Твори, що висвітлюють різні етапи нашої історії, можуть привернути увагу іноземних читачів, враховуючи зростаючий інтерес до України на міжнародній арені.

Які тенденції та події можуть очікувати українську культуру у 2025 році? Літературна критикиня Анастасія Герасимова, кінокритик Кирило Пищиков, арткритикиня Євгенія Буцикіна та театрознавиця Ірина Чужинова поділилися своїми прогнозами щодо важливих напрямків розвитку.

У 2025 році художня література продовжить бути refuge для читачів, які прагнуть втекти від недосконалостей сучасного життя. Саме тому жанри фентезі, наукової фантастики, трилерів та романтичних оповідей залишаються на піку популярності останнім часом.

Мені б хотілося, щоб жанрова література в Україні розвивалася більш активно. Це той напрямок, який користується попитом на міжнародних ринках і може стати цікавим для перекладів. Якщо ніша фентезі вже почала заповнюватися в українському літературному просторі, то наукової фантастики все ще не вистачає. До речі, у 2025 році в Польщі планується вихід роману автора Макса Кідрука, присвяченого колонізації Марса, під назвою "Нові темні віки. Книга 1. Колонія".

Я впевнений у величезному потенціалі українських авторів, які пишуть в жанрах трилера та горору. Романи Євгена Ліра, Віталія Дуленка та Ілларіона Павлюка яскраво демонструють, що наші письменники вміють створювати захоплюючі сюжети. Історичні романи також мають свою цінність. Твори, що досліджують різні етапи нашої історії, можуть привернути увагу іноземних читачів, особливо в умовах зростаючого інтересу до України, який не зникає, незважаючи на всі спроби російської пропаганди заперечити це. Тому я сподіваюся на переклади творів Юрія Андруховича, Марії Матіос, Юрія Винничука та Наталки Сняданко.

Переклади грають ключову роль у сфері культурної дипломатії та у представленні нашої літератури на міжнародній арені. За останні кілька років цьому активно сприяють програми грантів на переклад, які реалізують Український інститут книги та House of Europe. Завдяки цим ініціативам українські видавці мають можливість ефективно популяризувати своїх авторів за межами країни.

Продовжуючи розгляд розвитку жанрової прози, я мрію про збільшення кількості літературних конкурсів, особливо в таких жанрах, як фантастика та детектив. Було б також чудово запровадити премії для дебютантів і в сфері нон-фікшн. Незважаючи на те, що багато людей ставляться до нагород з певним скепсисом, вони надають авторам додаткову видимість і визнання, а також фіксують важливі процеси у світі літератури. Саме тому їх має стати більше. Звісно, хотілося б бачити окрему премію, засновану літературними критиками. Часто звучить думка, що в Україні немає літературної критики, а отже, і критиків. Але це не зовсім так. Щоб змінити це уявлення, необхідна потужна співпраця між державними установами та представниками галузі, яка б активно популяризувала критику. Адже студенти філологічних факультетів повинні усвідомлювати, що після отримання диплома їх чекає не лише пере­кваліфікація, а й безліч захопливих можливостей у професійному житті.

Цього року українських читачів очікує безліч захоплюючих нових перекладів. Серед них будуть твори лауреатів Нобелівської премії 2023 та 2024 років, зокрема "Уроки грецької" південнокорейської авторки Хан Канг і "Трилогія" норвежця Юна Фоссе. Також на читачів чекають романи, що вийшли минулого року, від ірландки Саллі Руні та американки Крістін Генни. Крім того, українською мовою з'являться твори угорського письменника Ласло Краснагоркаї та канадця Робертсона Девіса. Не обійдеться й без значних нон-фікшн видань. Наприклад, "Хто боїться гендера?" американської філософині Джудіт Батлер, "Квант: Айнштайн, Бор та велика суперечка про природу реальності" британського журналіста Манжита Кумара, а також "Решта - шум: слухаючи ХХ століття" американського музичного критика Алекса Росса.

