Степан Бандера: від невдахи-агронома до лідера українського націоналістичного руху
Лідер ОУН опинився за решіткою через поляків і німців, але життя йому обірвав українець.
У понеділок, 1 січня 2024 року, відзначатимемо 115-річчя з дня народження Степана Бандери — видатного діяча українського націоналістичного руху XX століття. Його основні принципи були сформульовані у статті 1950 року з промовистою назвою: "Українська національна революція, а не лише опір режиму"...
Степан Андрійович Бандера з'явився на світ 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, розташованому на території сучасної Івано-Франківщини. Його батько був греко-католицьким священником і вірним парохом свого рідного села, а мати, Мирослава Бандера, донька священника Володимира Ґлодзінського, пішла з життя на 32-му році через туберкульоз. У їхній родині, окрім Степана, було ще троє братів і п’ять сестер.
Отець Андрій активно брали участь у політичному житті, захищаючи права українців у підавстрійській Галичині. Він обіймав посаду посла в Національній Раді Західноукраїнської народної республіки. Під час війни між Польщею та Україною в 1919 році став капеланом Української галицької армії.
1919-1927 років Степан навчався у Стрийській гімназії, був учасником української національної спортивної організації "Пласт". Здобував високі оцінки у навчанні. Після іспитів у гімназії хотів переїхати на навчання в Українську господарчу академію у Подєбрадах (Чехословаччина). Однак польська влада відмовилася видати закордонний паспорт. Степан повернувся у рідне село, де його арештували на п'ять діб за "антидержавну діяльність". А 1928 року він став студентом агрономічного факультету Львівської політехніки.
Політична активність Степана Бандери в ті часи вражає своєю динамікою: він увійшов до складу Української військової організації (УВО), з якої в 1929 році фактично виникла Організація українських націоналістів. У 1931 році він став членом Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. А в червні 1933 року на Берлінській конференції цієї організації Бандеру затвердили як крайового провідника.
На початку 1930-х років члени ОУН здійснили ряд терористичних акцій та замахів на території Другої Речі Посполитої — авторитарної держави, що проводила жорстку політику щодо національних меншин. У політичній культурі польських партій не знаходилося місця для терпимості до них. Полонізація Західної України, що розпочалася після перемоги пілсудчиків у травневому перевороті 1926 року, набула найбільш ворожих і агресивних форм.
Влітку й восени 1930 року на Східній Галичині відбулися протипольські акції: пошкодження ліній зв'язку, підпали майна й помешкань польських колоністів. Провід ОУН визнав свою причетність до акцій. У відповідь уряд почав масові репресії проти українців, які назвали "пацифікацією".
Поселенці разом із поліцією розгромили "Просвіти", примушуючи селян у Волині та Холмщині змінювати віру з православ'я на католицизм. Розпочалися фізичні репресії проти педагогів, кооператорів та священнослужителів. У відповідь на майже повне закриття українських шкіл, культурних та економічних організацій, сталися теракти з боку боївок ОУН.
Правоохоронці п'ять разів затримували Бандеру. У 1933 році він організував масштабну акцію у відповідь на наміри Міністерства освіти полонізувати українську систему освіти. Було надруковано та розповсюджено 92 тисячі листівок і тисячі брошур.
На конференції ОУН у Берліні відбулася ще одна значна подія: було прийнято рішення щодо політичних терактів. Під керівництвом Бандери планувалися замахи на консула СРСР у Львові Григорія Радченка та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького.
Перший замах став реакцією на влаштований Кремлем штучний голод у Радянській Україні. Проте Микола Лемик убив не консула, а його секретаря Олексія Майлова, працівника спецслужб. Лемик віддав себе в руки поліції й на суді сказав, що радянська влада "загарбала українську державу, нищить українську культуру і терором та голодом нищить українську націю". Процес набув чималого розголосу в Польщі й у світі.
