Після екскурсій туристи прогулюються цією вулицею, декламуючи вірші Стуса.

Одна з експозицій музею відтворює атмосферу карцеру.

6 січня 1938 року в селі Рахнівка, що знаходиться в Гайсинському районі Вінниччини, на світ з'явився Василь Стус. Він став четвертою дитиною в родині, що з'явилася на світ пізніше. Стус вважається однією з найзначніших постатей українського культурного руху шістдесятників, виступаючи у ролі поета, перекладача, літературознавця, прозаїка та дисидента.

3 січня, напередодні 87-ї річниці від дня народження поета, їду в його рідне село, де діє музей Василя Стуса. З райцентру Гайсин до Рахнівки щодня, крім суботи, курсує маршрутка. Квиток коштує 35 грн. Біля в'їзду в село стоїть пам'ятний знак із горельєфом Василя Стуса.

Запитую у жінки з темним волоссям, приблизно 40 років, про найзручніший шлях до музею.

- Не хвилюйтеся, - усміхається. - Я скажу водієві, щоб зупинився біля школи. Там і працює музей. А от саму школу вже років зо два, як закрили через малу кількість дітей. Не діє тепер і дитячий садок, який також був у цьому приміщенні.

До одноповерхової блакитно-білої будівлі веде широка доріжка, викладена тротуарною плиткою. На фасаді біля центрального входу дві меморіальних дошки. Одну присвячено Василеві Стусу, іншу - випускнику рахнівської школи, старшому солдатові Збройних сил України Петрові Коваленку. Він загинув на початку російської агресії - 2 травня 2014 року поблизу Слов'янська на Донеччині.

Коридор оформлений новорічними елементами, а в холі стоїть ялинка та створений власноруч камін.

- Усе ж таки педагогічна жилка бере своє - захотілося організувати для сільських дітей Різдвяне свято, - виходить назустріч завідувач музею Дмитро Омелянчук. У приміщенні трохи прохолодно, тому він у куртці. Дмитрові Михайловичу - 93. Раніше він працював учителем біології, 40 років був директором школи, а з 1997-го очолює музей. Створював його і працював на громадських засадах, і лише 2002-го музею присвоєно звання народного.

Дмитро Михайлович згадує про Василя Стуса, якого він запам'ятав ще в дитинстві. "Я не пам'ятаю його як дорослого чоловіка, а за радянських часів нічого не знав про нього як про поета. Але в дитинстві я бачив його. Він приїжджав до бабусі в село на канікули і грався з іншими дітьми на шкільному майданчику. Не можу сказати, що ми були близькими друзями, адже я був на сім років старший. Проте я знав, що це хлопець із Донбасу", - ділиться спогадами Дмитро Михайлович у своєму кабінеті, де одна стіна заповнена грамотами та подяками, а навпроти розташована велика книжкова шафа. "Батьки Василя, Семен та Їлина, прагнучи уникнути примусової колективізації, в 1939 році переїхали до Сталіна (тепер Донецьк) разом зі старшими дітьми. А маленький Василь ще два роки провів у Рахнівці з бабусею Палажкою, поки його не забрали батьки. У Донбасі сім'я жила в тісній кімнаті гуртожитку 107-го заводу. Незадовго до війни від менінгіту померла старша сестра Василя Палажка, а через три роки загинув на міні його брат Іван. Таким чином, в родині залишилися лише двоє – Василь та Марія, які по черзі навідувалися в Рахнівку на канікули. Ось так я його пам'ятаю, адже тоді сам був майже юнаком."

Дмитро Михайлович на хвилину замислюється. Закриває теку з копіями родинних фотографій Василя Стуса і продовжує:

Проте був один випадок, що стався з майбутнім поетом у Рахнівці, який яскраво демонструє його незламну волю ще в дитинстві. Про це мені розповів двоюрідний брат Стуса, Степан Сіньківський, який зараз мешкає в Івано-Франківську. Ми підтримуємо тісний зв’язок, і часом він передає до музею різні артефакти та документи. Отже, в голодному 1947 році, 9-річний Василь разом зі своїм двоюрідним братом Степаном та місцевим хлопцем Андрієм Бурлачуком вирушили на поле, щоб зібрати колоски. Тоді охоронцем колгоспу був одноокий фронтовик на ім'я Григорій Благовісний, який справляв враження суворого чоловіка. Цей Благовісний, сидячи на коні і з батогом в руках, наздогнав хлопців і змусив їх вивантажити з торби колоски, хоча сам жив неподалік. Проте Василь не відпустив свою торбу і відмовився її здати. На наступний день поле переорали, щоб запобігти подібним спробам пошуку зерна.