Не маю наміру робити прогнози стосовно української літератури, адже поки триває повномасштабна війна, її осмислення і відображення в творах продовжиться. Видавці зазвичай не діляться інформацією про нові книги вітчизняних авторів. Проте відомо, що незабаром вийде новий роман Тамари Горіха Зерня під назвою "Шептуха" та книга Артема Чеха. Я дуже заскучила за прозою Катерини Калитко і Галини Крук. Було б чудово, якби ці талановиті письменниці дещо відволіклися від поезії, хоча їхні вірші справді неперевершені.

Думаю, що продовжиться тенденція щодо перевидань важливих художніх творів і літературознавчих праць. Є ще чимало вартих уваги книжок, які виходили в 1990-х чи на початку 2000-х.

В цілому, я оптимістично налаштований щодо 2025 року. Книговидавничий сектор продовжує розвиватися, незважаючи на труднощі. Ситуація складна через нестачу кадрів та можливостей друкарень, зростання цін на папір, а також ризик втрати накладів внаслідок обстрілів з боку Росії. Проте українці активно читають, відкривають нові книгарні, а літературні твори, як прозу, так і поезію, перекладають на інші мови. Ми продовжуємо рухатися вперед, адже які ще є альтернативи?

Яка буде кіноіндустрія 2025 року? Питання доволі складне, адже на нього впливають різні фактори: ситуація на фронті, державна політика, творчі зусилля кіноспільноти та багато інших.

Щоб зрозуміти, що чекає нас у майбутньому, іноді корисно поглянути на наше минуле. З 2014 року український кінематограф переживає свій власний ренесанс, здобуваючи все більше визнання як в Україні, так і за її межами. Протягом останнього десятиріччя з'явилися нові таланти, а наші фільми успішно демонструвалися на провідних міжнародних кінофестивалях. До 2022 року індустрія поступово зміцнювала свої позиції, але повномасштабна агресія Росії внесла кардинальні зміни в цю динаміку.

Чимало кінопроєктів зависло на різних стадіях виробництва, тож попередній розвиток загальмував з об'єктивних причин. Саме тому частину релізів перенесли та відклали. Наприкінці 2024 року індустрії вдалося хоча б частково відновитися, але наслідки повномас­штабного вторгнення нікуди не дінуться і 2025-го, навіть якщо війна завершиться. Також слід додати, що її тема впливатиме на українське кіно не одне десятиліття.

Ще одним ключовим аспектом стане державна політика, зокрема діяльність Державного агентства України з питань кіно, що за останні роки не залишала байдужими навіть найбільш байдужих критиків. Варто навести приклад скандального призначення Марини Кудерчук на посаду керівника, а також суперечливих пітчингів проектів, підтримки серіальної індустрії на шкоду кінематографу, та численних спроб закриття одного з найуспішніших культурних закладів України - Довженко-Центру. У нинішніх реаліях Держкіно виглядає більш шкідливим, ніж корисним. Для того, щоб відзначити справжні позитивні зміни в індустрії, агентство має зазнати радикальних перетворень. Проте це малоймовірно, оскільки після звільнення Марини Кудерчук у липні 2024 року тимчасовою виконувачкою обов'язків голови Держкіно стала Юлія Шевчук, яка раніше обіймала посаду першої заступниці Кудерчук. За цей період не відбулося жодних суттєвих змін, і, ймовірно, цього року ситуація залишиться такою ж.

Нашій кінематографічній галузі потрібно все більше покладатися на власні сили, а не на державну підтримку. Звичайно, існують міжнародні партнери та фонди, які вже неодноразово брали участь у виробництві українських фільмів. Це може стати виходом для багатьох творців, але не є універсальним рішенням. Збільшення незалежності індустрії від держави має свої переваги. Принаймні, режисери отримують більше творчої свободи, що дозволяє їм порушувати складні і контроверсійні теми.

В індустрії кіно спостерігаються позитивні тенденції, які варто підтримувати. По-перше, українські фільми активно беруть участь у міжнародних кінофестивалях та змагаються за престижні нагороди. У січні лауреат премії "Оскар" Мстислав Чернов представить свою документальну стрічку "2000 метрів до Андріївки" на фестивалі "Санденс" у США. У лютому ж у Роттердамі відбудеться показ кількох українських фільмів, серед яких буде і стрічка "Там, де закінчується Росія" режисера Олексія Радинського, що вийшла минулого року. Крім того, документальний фільм "Порцелянова війна" від Брендана Белломо та Слави Леонтьєва потрапив до шортліста премії "Оскар" у категорії "Найкращий документальний фільм". І це лише початок року.