15 червня 1934 року в одному з варшавських ресторанів бойовики Організації українських націоналістів (ОУН) вчинили напад, в результаті якого загинув Перацький, що очолював кампанії "пацифікацій". Бандера був затриманий всього за день до цього теракту. Влада розпочала масові арешти, відправляючи сотні українців до концтаборів. У відповідь на жорстоке ставлення до українських в'язнів у Березі-Картузькій та постійний тиск на українські організації, члени ОУН відповідали на це вбивствами чиновників і правоохоронців. Внаслідок цих акцій страждали й невинні люди, а також українські політики та освітяни, які мали співпрацю з урядом.
За результатами Варшавського процесу (взимку 1935-1936 років) над членами ОУН Бандеру засудили до смертної кари, заміненої на довічне ув'язнення. Процес широко висвітлювали в пресі. А нонконформістська поведінка Бандери, відмова спілкуватися польською мовою й невизнання законів держави викликали повагу навіть у суддів.
Під час свого перебування у в’язниці Бандера взяв участь у Львівському процесі над членами ОУН, який проходив у травні-червні 1936 року. У своєму заключному слові він підкреслив: "ОУН надзвичайно цінує життя своїх членів, але наша ідея є настільки величною, що для її реалізації потрібно принести в жертву не лише одиниці чи сотні, а мільйони." На лаві підсудних опинилися 23 представники ОУН, серед яких були такі відомі особистості, як Роман Шухевич і Ярослав Стецько.
З літа 1934-го до вересня 1939 року Бандера перебував у різних в'язницях. Під час нападу Німеччини на Польщу, в ситуації відступу польських військ Бандері 13 вересня вдалося вирватися з тюрми "Бригидки" у Бересті й виїхати до Львова, а потім до Кракова -- у німецьку зону окупації Польщі.
На території західноукраїнських земель, що були під контролем більшовиків, розпочався жорстокий терор. Спершу його жертвами стали польські військовослужбовці, правоохоронці, вчені та представники духовенства. Згодом під приціл потрапили українські священнослужителі та активісти. Особливо постраждали члени ОУН, коли НКВД отримало в свої руки документи польської секретної поліції.
У жовтні 1939 року Степан Бандера разом з активістами ОУН ініціював обговорення з новим керівництвом організації, яке очолив Андрій Мельник.
Націоналісти, які представляли крайову частину ОУН, пішли на конфлікт з Проводом на чолі з Мельником. 10 лютого 1940 року в Кракові було створено Революційний (бандерівський) провід ОУН. Більшість закордонних представників та інтелектуалів залишилися з "мельниківцями". Їх лякав радикалізм фракції Бандери. Прибічники ОУН(м) опинилися під пильним наглядом гестапо. А от опоненти дистанціювалися від нацистів, намагалися використовувати їх: спочатку марно, а під час збройної боротьби у 1942 -- 1945 роках вдало.
У Кракові Степан познайомився з Ярославою -- донькою греко-католицького священника отця Василя Опарівського. Молодят взяли шлюб у місцевій церкві Воздвиження Хреста Господнього. У травні 1941 року в родині Бандер народилася Наталія, ще через п'ять років -- Андрій, у серпні 1947 року -- Леся.
У квітні 1941 року на Великому зборі ОУН відбувся остаточний розкол організації. Одразу почалася розбудова мережі на західноукраїнських землях, формувалися похідні групи ОУН(б). Прихильні до української справи кола в Берліні створили два батальйони: "Роланд" і "Нахтіґаль", які на початку війни з СРСР діяли в складі вермахту й жодним чином не належали до структури військ СС, як писали пропагандисти в СРСР. "Нахтіґаль" брав участь у захопленні німецькими військами Львова у червні 1941-го. Втім, у серпні батальйон відкликали з фронту й розформували. Залишки батальйонів виконували допоміжні поліційні функції в Білорусі.