Дмитро Омелянчук відкриває свою пам'ять: в епоху радянської влади в Рахнівці ім'я поета Стуса залишалося невідомим. І навіть якщо хтось і чув про нього, старались не ділитися цією інформацією з сусідами.

Радянська система уважно слідкувала за людьми, які розповсюджували інформацію про Василя Стуса та його творчість, - говорить Дмитро Омелянчук. - Влада нав'язувала думку, що він є рецидивістом. Пам'ятаю, у 1980-х, під час одного з свят у селі, хтось випадково згадав, що вночі слухав передачу BBC, присвячену Стусу. У програмі йшлося, що він родом із Рахнівки і відбував покарання за те, що відкрито виступав проти дій Комуністичної партії. Тоді голова сільради настільки боявся, що його чують, що постійно озиралася, щоб виявити, хто говорить. Контроль був дійсно жорстким.

У 1990 році, завдяки зусиллям вченого та правозахисника Андрія Сахарова (який, на жаль, помер 14 грудня 1989 року від інфаркту), Василя Стуса було посмертно реабілітовано через відсутність доказів його провини. Цей рік став знаковим для рахнівчан, адже ім’я Василя Стуса вперше гучно пролунало в їхньому середовищі. Активісти з Гайсина, Чечілівки, Вінниці, а також молодь зі столиці та Львова вирішили вшанувати пам'ять поета на території місцевої школи в день його смерті - 4 вересня. На той момент я обіймав посаду директора школи і відчував, що атмосфера була напруженою. Поряд із студентами та молоддю, які тримали українські прапори, стояли представники КГБ та працівники райкому партії. Проте мітинг все ж відбувся. Комуністична партія втрачала свої позиції, і хоча вони не могли відкрито забороняти такі заходи, все ж фіксували все, що відбувалося. Тоді головою колгоспу був завзятий комуніст, який намагався налаштувати місцевих мешканців проти мітингу. Але молодь залишалася непохитною — вони співали та виступали. В той час один з колгоспних водіїв, не бажаючи вказувати його прізвище, підійшов до синьо-жовтого прапора і витер об нього руки, забруднені мастилом. Цей вчинок помітила місцева жінка, Тетяна Колдашенко, яка працювала дояркою. Вона з трепетом підняла прапор і заспівала "Ще не вмерла України і слава, і воля". Мітинг завершився. Через кілька років, коли при школі був відкритий музей Василя Стуса, до нас завітала делегація школярів з сусіднього містечка Іллінці. Після екскурсії одна з вчительок із Іллінців підійшла до мене та поділилася: "У 1990 році я була студенткою Львівського університету і теж брала участь у мітингу у вашому селі. Коли ми їхали сюди, нас супроводжувала чорна 'Волга' КГБ, вони пильно слідкували за кожним нашим кроком".

Питаю про те, як виник музей у Рахнівці. Дмитро Михайлович усміхається, вважаючи, що це дійсно захоплююча історія.

Одного разу до нашої школи завітав генерал-лейтенант Віктор Тяжлов, начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ. Він повідомив нам про створення музейної кімнати, присвяченої Василю Стусу, яка відкривалася при обласному управлінні. "Міліція Стуса затримала, а тепер прагне його реабілітувати", - зазначив генерал. Він попросив нас допомогти у пошуку оригінальних експонатів і незабаром надіслав свого співробітника для цієї справи. Разом ми відвідали родичів Стуса, де хтось заявляв, що у них немає нічого, а інші поділилися кількома фотографіями, сподіваючись на їхнє копіювання та повернення. Коли вінницька міліція завершила облаштування кімнати, Тяжлов знову відвідав Рахнівку і повідомив, що в них залишилися експонати, якими вони готові поділитися, якщо ми також організуємо музей при школі. Так і розпочалася наша робота. Окрім експонатів від міліціонерів, ми активно шукали нові. У створенні музейної кімнати нам допомагали співробітники Вінницького обласного краєзнавчого музею, відділу культури, педагогічний колектив та учні. Варто зазначити, що старшокласники також стали екскурсоводами.

