залучалися досвідчені військові, ветерани перших визвольних змагань, такі як підполковник армії УНР Леонід Ступницький, полковник армії УНР Іван Лиходько та інші. Загальна чисельність підрозділів УНРА сягала приблизно 5 тисяч військовослужбовців. Важливо зазначити, що військове будівництво влітку 1941 року стало основою для формування УПА як у матеріальному, так і в кадровому аспектах. Наприклад, згадуваний офіцер армії УНР Леонід Ступницький, який був начальником штабу рівненського полку УНРА, згодом очолить штаб УПА-"Північ". А командир підрозділу імені Холодного Яру Сергій Качинський стане одним з перших організаторів повстанських формувань.
Варто відзначити також сильний психологічний ефект державотворення 1941 року. Сам факт відновлення української влади після тривалої окупації мав суттєвий вплив на свідомість населення. Відомий український історик та дисидент, уродженець Волині Валентин Мороз згадував: "Перша половина мого життя була сформована двома прапорами під час проголошення української самостійності в 1941 році. Ці два українські прапори в рідному селі збереглися на ціле життя, давали вогонь витерпіти і перемогти". Дружина українського правозахисника Петра Січка Стефанія Петраш писала в спогадах: "Моя мама все говорила до нас, що нічого би не хотіла, тільки б діждати та побачити Самостійну Україну. І діждала, коли 30 червня 1941 року проголосили ту самостійність. Вона тоді сказала, що можна і померти".
Таким чином, завдяки процесу державотворення 1941 року, багато українців вперше за тривалий час відчули себе справжніми господарями на своїй землі. Соціально-економічні, адміністративні та безпекові ініціативи української влади принесли значну користь населенню. Чимало відновлених завдяки ОУН під керівництвом Степана Бандери організацій і установ не підпали під негайну заборону з боку гітлерівців, тому навіть після ліквідації проголошеної 30 червня 1941 року Української держави вони продовжували виконувати роль захисників інтересів українців у важкий час окупації. Тодішнє державне будівництво стало свідченням української суб'єктності в історії. Це був масштабний процес, що охоплював не лише західні, а й центральні та східні регіони України. Події літа 1941 року мали величезне значення для подальшого розвитку українського національно-визвольного руху і стали безпосередньою основою для створення УПА.
