Тридцять років, присвячених служінню Богу та людству.
На сьогоднішній день у Ніжині налічується близько п'ятнадцяти старовинних церков, зведених у різні часи та в різноманітних архітектурних стилях. Проте один із них, Свято-Покровський храм, помітно вирізняється на фоні решти.
Особливість цього храму полягає в тому, що він є єдиною культовою архітектурною спорудою в місті, зведеною в стилі українського бароко ще до того, як синод російської православної церкви заборонив зодчим створювати православні церкви в українському народному стилі. Ця церква, що підноситься на височині в самому центрі міста, поряд з річкою Остер, вражає своєю розкішною двоярусною дзвіницею та напівкруглими прибудовами, що розташовані з усіх боків білих стін, які вже багато століть надійно тримають оригінальний шпилястий купол з двома заломами. Сьогодні її красою захоплюються не лише мешканці сусідньої Мигалівки, а й жителі віддалених районів міста. При ближчому розгляді відкривається доглянутий фруктовий сад, мальовничі квіткові клумби та стрункі ялівці, які оточують величний літній храм Святої Покрови та сусідню зимову церкву Святого Миколая. У поєднанні з елегантністю внутрішнього оздоблення та величчю богослужінь, що відбуваються тут, Свято-Покровський храм став одним із найпопулярніших православних святинь у місті. Проте, така ситуація була не завжди...
-Я був п'ятим настоятелем храму у його вже новітній історії, - згадує настоятель Свято-Покровської церкви отець Михаїл Якубів. -Тридцять років тому вперше переступивши його поріг, моє серце стиснулося від болю й розпачу. Адже замість старовинної величної пам'ятки історії, культури та архітектури я стояв посеред справжньої руїни. Колись і кимось розбитий іконостас, потрощені ікони, розібрана на будівельні матеріали підлога, повалений церковний дзвін, зарослі молодими деревцями куполи, зруйновані стіни й закладені цеглою вікна та двері - ось таку не надто привабливу духовну спадщину вибороли у тодішньої влади прихожани Української православної церкви на той час ще Київського Патріархату. Але тут звучала молитва нашою, рідною українською мовою - і це вже було для нас великою перемогою, справжнім святом...
Михайлик виріс у типовій сільській родині на Івано-Франківщині. Це живописне передгір'я Карпат, багате на церкви, стало місцем, де віряни знаходили душевний спокій та розраду. Через молитви вони спілкувалися з Всевишнім, а їхні серця наповнювалися радістю та благодаттю.
З раннього дитинства, як і всі члени його родини, хлопчик виростав з глибокою вірою в Бога. Він разом із батьками регулярно відвідував церковні служби, отримуючи велике задоволення від мелодійних піснеспівів і молитов. Проте думка про те, щоб повністю присвятити своє життя служінню Всевишньому, ніколи не з'являлася в його свідомості. Більше того, маючи природний талант до мистецтва, Михайло Якубів після закінчення школи вступив до Івано-Франківського вищого художнього професійно-технічного училища, де за кілька років здобув спеціальність різьбяра по дереву.
Після повернення з військової служби в Прибалтиці, Михайло знайшов роботу художника-оформлювача на одному з закладів громадського харчування. Невдовзі в його юному, відкритому серці з'явилося перше і єдине кохання. Гірська красуня Дарія вразила його своєю чарівною красою та добротою, а також ніжною і щирою вдачею. Незабаром пара вирішила пов'язати свої життя шлюбом.
Молоді та закохані, вони крокували до вівтаря, обережно і ніжно беручи під опіку у своїх серцях унікальну формулу щастя: з лагідним світлом люблячих очей, з блакиттю весняного неба та яскравою зеленню смерекових лісів Карпат, з теплом домашнього гнізда і своїми першими батьківськими обов’язками.
Проте, щастя людини — це надзвичайно цінний і, на жаль, часом дуже тендітний дар. Втрата первістка стала для молодої родини першим серйозним випробуванням на їхньому спільному шляху, і лише глибока любов один до одного та віра в Бога допомогли їм подолати це величезне горе.