- Завдяки Вікторові Тяжлову в Рахнівці встановили перший пам'ятник Василеві Стусу, - продовжує Дмитро Михайлович. - 1996 року генерал завітав до нас і одразу до справи: "У Стрижавці є виправна колонія. Там сидить один рецидивіст, він сам скульптор. З вапняка виготовив пам'ятник Василю Стусу. Де його поставимо?" Ми вибрали місце перед школою. Разом із шкільним завгоспом Миколою Федоровичем удвох залили фундамент, а за два тижні привезли нам монумент. Це перший пам'ятник Стусові, що його встановили в селі. На відкриття запросили сина Василя Семеновича Дмитра, дружину Валентину Попелюх, поетесу Ніну Гнатюк, була й інша творча еліта.

Дмитро Омелянчук згадує, що у 1996 році не всі мешканці села прийшли на урочистості. Його двоюрідний брат Гнат настільки боявся радянської влади, що навіть не знав, як дістатися до музею.

Незважаючи на все, в той час панувала зовсім інша, піднесена атмосфера, яку важко порівняти з 1990 роком, - ділиться спогадами Дмитро Омелянчук. - Після відкриття пам'ятника розпочався дощ. Мій син Дмитро зняв черевики, підкотив штани, і ми всі разом вирушили до місця, де народився Стус. Однак того дня Валентина Попелюх нічого не сказала про пам'ятник. Лише через кілька днів ми дізналися, що він їй не сподобався: обличчя було не таким, і загалом, на її думку, не нагадувало поета. В результаті, вапнякову статую зняли, а на її місці встановили бронзовий пам'ятник на мармуровому постаменті, створений скульптором Борисом Довганем, який був другом Василя Стуса. Дружина поета, Валентина Василівна, зазначала, що Довгань помітив у обличчі Стуса цікавий типаж і вмовив його позувати для скульптури. Це сталося наприкінці 1960-х років.

Дмитро Михайлович радий запросити вас відвідати виставку. У музеї наразі створено дві окремі кімнати: одна з них ознайомлює відвідувачів з життєвим і творчим шляхом художника, а інша присвячена періоду заслання Василя Стуса. Усього колекція музею містить більше 700 експонатів.

У першому залі представлено переважно оригінальні речі самого Василя Стуса та його рідних. За склом - одяг і взуття матері й батька поета, чорне пальто Василя Семеновича, патефон, гітара, портфель, друкарська машинка.

Цей патефон став подарунком для Василя від його дядька, брата матері, Дмитра Сіньківського, - розповідає завідувач музею. - А це гітара, на якій поет із задоволенням грав у свої шкільні та студентські роки. У молодості він цікавився грою в шахи та футболом. У навчанні йому не було рівних, як у школі, так і в університеті. Проте його мати, Їлина Яківна, згадувала, що старший син Іван, який загинув на міні, мав ще гостріший розум.

Запитую, хто передав найбільше оригінальних експонатів.

- Параска Семенюк, дружина двоюрідного брата Стуса Миколи Сіньківського, була нашою опорою, - відповідає Дмитро Омелянчук. - Вони оселилися в хаті, де народився майбутній митець, а в 1950-х на її місці звели нову. Тепер там мешкає їхній син Сергій із дружиною. Так ось Параска Тимофіївна була істинною шанувальницею творчості Василя Стуса. Вона ділилася, розповідала, пишалася, що сюди їдуть з усієї України й із-за кордону. Ось і цю колиску маленького Василя передала музею Параска Тимофіївна. Знайшла її на горищі старої хати. Колиску сплів із лози сільський умілець Наралко Іванушенко. Навіть є спогад Стуса про те, як він був іще немовлям: "Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока... я мокрий, певне, ревів - і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами - мну їх у долоньках", - зачитує Дмитро Михайлович.

Другий зал являє собою відтворення карцеру Василя Стуса, що розташовувався в таборі для політичних в'язнів неподалік села Кучино в Пермській області. Саме тут поет провів свої останні дні. На стіні виставлене велике зображення панорами табірної території. Мене цікавить, хто є автором цієї художньої роботи.