30 червня 1941 року у Львові, завдяки підтримці певних військових частин, було оголошено Акт відновлення Української держави. Цей документ підписав Ярослав Стецько, який став головою краївого управління — Українського державного управління. Проте в планах нацистського режиму не було створення незалежної України. Серед численних членів ОУН(б), які були заарештовані в наступні дні, виявився і Степан Бандера. Він перебував у концтаборі "Заксенхаузен" з 5 липня 1941 року до 27 вересня 1944 року.
Одночасно з цим, як бандерівці, так і мельниківці організували похідні загони, які слідували за наступаючими німецькими військами, намагаючись створити власні організації та запускати газети. На фронті нацисти здобували вражаючі перемоги, остаточно вирішуючи "українське питання": сотні членів ОУН з похідних груп були вбиті або відправлені до концтаборів.
На півдні України німецькі війська вбили Богдана, рідного брата Степана Бандери. 10 липня у Києві більшовики розстріляли їхнього батька, отця Андрія. Ще двоє братів провідника ОУН, Олександр та Василь, загинули у концтаборі "Освенцим" в липні 1942 року. Три сестри — Марта, Володимира та Оксана — відбували покарання в таборах ГУЛАГу, але незважаючи на тиск з боку слідчих НКВС-МГБ, вони не зреклися свого брата.
Під час того, як Степан Бандера перебував у таборі, нацисти неодноразово намагалися втягнути його у співпрацю, проте він щоразу відмовлявся. Зрештою, його звільнили, сподіваючись на можливу співпрацю з Організацією українських націоналістів та Українською повстанською армією.
Після завершення Другої світової війни Бандера оселився у Західній Німеччині та Австрії. Він проживав у таких містах, як Інсбрук і Зеефельд у Тіролі, а також у мюнхенській столиці Баварії. Його життя було сповнене постійних переміщень; він жив під прикриттям, використовуючи паспорт на ім'я Штефана Попеля. Навіть його діти не знали правди про особу батька. Радянська влада продовжувала полювання на Бандеру, вимагаючи від своїх союзників його екстрадиції.
Після завершення війни серед представників ОУН(б) за кордоном відбувалися активні обговорення організаційних та ідеологічних питань. Лев Ребет очолив опозицію Бандері, представляючи ліве крило фракції, яке виступало за демократизацію в ідеологічній сфері та прийняття програми, що наблизила б ОУН до соціалістичних принципів. Конфлікти виникали між Бандерою та його прихильниками, а також Крайовим проводом ОУН — націоналістами, які вели збройну боротьбу проти більшовиків. У певний момент Бандера навіть відмовився від посади голови Проводу закордонних частин ОУН.
Останні роки життя лідер революційної фракції ОУН присвятив врегулюванню відносин з іншими українськими організаціями. Активізував і роботу з налагодження щільних контактів і зі збройним підпіллям в Україні.
15 жовтня 1959 року в Мюнхені відбулося одне з найрезонансніших політичних вбивств другої половини XX століття. О 13:05 у під'їзді будинку на вулиці Крайттмайрштрассе, 7, мешканці виявили чоловіка, який був у важкому стані та забризканий кров'ю. Поліція, яка прибула на місце події, провела огляд постраждалого і знайшла документи на ім'я Штефана Попеля. На жаль, він помер у кареті швидкої допомоги.
Медики констатували серцевий напад і травми від падіння зі сходів. Поліціянти з'ясували, що загиблий -- таки Степан Бандера. А помер він насправді від отруєння ціанистим калієм після пострілу спеціальним капсульним пістолетом з речовиною, яка випарувалась.
Убивцею лідера ОУН став українець Богдан Сташинський, котрий з 1950 року був на службі в Міністерстві державної безпеки СРСР. Проте це лише частина великої та суперечливої історії...
Бандера був істинним патріотом своєї країни, а не просто формальним націоналістом. Хоча він і робив помилки, його відданість головній меті — здобуттю державної незалежності України — залишалася незмінною.
Степан Андрійович знайшов свій спочинок на кладовищі Вальдфрідгоф у Мюнхені. На його могилі до сьогодні не вщухають нападки від прокремлівських активістів, які продовжують її ображати.