Шукаючи втіхи для свого зболеного батьківського серця у слові Божому, Михайло вступив на навчання до Івано-Франківської духовної семінарії. Навчаючись в оточенні духовних отців, молитов, постів, церковних пісень та богослужінь, він вже не другому курсі почав готувати себе до того, щоб нести Господню віру охочим до слова Божого туди, де будуть потрібні його розрада та духовна підтримка. Навчався добре, спрагло, як губка, всотуючи в себе духовні знання й настанови святих отців та викладачів. Незабаром вже отримав звання диякона. Коли вже був на четвертому курсі, до семінарії прийшов лист з Чернігівської єпархії з проханням направити їм когось у священнослужителі у нещодавно споруджену Свято-Михайлівську церкву у Ведмедівку на Носівщині. Коли семінаристу запропонували очолити цю крихітну парафію на Чернігівщина, він відразу ж і погодився. Утім, на той час у родині вже народився маленький синочок, Михайлик, тож поки Михаїл з Дарією збиралися в далеку від їхньої Івано-Франківщини дорогу, місце настоятеля храму у Ведмедівці вже виявилося зайнятим.
Проте, чернігівський архієрей не відпустив молодого священика назад до семінарії. Натомість, він запропонував йому зайняти посаду другого священика в Свято-Покровській церкві у Ніжині, яка нещодавно перейшла до Чернігівської єпархії УПЦ Київського патріархату. Саме в цій церкві, рівно тридцять років тому, 4 грудня, на величне християнське свято Введення у храм Пресвятої Богородиці, отець Михаїл провів своє перше спільне богослужіння з іншим священиком. А вже на Великдень 1996 року він здійснив свою першу пасхальну літургію.
Напередодні цієї значущої дати ми відвідали отця Михаїла, щоб привітати його та разом зі священнослужителем згадати про роки відновлення цієї духовної святині. Ми також з вдячністю вшанували пам’ять тих, хто підтримував його у радості та труднощах, і хто сьогодні продовжує надихати його у важливій духовній діяльності.
-Отче Михайле, як Вам вдалося старі занедбані руїни перетворити на справжню духовну окрасу міста?
- Мабуть, так Господу було угодно, щоб цей старовинний храм знову зачаровував усіх ніжинців та гостей міста своєю величчю і красою, щоб у ньому звучало слово Боже й молитва нашої рідною українською мовою. Свято-Троїцька церква була у Ніжині першим і спочатку єдиним храмом немосковитського підпорядкування, тож уявіть, як непросто тоді було достукатися до сердець вірян. Пізніше ми також навчилися шукати спонсорів та благодійників, сюди почали звертатися люди зі своєю допомогою, натомість отримували тут духовну втіху й розраду. А тоді, в далекі дев'яності, у всіх прихожан разом зі священиками було лише єдине й непереборне бажання просто відродити цей храм. Збиралися толоками після роботи й у вихідні дні, організовували так звані суботники, щоб збирати й вивезти сміття, залишки будівельних матеріалів, розчищали чагарники.
Сьогодні я з глибокою вдячністю згадую численних людей, без яких наш шлях був би значно важчим. Серед них – полковник Михайло Супрунович, колишній командир 80-ї військової частини; Григорій Шмаровоз, головний архітектор та керівник благодійного фонду "Ніжин - місто моє"; директор Ніжинського лісгоспу Григорій Берізка; а також Анатолій Божко і Григорій Дворнік, керівники виробничих підприємств "Інжен" та Ніжинської нафтогазорозвідувальної експедиції. Значних успіхів вдалося досягти завдяки співпраці з Михайлом Харчуком, заступником міського голови Ніжина з питань будівництва, а також з Іваном Плющем, головою Верховної Ради України, міністром транспорту та зв'язку Георгієм Кирпою, а також місцевими та київськими підприємцями. Коли виникала потреба в лісоматеріалах чи інших будівельних матеріалах, транспорту або допомозі у вирішенні дозвільних питань, ми завжди отримували підтримку від цих людей. Ми вдячні їм не лише за масштабні проекти, такі як гідроізоляція, подарований іконостас і церковні дзвони, а й за кожну гривню благодійності, мішок цементу, а також за кожну куплену банку фарби чи лампочку для церкви. Адже навіть найменша допомога стає безцінною, коли вона надається в потрібний момент. З вдячністю згадую наших талановитих волонтерів-реставраторів Григорія Сипливця, Олександра Шевченка та Олександра Кота. Особливо пам’ятаю емоційний момент встановлення хреста на головний купол церкви, коли до нас завітали працівники механічного заводу на чолі з директором Григорієм Чернетою, які допомогли виготовити цей хрест.
