У кожного є свій власний Міндіч.
Фінансово-політичні скандали в історії незалежної України - справа, в принципі, звична і навіть буденна. Хіба що на найпершого президента, Леоніда Кравчука, не відразу згадаються подібні історії. Але, якщо покопатися в історії, полистати підшивки газет першої половини 90-х, поговорити з патріархами вітчизняної політики - можна буде щось і витягнути. З усіма іншими - усе як на долоні. У Кучми взагалі куди не плюнь, потрапиш у якийсь скандал - "Кольчуги", Гонгадзе, "Україна без Кучми", фактичне створення системи олігархату. Можливо, це через те, що він поки що єдиний, хто відпрацював більше як один формальний термін.
У Ющенка, Януковича і Порошенка були свої скандали. "Любі друзі", "Саша-стоматолог", "Свинарчуки" - це тільки найяскравіші зразки таких кейсів. Тепер до своїх колег на повну потужність долучився і чинний глава держави. "Міндічґейт" відтепер до кінця політичної кар'єри переслідуватиме Володимира Зеленського. Що ж, можна сказати, що не він придумав цю традицію - тож не йому її й порушувати. Але є один важливий нюанс.
Кравчук, Кучма та Ющенко очолювали країну в період відносного спокою. Звичайно, можна згадати про газові конфлікти з Росією під час президентства Ющенка або про деякі скандали, пов’язані з Кучмою під час його другого терміну, коли він помітно почав орієнтуватися на Захід, незважаючи на офіційне збереження політики "багатовекторності". Після майже чотирьох років повномасштабної війни ми вже чітко усвідомлюємо, в чому полягає різниця між миром і війною. Навіть ті, хто живе в Ужгороді, в місті, де наслідки війни проявляються лише у закритих кордонах, групах з оповіщення ТЦК і повітряних тривогах у зв'язку з прольотом літака МіГ-31К, можуть це відчути. А що вже говорити про більш східні регіони нашої країни...
Віктор Янукович також керував країною у відносно спокійний період (за винятком кількох останніх днів, коли він вже мріяв про втечу з України разом із награбованими коштами) – однак саме його дії (а не Євромайдан, як вважають багато людей, хоч і не завжди висловлюють це вголос) зрештою стали каталізатором для початку сучасної російсько-української війни, першим етапом якої стало захоплення Криму. Тому наслідки тут виглядають значно інакше. Можливо, навіть кардинально. Приміром, якщо говорити не про війну, а про економіку, то за часів президентства Ющенка (особливо під час короткочасного прем'єрства його соратника Юрія Єханурова) економіка демонструвала зростання – і багато хто відверто стверджує, що останніми вдалими, комфортними та щасливими роками в Україні були саме роки перед глобальною фінансовою кризою 2008 року. Нещодавно я натрапив на подібні пости у соцмережах. Час Януковича, якщо хтось і згадує як комфортний, то лише через нерозуміння того, чому курс долара для українців залишався стабільним. Для тих, хто це усвідомлює, питань не виникає.
Петро Порошенко президентствував уже у воєнні часи (нехай і для багатьох період 2015-2019 зовсім не відгонив війною, від якої вони потім різко "стомилися"). Та при ньому - чи радше при прем'єрах Яценюку і Гройсману - українська економіка, доведена Януковичем до ручки, спочатку вижила, а потім і пішла розвиватися. Згадайте 2015 рік, той шалений стрибок цін на все, коли ми ходили супермаркетами і з круглими очима дивилися на нові цінники, і 2017-й, коли в суспільстві і в ток-шоу обговорювали питання дворазового підвищення мінімальної зарплати ("витягнуть чи ні", "надірвуться чи ні").
Отже, Порошенко врешті-решт зіткнувся з наслідками численних скандалів у вигляді поразки на президентських виборах. Варто зазначити, що Зеленський тут практично не відігравав ролі — якби не його участь, перемогу здобула б Юлія Тимошенко, адже до початку активної кампанії шоумена її рейтинги були значно вищими. Проте, що стосується України, то, дивно це чи ні, але наслідки не виявилися настільки трагічними.
А в Зеленського ситуація особлива. Унікальна навіть. Він уже більшу частину своєї каденції працює президентом країни, яка веде повномасштабну війну. (Тут можна було б розгорнути дискусію на тему "Наскільки риторика самого Володимира Зеленського, який пропонував "просто перестати стріляти" і "домовитися посередині", "подивившись в очі Путіну", підштовхнула кремлівського диктатора до великого вторгнення", але цим нехай займаються професійні історики, проводячи паралелі з іншими подібними кейсами.) Країни, яка фактично втратила море як економічний чинник. Країни, яка втратила найбільшу АЕС Європи, як мінімум одну ГЕС і купу різних промислових підприємств, зокрема два стратегічно важливі металургійні заводи Маріуполя.
Зрештою, країна, що вже ні в кого не викликає сумнівів, нині виживає завдяки фінансовій підтримці західних донорів. Уявіть собі, як би виглядав курс гривні до долара, якби наш державний бюджет не отримував допомогу від міжнародних партнерів. Якими б були полиці супермаркетів у таких мирних містах, як Ужгород, Чернівці, Івано-Франківськ та Луцьк, не говорячи вже про Харків, Дніпро чи Запоріжжя, де досі тривають активні бойові дії.
У цій надзвичайно складній ситуації спливає історія з Тимуром Міндічем. Вона є не просто ганебною — це більше, ніж просто розкрадання коштів, яких і так бракує. Набагато більш ганебним є те, що творці цих схем, як свідчать реакції відповідних Telegram-каналів, пов’язаних із цією групою, використовували війну як прикриття для своїх дій. Саме звідси й виникли всі ці висловлювання про те, що "не на часі" чи "не варто займатися такими речами під час війни" (мається на увазі операція "Мідас", яку проводять НАБУ та САП). Суть у тому, що не обговорення питання щодо крадіжок державних коштів "не на часі" (не будемо зараз аналізувати, коли ж насправді на часі), а відкритий діалог про ці злочини та боротьба з ними — це те, що вважається "не на часі, бо війна"...
Так, у кожного з українських президентів (навіть, можливо, у Кравчука) був свій Міндіч. Але такого, як у Зеленського - не було ні в кого.
