Станіслав Щирба з Тернопільської області святкує своє століття. "Щоденно виконую вправи для рук" - стиль життя | Експрес онлайн.
Зображення з фондів Кременецької міської ради.
Протягом свого тривалого життя він зіткнувся з безліччю перешкод. Свою витривалість у подоланні викликів він знаходив у літературі та праці.
Станіслав Щирба з'явився на світ у Залізцях у сім'ї з українсько-польським походженням. Він був найменшим з трьох дітей. "Я не згадую свою матір, адже вона померла, коли мені було всього чотири роки. З того часу я, ще дитиною, змушений був жити без її ніжності", -- з жалем згадує ювіляр. Старша сестра стала для нього заміною матері. Коли трохи підріс, він почав працювати, пасучи влітку худобу для сусідів. Спочатку хлопчик навчався у польській школі до четвертого класу, а потім продовжив освіту в радянській. У дитинстві він важко пережив трагедію – загибель старшого брата, який нещасливо впав з черешні.
У роки Другої світової війни 17-літнього Станіслава Щирбу вивезли до Німеччини на примусові роботи. "Тато потрапив у Кенігсберг, до бауера (фермера. -- Авт.), -- розповідає дочка довгожителя Тетяна Щирба. -- Годували батька дуже погано, він завжди був голодний. А якби взяв без дозволу хоча б шматочок картоплі, якою свиней годували, то господар напевно б його вбив. Такий був лютий".
У січні 1945 року радянські війська увійшли до Кенігсберга. Станіслава, виснаженого важкою працею і голодом, призвали в армію. "Нас навчали лише десять днів, а потім відправили на фронт. Бої були жахливими, з двохсот чоловіків залишалося в живих лише вісім-десять," – згадує він.
Через місяць в одному з таких важких боїв Станіслава поранили в ліве плече, він потрапив у польовий шпиталь. Опісля далі служив, хоч до тих, хто був на примусових роботах у Німеччині, пильно приглядалися особісти, вважаючи їх зрадниками. За найменшу провину, невдало сказане слово або жарт можна було на десятки років потрапити до Сибіру. На щастя, "увага" карателів обійшла солдата. Станіслав Щирба дослужився до старшого сержанта. Після війни вирішив ще попрацювати на уранових шахтах у Саксонії. Хотів заробити грошей, аби привезти додому.
Коли Станіслав повернувся на рідну землю, він дізнався, що його найближчих родичів примусово вивезли до Польщі. У домі, де він колись жив, оселився його дядько зі своєю сім'єю. "Я знову відчув себе покинутим, сльози самі котилися. З ким тепер залишуся, де і як продовжувати своє життя?" – згадує пан Щирба. Чоловік намагався знайти своє місце у новій реальності. Часто відвідував бібліотеку, де книги ставали для нього джерелом втіхи. Бібліотекаркою в місцевій книгозбірні була дружина секретаря райкому. Саме їй Станіслав відкрив свої переживання. Жінка розповіла вдома про молодого фронтовика-читача, і завдяки цьому його запросили на посаду заступника директора Білокриницького маслозаводу. Станіслав був сповнений ентузіазму до роботи. Він часто відправлявся пішки в навколишні села, щоб домовитися з головами колгоспів про закупівлю молока і допомагав організовувати роботу приймальних пунктів.
На своєму робочому місці я зустрів свою майбутню дружину Галину. У 1951 році ми вирішили пов'язати свої долі шлюбом. У нас з'явилися донька Тетяна та син Валерій. Згодом я став директором маслозаводу. Я завжди приходив на роботу першим і йшов останнім, уважно прислухаючись до думок своїх колег. За це працівники ставилися до мене з глибокою повагою. На жаль, понад 20 років тому я втратив свою дружину.
Незважаючи на свій поважний вік, чоловік залишається енергійним, має чітку пам’ять і розумові здібності. Щодня він виконує спеціальні вправи для рук, користуючись тренажерами. Крім того, вранці йому подобається насолоджуватися чашкою кави та шоколадними цукерками. Пан Станіслав з радістю проводить час зі своїми двома онуками і трьома правнуками, мріючи дожити до нашої перемоги.