- Напередодні ми з владикою згадували наших перших і найвірніших прихожанок, з якими починалася ця непроста справа, - продовжує отець Михаїл. - На жаль, багато з них вже знайшли спокій у Господній оселі, проте є й ті, хто досі стоїть поруч з нами. Серед них Валентина Сергіївна Мацогорова, Ольга Іванівна Дякова та Ганна Миколаївна Шелепун.
Часто ми чуємо висловлювання про те, що Господь наділяє нас стільки випробувань, скільки ми спроможні витримати. Він завжди дає нам відповідно до нашої віри. Я пригадую, як ми готувалися до урочистого відкриття оновленої, відреставрованої церкви. Здавалося, ми виконали всі заплановані роботи, але залишалося ще одне - підготовка території під майбутній сад. І тут до нас завітав місцевий підприємець з пропозицією: "Давайте я привезу землю і допоможу вирівняти ділянку для саду..." Таким чином, всього за кілька тижнів ми з радістю заклали фруктовий сад, який тепер приносить утіху прихожанам та дітям з навколишніх районів своїми смачними яблуками, грушами та сливами. Варто зазначити, що в цьому процесі брали участь наші шановні гості та помічники, серед яких були народні депутати, голова Верховної Ради Іван Плющ, голова Чернігівської ОДА Микола Бутко, міський голова Ніжина Михайло Приходько та інші благодійники.
До речі, отець Михаїл займався не лише відновленням Свято-Троїцької церкви. На території цього собору, неподалік літньої Свято-Покровської церкви, також знаходиться Свято-Миколаївська зимова церква.
У минулі часи, коли панував атеїзм, ця будівля слугувала як спортивний зал. Але з відновленням священних місць виникла необхідність в організації церкви Святого Миколая. Як тільки її відкрили, отець Михаїл розпочав проводити чергові богослужіння, започаткувавши чудову традицію дарування подарунків від Святого Миколая для маленьких парафіян та організуючи відвідини з гостинцями для мешканців міського будинку-інтернату для людей з інвалідністю. Ці особливі діти й досі є частими і бажаними гостями у Свято-Троїцькій церкві. Отець Михаїл багато років є членом наглядової ради цього закладу, а парафія постійно надає підтримку мешканцям сиротинця, забезпечуючи їх продуктами харчування, а також смаколиками та випічкою.
На жаль, з початком військових дій на Сході реставраційні роботи у Свято-Покровському храмі довелося пригальмувати. Війна внесла свої корективи й розставила інші пріоритети. Вже у перший день повномасштабного вторгнення Свято-Покровська церква стала осередком єдності. Прихожани йшли сюди не тільки в надії на сугубу молитву в захисті від лютого ворога. Вони несли сюди продукти харчування, консервацію та інші домашні продовольчі запаси, ділилися всім, що могло знадобитися воїнам ЗСУ та бійцям місцевої територіальної оборони на блокпостах.
Протягом п'ятдесяти шести днів і ночей у нашій церкві невпинно лунала молитва. Одночасно з цим виготовляли маскувальні сітки, готували обіди, а також організовували і відправляли гуманітарні вантажі на запити військових. Ці вантажі містили продукти харчування, медикаменти, засоби особистої гігієни та інші необхідні речі для життя в умовах війни. Священик зазначає, що ця важлива робота триває й досі.
