Норми доказування у справах адміністративних правопорушень: огляд практичних аспектів.

Євген Жураковський – автор, журналіст та правознавець, що працює в адвокатському бюро "Крупей та партнери".

Аналіз норм доказовості у справах щодо адміністративних правопорушень на основі судових рішень та практики Європейського суду з прав людини.

Доказування в справах про адміністративні правопорушення часто сприймається як технічна формальність: протокол складено, порушення зафіксовано - і цього начебто достатньо для притягнення особи до відповідальності. Однак практика показує, що саме якість доказів і стандарт їх оцінки визначають результат справи. Адміністративна відповідальність, хоч і вважається "легшою" порівняно з кримінальною, але все ж означає втручання держави у права людини, а отже потребує не меншої процесуальної чіткості. Судові рішення дедалі частіше підкреслюють: навіть у справах "невеликої ваги" доказ має бути належним, допустимим і достатнім, а будь-які сумніви тлумачаться на користь особи.

Це створює перед юристами та судовими органами важливу задачу - з'ясувати, який стандарт доказування є найбільш відповідним для справ про адміністративні правопорушення, як він корелює з кримінальними та цивільними процесами, а також чи можливо застосувати його універсально для різних категорій справ. Аналізуючи судову практику, можна зазначити, що вироблення цих стандартів відбувається поступово, через конкретні рішення, які встановлюють орієнтири для правозастосування. І саме від того, наскільки послідовно та обґрунтовано суди підходять до питання доказування, залежить не лише результат конкретної справи, а й загальний рівень правової свідомості та довіра суспільства до системи правосуддя.

Стаття 251 Адміністративного кодексу України stipulates, що доказами у справах про адміністративні правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких орган або посадова особа в установленому законом порядку визначає наявність чи відсутність правопорушення, а також встановлює винність особи в його скоєнні та інші важливі обставини, які впливають на правильне вирішення справи.

Згідно з інформацією, наданою Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП), будь-які фактичні дані можуть слугувати доказами, при цьому наведений перелік є лише орієнтовним і не є вичерпним. Важливо зазначити, що на відміну від процесуальних кодексів, КУпАП не містить визначень, що стосуються форми доказів, їх джерел, належності, достовірності чи інших важливих аспектів. Для порівняння, стаття 88 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК) зазначає, що докази, які пов'язані з судимостями підозрюваного або обвинуваченого, а також інформація про їхній характер чи особистісні риси, не можуть використовуватися для підтвердження вини у кримінальному провадженні. Однак подібні норми в КУпАП відсутні. Це викликає питання: чи можливо використовувати інформацію про адміністративні правопорушення особи для підтвердження її вини у новому адміністративному правопорушенні?

Згідно з статтею 252 Кодексу України про адміністративні правопорушення, орган або посадова особа повинні оцінювати докази, керуючись власними внутрішніми переконаннями, які базуються на всебічному, повному та об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності, дотримуючись при цьому норм закону і принципів правосвідомості. Важливим аспектом є також судова практика та прецеденти Європейського суду з прав людини, які визначають стандарти доказування. Відомо, що Кодекс, прийнятий у 1984 році, поєднував функції суду і обвинувачення, однак сьогодні таке поєднання в одному органі суперечить статті 6 Європейської конвенції з прав людини, яка гарантує право на справедливий суд. Наприклад, у рішеннях ЄСПЛ у справах "Малофєєва проти Росії" (2013, заява №36673/04) та "Карелін проти Росії" (2016, заява № 926/08) підкреслюється, що "суд не має права самостійно шукати докази на користь обвинувачення, оскільки це порушує право на захист". У справі "Купріянов проти Кіпру" (2005, заява № 73797/01) ЄСПЛ зазначає, що "суміщення ролей заявника, свідка, прокурора та судді може викликати об'єктивні сумніви щодо дотримання принципу, згідно з яким ніхто не може бути суддею у своїй справі, а також щодо безсторонності судового процесу".