- Та це я сам намалював, за фотографією. Учителі мають уміти робити все, і малювати також. Взагалі, намагалися відтворити карцер максимально точно. Ось ключі, якими замикали камери. Їх передав дисидент, приятель Стуса, також колишній політв'язень Василь Овсієнко.

У січні 1983 року Василя Стуса за передачу зошита з його віршами відправили на рік до камери-одиночки. 28 серпня 1985 року поет потрапив до карцеру, оскільки, читаючи книгу в своїй камері, випадково спирався ліктем на підвіконня. В знак протесту він вирішив оголосити безстрокове голодування, відмовившись від їжі.

Помер у ніч на 4 вересня, можливо, через переохолодження. За офіційними відомостями, причиною смерті стало зупинення серця. Василь Овсієнко, крім цієї версії, також висловлював думку, що причиною загибелі міг стати удар від карцерних нарам, ймовірно, навмисно організований наглядачами.

- Могли підлаштувати, щоб ланцюг урвався і нарами смертельно вдарило Стуса. Але точних доказів нема, - говорить Дмитро Михайлович. - Радянська влада не знала, як позбутися Стуса, особливо коли дізналися, що його хочуть висунути на здобуття Нобелівської премії. Комуністи боялися, що український політв'язень, не дай Бог, отримає таку високу нагороду. Це була б ганьба.

Дмитро Омелянчук має на меті в майбутньому розширити музей, плануючи облаштувати зал з макетом криниці, яку викопав батько Василя Стуса, а також фрагментом будинку, в якому з'явився на світ поет.

Цей музей — це сутність мого існування. Для його створення я залучив спонсорів, шанувальників творчості Василя Стуса та своїх колишніх учнів. Дехто виготовив металопластикові вікна, інші облаштували доріжки, а хтось подарував книги. Ми пишаємося тим, що постать Василя Стуса є символом Гайсинського району. До нас приїжджають люди з усіх куточків України, навіть В'ячеслав Чорновіл завітав. Також ми мали волонтерів із США та письменників із Польщі та Чехії. Вони не лише відвідують нас через звання Героя України, яке Василь Стус отримав від президента у 2005 році, а тому, що він є втіленням мужності, героїзму, вірності та безмежної любові до рідної землі. Це не просто слова, це глибока істина. Стус — це поет, наділений божественим даром, який зумів відобразити всю красу Поділля та гіркоту нашої історії.

У 2008 році біля музею було створено парк, присвячений Василю Стусу. Сьогодні в цьому зеленому куточку можна побачити клени, берези, дуби, ясени, ялинки, липи та кущі калини. Тут також встановлено лавки та кілька затишних альтанок для відпочинку.

- Весною та влітку в нас настільки приємні аромати, - зазначає організаторка екскурсій Світлана Кобзар. - Іноді гості музею насолоджуються обідом у цих затишних альтанках. А тепер рушимо до криниці, викопаної батьком Василя Стуса, Семеном, у 1939 році. Вона розташована неподалік. Семен не був скупим, тому вирішив викопати її не на власному подвір'ї, а на вулиці, щоб усі могли черпати воду. А тут колись був город Семена Дем'яновича. Після екскурсій туристи проходять цю вулицю та читають вірші Стуса.

На невеличкій сільській вулиці, що носить ім’я Василя Стуса, розташована симпатична хатина з червоної цегли, вкритою бляхою, а далі відкривається простора левада. На фасаді будинку висить меморіальна табличка, що сповіщає: "На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус". Я заходжу на подвір'я, щоб поспілкуватися з мешканцями. Двері мені відчиняє чоловік з вусами, приблизно 60 років. Він представляється як Сергій Семенюк, двоюрідний племінник Василя Стуса.

Будівлю, в якій з'явився на світ мій знаменитий дядько, зруйнували, а на її місці мої батьки, Микола та Параска, приблизно в 1950-х роках збудували цю нову. Щодо Василя Стуса, то я маю обмежене уявлення про нього, адже моя мати завжди більше цікавилася його творчістю. Безумовно, туристи приїжджають і всі прямують до криниці. Проте її слід уже почистити, адже вона залишилася в тому ж стані, в якому була 80 років тому, - говорить Сергій Семенюк, поспішно закриваючи двері.