-Журналістка одного з телеканалу у своєму репортажі якось назвала нашу церкву ветеранським хабом, - розповідає далі отець Михаїл. -Звісно, і в інших ніжинських храмах ПЦУ теж не сидять склавши рук, організовують збори та плетуть маскувальні сітки. Але нам було приємно це чути. Справді, від початку війни при храмі цілодобово працює волонтерський штаб, організовуються збори коштів на придбання необхідного військового обладнання, тепловізорів, безпілотників, плетуться маскувальні сітки, сортуються гуманітарні вантажі й організовуються поїздки на передову та в інші "гарячі"точки. За цей час нашим волонтерам вдалося передати для фронту тридцять автівок. А ще ж запчастини до них і пальне, бронежилети й каски, медикаменти, пічки-буржуйки, підручні матеріали для будівництва землянок, свічки тощо. Наших волонтерок вже давно так і охрестили - волонтерський батальйон "Покрова", учасники якого на чолі з матінкою Дарією невпинно моляться, трудяться й своєю працею невпинно наближають перемогу наших захисників над ворогом...
Військові конфлікти невід'ємно пов'язані з трагедіями, втраченими життями та, на жаль, із смертю наших героїв — відважних захисників. Поховання тих, хто віддав своє життя за свободу та охорону кордонів нашої держави, є важливим аспектом вашого душпастирського служіння. Це завжди є великим випробуванням — як фізично, так і психологічно та емоційно...
Священик завжди повинен бути поряд зі своїми вірними, підтримувати їх у моменти радості та в години тяжких випробувань. На жаль, у серцях та душах багатьох людей нині панують смуток і тривога. Це зрозуміло, але відчаюватися не варто. Ми повинні приносити слова втіхи та підтримки, ділитися мудрістю Божого слова, надавати волонтерську допомогу, адже віра і молитва є тим, що так необхідно багатьом у цей час. Я горджуся нашими захисниками, волонтерами, медиками, аграріями, підприємцями та нашими дітьми, які всі, хто як може, підтримують фронт. Проте мені важко усвідомити, що серед українців є ті, хто навіть на четвертому році цієї жорстокої війни все ще не розуміє, з яким підступним ворогом ми маємо справу, хто продовжує молитися "на славу" руської церкви та чекає на російське визволення. Але визволення не прийде. Навіть для них. Адже зрадники завжди залишаються зрадниками: і для своїх, і для чужих...
Яка найбільша цінність у вашому житті?
-Віра. Церква. Родина - дружина, діти, внучка. Ніжин, який став рідним містом і для мене, і для моїх батьків. Мої прихожани. Люди, яких я люблю, і які люблять мене. Наші воїни, захисники, завдяки яким у кожного з нас є дім, робота, можливість займатися улюбленою справою і просто проживати життя, насолоджуватися кожною його миттю...
-Чим займаєтеся у свій вільний час?
Маю захоплення до читання. Особливо ціную Святе Письмо, а також поезію та прозу сучасних українських авторів, які майстерно володіють словом.
Які книги справили на вас найбільше враження останнім часом?
Збірка віршів Артема Сенчила під назвою "Дні" вражає своєю образністю, лаконічністю та силою висловлювань. Також я захоплююся творчістю Леоніда Горлача, зокрема його твором "Перст Аскольда".
Які ваші мрії?
-Звичайно ж, про перемогу, про закінчення війни. Адже ще скільки цікавих задумів ще залишаються нереалізованими. Насамперед треба завершити реставрацію нашого теперішнього волонтерського хабу - літньої Свято-Покровської церкви. Поки що тільки закінчили розписувати дзвіницю. Хотілося б більше часу присвятити духовній культурно-просвітницькій роботі. Ми вже понад двадцять років співпрацюємо з Українським біблійним товариством, до війни багато разів організовували зустрічі та спільні заходи по вшануванню діячів культури, просвітників, духовних діячів. Цього року, наприклад, виповнюється 160 років від часу перекладу Біблії на українську мову. Й, до речі, ця подія якраз і відбувалася у Ніжині, у стінах гоголівського вишу. Не хотілося, щоб це пройшло повз увагу громадськості...
Катерина ГАВРИШ можно перефразировать как Екатерина ГАВРИШ. В зависимости от контекста, также можно использовать другие варианты, такие как: - Гавриш Екатерина - Екатерина из семьи Гавриш Если вам нужно другое преобразование или стиль, пожалуйста, уточните!
Газета "ВІСТІ" Ніжинського регіону