Принцип "поза розумним сумнівом" є визначальним стандартом у процесі доказування. Він був закладений у рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Ireland v. the United Kingdom" 1978 року та отримав подальше роз'яснення у справі "Коробов проти України" (2011, заява № 39598/03). У пункті 65 рішення ЄСПЛ підкреслюється, що "докази, що підтверджують факт поза розумним сумнівом, можуть походити з наявності достатньо переконливих, чітких і взаємопов'язаних висновків або з подібних незаперечних презумпцій". Важливо зазначити, що в цьому рішенні суд звертає увагу на важливий аспект доказування, який не має відображення в жодному з наявних процесуальних кодексів: узгодженість доказів є обов'язковою умовою.

Окрім цього, ЄСПЛ наголошує, що "поза розумним сумнівом" має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. У рішенні в справі "Кобець проти України" (2008, заява № 16437/04) ЄСПЛ ще раз підтвердив: "...доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом". У п. 282 рішення ЄСПЛ у справі "Авшар проти Туреччини" (2001, заява № 25657/94) суд додає: "У контексті оцінювання доказів як таких, що підтверджують факт поза розумним сумнівом, необхідно враховувати поведінку сторін під час отримання доказів".

Яскравим прикладом посилання на рішення Європейського суду з прав людини є нещодавня постанова Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 30 січня 2026 року у справі № 686/35999/25. У цій справі суд, звертаючись до вказаного висновку ЄСПЛ, підкреслив під час слухання: "Справу було передано до суду разом із відеозаписом. Під час розгляду справи в судовому засіданні з'ясувалося, що запис, наданий суду з портативного відеореєстратора поліцейського, який фіксує дії ОСОБА_1, не містить достатніх доказів для підтвердження наявності адміністративного правопорушення, а саме — керування транспортним засобом у стані наркотичного сп'яніння та відмови від проходження огляду для підтвердження або спростування цього стану". У зв'язку з цим, провадження було закрито відповідно до пункту 1 статті 247 КУпАП через відсутність події та складу адміністративного правопорушення.

Або, наприклад, у постанові Київського апеляційного суду від 20.01.2020 р. у справі № 372/3538/19 суд зауважив факт порушення порядку складення протоколу про адміністративне правопорушення та порядку ознайомлення особи, що притягається до адміністративної відповідальності, з протоколом та, пославшись на рішення ЄСПЛ, визначив, що в такому випадку вина особи не є доведеною "поза розумним сумнівом", та закрив провадження за відсутністю події і складу правопорушення.

Ключовою судовою доктриною, що сприяла формуванню стандарту "поза розумним сумнівом", стали висновки Верховного Суду. У справі № 649/144/19 ВСУ зазначив: "Стандарт "поза розумним сумнівом" передбачає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишатися жодних розумних сумнівів, а всі альтернативні пояснення представлених доказів мають бути вкрай малоймовірними". Окрім того, обов'язок суду всебічно та неупереджено досліджувати всі обставини справи свідчить про те, що для визнання винуватості поза розумним сумнівом, версія обвинувачення повинна охоплювати всі деталі, що стосуються події, яка є предметом судового розгляду. (Постанови ВСУ у справах № 377/219/20 від 05.10.2022 р.; № 733/1526/19 від 01.04.2025 р.; № 631/268/24 від 12.05.2025 р.; № 369/1391/19 від 19.06.2025 р.).

У справі № 555/2067/18 Верховний Суд підкреслив, що "позначеною поза розумним сумнівом вважається версія, підтверджена належними та допустимими доказами". Такий підхід дозволяє дійти висновку, що хоча оцінка доказів здійснюється на основі внутрішніх переконань суду, важливо, щоб суд також враховував, чи є ці докази належними і допустимими, чи мають вони логічну структуру, а також чи не було порушень під час їх збору. У разі виявлення таких порушень, навіть якщо існують інші суб'єктивні або об'єктивні чинники, що можуть свідчити про провину особи в скоєнні адміністративного правопорушення, ці докази повинні вважатися недопустимими. Таким чином, без наявності інших доказів, що підтверджують провину особи, справа має бути закрита через відсутність події та складу правопорушення, адже неможливість доведення події та складу з допомогою допустимих доказів свідчить про їхню відсутність.