Ще одна значуща тенденція - це аналіз, переоцінка та відтворення української кінематографічної спадщини. Наприклад, колектив Довженко-Центру активно працює в цьому напрямку. Не менш важливою є діяльність Групи Кінотрон, яка минулого року успішно оцифрувала більше 200 кіноплівок з фондів Національної кінематеки України.

У національному прокаті 2025-го очікується багато різних за жанром стрічок: космічна фантастика "Ти - Космос" Павла Острікова, камерна драма про початок повномасштабного вторгнення "Медовий місяць" Жанни Озірної, воєнний екшен "Кіллхаус" Любомира Левицького, байопік "Малевич" Дар'ї Онищенко й інші. Добре, що індустрія все ще знаходить шляхи та способи для існування, однак некомпетентна державна політика може рано чи пізно призвести до її краху.

Художнє мистецтво

Євгенія Буцикіна:

Попри непрості часи, візуальне мистецтво України продовжує еволюціонувати. Як відомі, так і нові культурні установи презентуватимуть значущі та захоплюючі виставки, а також ініціюватимуть освітні проєкти. Арт-видавництва радуватимуть читачів виданнями про видатних художників та важливими дослідженнями історії українського візуального мистецтва. Нижче наведено кілька тенденцій, які я можу виділити в цьому процесі.

1. Історія нашого мистецтва. Вивчення минулого є невід'ємною складовою розвитку художньої сфери. Цього року, з нагоди 150-річчя від дня народження Олександра Мурашка, в Національному художньому музеї України планується виставка, а також вихід книги Дар'ї Добріян, яка досліджує паризький період життя митця під назвою "Гріхи молодості" у видавництві "Родовід".

2. Сучасна історія. Активно триває процес дослідження недалекого минулого українського мистецтва, зокрема 2000-х та 2010-х років. Наприкінці минулого року відбулося відкриття ретроспективи артгрупи Р.Е.П. у Національному художньому музеї, що стало значною подією. Цього року нас чекає персональна виставка однієї з провідних діячок цього об'єднання, Лесі Хоменко, а також експозиція Відкритої групи в PinchukArtCentre. Крім того, виставка Анни Звягінцевої в Мистецькому арсеналі покладе початок серії дослідницьких проектів інституції, присвячених художникам, які розпочали свою кар'єру в XXI столітті.

3. Деколонізація. Виявлення та розмежування в мистецтві того, що є автентичним і що є нав'язаним, відновлення забутих та прихованих аспектів, а також відновлення історико-культурної справедливості — це ключові завдання в співпраці з міжнародними музеями та галереями, спрямовані на дослідження та точне визначення художників українського походження та їх ідентичності. У 2025 році буде підведено підсумки відкриття творчості Олександри Екстер як представниці українського мистецтва. Проект "Родовід" спільно з Українським музеєм у Нью-Йорку представить видання "Олександра Екстер: сцена - це світ", написане Пітером Дорошенком, Іваном Козленком, Оксаною Семенік та Клер Стеблер, яке вийде українською, англійською та французькою мовами. Питання локалізації та коренізації в сучасному українському мистецтві набирають все більшої актуальності. Цього року та в майбутньому ми станемо свідками збільшення кількості експозицій, присвячених цій темі. Наприклад, Дослідницька платформа PinchukArtCentre представить книгу "Повернення історії. Деколоніальність і мистецтво в Україні після 1991 року", а також організує виставку, що розкриває цю проблематику.

4. Базова ініціатива. Поряд із значними мистецькими установами, які організовують масштабні виставки, такими як Український дім і Мистецький арсенал у Києві, Jam Factory Art Center у Львові та ЄрміловЦентр у Харкові, виникають нові простори меншого масштабу. Ці "базові" ініціативи мають надзвичайно важливе значення для динамічного розвитку сучасного молодого мистецтва, яке залишається незалежним від державних та приватних структур. Лише в столиці відкрилися такі галереї, як The Stein Studio, "Кручі", КУТ, SPLAV, Eye Sea, Voitok, відновлений Музей-майстерня Ади Рибачук і Володимира Мельніченка, а також культурний простір "Кудрявка" та інші, які зможуть вразити нас інтимними, але потужними проєктами.