Це, зокрема, підтверджує і рішення Болехівського районного суду Івано-Франківської області від 27 січня 2026 року у справі № 339/217/25: "Стандарт доведення вини "поза розумним сумнівом" означає, що для встановлення винуватості особи не повинно залишатися жодних "розумних сумнівів", тоді як наявність таких "розумних сумнівів" стає підставою для виправдання".

У рішення Святошинського районного суду міста Києва від 1 серпня 2024 року у справі № 759/15728/54 вказується: "У випадках адміністративних правопорушень суддя, оцінюючи докази, повинен дотримуватися критерію доведення "поза розумним сумнівом". Цей стандарт означає, що сукупність фактів, встановлених під час судового розгляду, має виключати всі інші розумні пояснення події, яка є предметом розгляду, окрім того, що особа вчинила інкриміноване правопорушення і є винною у ньому. Якщо існує розумний сумнів щодо обґрунтованості звинувачення, жодна неупереджена особа, яка міркує з добрим розумом і совістю, не може визнати особу винною. Поза розумним сумнівом має бути підтверджено кожен із елементів, що є суттєвими для правової кваліфікації дії, як тих, що формують об'єктивну сторону, так і тих, що визначають її суб'єктивну сторону. Це питання має бути вирішене на основі безстороннього та неупередженого аналізу доказів, наданих сторонами обвинувачення і захисту, які свідчать на користь або проти певної версії подій".

Стаття 62 Конституції України проголошує принцип презумпції невинуватості, який додатково підтримується нормами статті 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Вона покладає відповідальність за збирання доказів та доведення вини особи на уповноважених осіб, які складають протокол відповідно до статті 255 КУпАП. У цьому контексті варто звернути увагу на рішення Верховного Суду від 22 червня 2023 року у справі № 752/5417/19, яке стверджує: "Складання протоколу поліцейським не свідчить про фактичну вину особи в ДТП. Протокол є документом, що містить доказову інформацію, яка може бути використана органом, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, для ухвалення рішення про наявність або відсутність складу правопорушення. Цей документ фіксує обставини та факти порушення законодавства, але не є рішенням, що має правові наслідки, і не змінює статус суб'єктивних прав особи, оскільки таким рішенням є постанова, ухвалена на основі протоколу". Додатково, у своєму рішенні від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 Велика Палата Верховного Суду зазначає в пункті 55: "Патрульний поліцейський повинен оцінити докази лише в обсязі, необхідному для визначення особи, дії якої можуть містити ознаки адміністративного правопорушення. Висновки поліцейського мають імовірний характер і не є обов'язковими для суду. Дії особи, щодо якої складено протокол про адміністративне правопорушення, можуть містити ознаки правопорушення, але остаточне рішення про те, хто насправді винен, має ухвалити виключно суд".

Важливим у цьому контексті також є висновок Верховного Суду від 08.07.2020 р. у справі № 177/525/17, в якому наголошується, що "сам факт визнання особою вини у порушенні Правил дорожнього руху не є достатнім доказом правомірності рішення суб'єкта владних повноважень без наявності інших належних і допустимих доказів. Відповідач зобов'язаний довести правомірність винесеного ним рішення, і така відповідальність не знімається навіть у разі згоди особи з порушенням". Цей висновок Верховного Суду чітко окреслює фундаментальний принцип доказування: згода чи визнання вини особою не може підміняти собою належну доказову базу та бути єдиним доказом вини. Орган, на якого покладено обов'язок збирання доказів на користь вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення, завжди зобов'язаний підтвердити правомірність свого рішення допустимими доказами, інакше воно не витримує перевірки на законність та справедливість.