5. Децентралізація. Відкриваються нові горизонти поза Києвом та найбільшими українськими містами. В Івано-Франківську незабаром розпочне свою діяльність артцентр "Промприлад", де буде заснована Школа культурних компетенцій. Активно функціонує також нещодавно відкритий центр KRCC у Кривому Розі. Серед його проектів – феміністична виставка "Візуальні голоси жінок" і ініціатива "Сонце сходить на заході", що досліджує інклюзію старшого покоління в мистецтві на прикладі європейських країн.

Український театр - система, що складається зі 117 державних та комунальних і так ніким не порахованої енної кількості недержавних закладів, яких стало відчутно менше. Навіть на 11-му році війни він демонструє стійкість. Однак повномасштабне вторгнення ще більше обмежило в ресурсах театри у східній і південній частинах України, а також значно ускладнило їхнє життя в Дніпропетровській, Запорізькій і Чернігівській областях. Харків і Херсон так і не поновили мистецького життя, вже півтора року вистави там грають у підвалах. І людей, і грошей стало помітно менше - 2025 рік не обіцяє щось змінити.

Колег на фронті все більшає. Тільки за останні пів року до лав захисників із видимого мені кола пішли дослідниця театру й режисерка Олена Апчел, театро­знавець Олексій Паляничка, актор і режисер-дебютант Роб Фельдман, спектакль якого "Копи проти Равликів" за п'єсою Ніни Захоженко грають у столичному Театрі на лівому березі. Але насправді цих імен сотні. Комусь, як мінометниці, квірперформерці Антоніні Романовій чи акторові, автору інсценізацій Олексієві Доричевському, вдається тримати зв'язок із театрами та хоч ди­станційно, але долучатися до проєктів. Хтось говорить, що нескоро повернеться до творчості. Хтось, як лялькар Валерій Дзех, у статусі військового розвиває проєкт "Культурний десант", що підтримує бойовий дух і трохи розвантажує психіку тих, хто на передовій. Наш досвід, з одного боку, розділяє нас, але цінності продовжують об'єднувати.

Зростання інтересу до всього українського стає все більш очевидним. Це стосується історії, музики, літератури, кіно, а також україномовних платформ на YouTube та TikTok. Театр активно підтримує та підсилює цей тренд. У різних містах почали з'являтися постановки, присвячені Володимиру Івасюку та "неканонічному" Тарасу Шевченку. Прем'єри сучасних драматургів, таких як Ніна Захоженко, Ольга Мацюпа, Оксана Гриценко, Андрій Бондаренко та Наталка Ворожбит, виходять одна за одною. Наприклад, "Конотопська відьма", поставлена Іваном Уривським, продемонструвала, що театр може бути стильним і якісним. Разом з тим, мені хотілося б, щоб він був не лише естетично привабливим, але й глибоким. Прикладом може слугувати вистава Артема Вусика "Веселка на Салтівці" в театрі "Нафта" в Харкові або проект Рози Саркісян Fucking Truffaut, що успішно йде на сценах Варшави та Берліна. Таким чином, українському театру бракує артхаусних елементів, андеграунду та концептуального мистецтва, якщо порівнювати з такими сферами, як кіно, музика чи живопис.

Сподіваюся, що в цьому році українські театри почнуть серйозно розглядати можливості підключення до комеморативних практик, створюючи власні наративи про війну, працюючи над подоланням травми та зосереджуючи увагу не лише на арттерапії, а й на способах зміцнення арттерапевтичних ініціатив. Мене найбільше лякає перспектива повернення до радянських традицій вшанування, глорифікації та героїзації, які можуть знову з’явитися в нашій культурі, якщо не буде запропоновано нових підходів. Війна повинна стати для нас, як для громадянського суспільства, каталізатором змін, без яких наше існування опиниться під загрозою.