Конституційний Суд України зауважив, що "елементом принципу презумпції невинуватості є принцип "in dubio pro reo", згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов'язок доведення вини особи покладається на державу (рішення КСУ від 26.02.2019 р. № 1-р/2019).

Європейський суд з прав людини також підтримує цю позицію, підкреслюючи, що принцип "in dubio pro reo" (сумніви повинні трактуватися на користь обвинуваченого) є формою презумпції невинуватості. Це було відзначено у справах "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (1988) та "Цалкіціс проти Греції" (2017). Виникають питання, коли національні суди ухвалюють рішення про вину заявника без достатнього обґрунтування, що було відзначено у справах "Меліх і Бек проти Чеської Республіки" (2008) та "Аджич проти Хорватії" (2019).

Ця позиція лише додатково підкреслює потужність принципу "поза розумним сумнівом". Коли недостатньо доказів для підтвердження вини особи без сумнівів, це свідчить про наявність сумнівів щодо її відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення. Таким чином, можна зробити висновок, що ці два принципи є взаємопов'язаними.

Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (2001, заява № 49684/99): "Суд підкреслює, що відповідно до усталеної практики, яка відображає принципи справедливого правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні містити чітке обґрунтування своїх висновків".

У справі "Бендерський проти України" (2007, заява № 22750/02) Європейський суд з прав людини підкреслив, що відповідно до принципів справедливого правосуддя, судові акти повинні достатньо розкривати підстави, на яких вони ґрунтуються. Розмір цього зобов'язання може варіюватися залежно від характеру рішення і має оцінюватися з урахуванням конкретних обставин кожної справи.

Верховний Суд у постанові від 21.03.2019 р. у справі № 807/1689/14 визначив наступні критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

Такі положення дають підстави для оскарження судових рішень у випадку відхилення судами аргументів щодо принципів доказування в справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, відповідно до ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Згідно з статтею 293 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП), орган або посадова особа, що розглядає скаргу на рішення у справі про адміністративне правопорушення, зобов’язані перевірити законність та обґрунтованість винесеного рішення. Однак це лише часткове визначення повноважень апеляційного суду при розгляді апеляційних скарг на рішення суду у справах про адміністративні правопорушення. Відповідно до частини 7 статті 294 КУпАП, апеляційний суд має право переглядати справу в межах поданої апеляційної скарги, але його можливості не обмежуються лише аргументами, наданими в цій скарзі. Якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального або порушення процесуального права, суд апеляційної інстанції може врахувати нові докази, які не були представлені раніше, якщо визнає, що їх ненадання в місцевому суді було обґрунтованим або що їх відхилення було необґрунтованим. Однак, на жаль, багато судів обмежуються лише посиланням на статтю 293 КУпАП, при цьому не враховуючи положення частини 7 статті 294. Це може призвести до неповного дослідження всіх обставин справи в апеляційному суді та фактично загрожує праву особи на оскарження рішення у справі про адміністративне правопорушення. Крім того, залишається незрозумілим, чи має апеляційний суд право виходити за рамки апеляційної скарги, якщо це може призвести до погіршення становища особи.

У даному контексті важливо розглянути рамки, в яких апеляційний суд має право здійснювати перегляд справ у кримінальному процесі. Згідно з частиною 2 статті 404 Кримінального процесуального кодексу України, апеляційний суд може відступити від апеляційних вимог, якщо це не призводить до погіршення становища обвинуваченого або особи, стосовно якої розглядалося питання про застосування примусових медичних або виховних заходів. У разі, якщо розгляд апеляційної скарги відкриває можливість для винесення рішення на користь осіб, які не подали апеляційні скарги, апеляційний суд зобов'язаний ухвалити таке рішення. Ключовим моментом є те, що суд може виходити за межі апеляційних вимог лише за умови, що це не погіршує ситуацію обвинуваченого. Тому доцільно було б скасувати положення статті 293 Кодексу України про адміністративні правопорушення та внести відповідні зміни до частини 7 статті 294 цього ж Кодексу, щоб узгодити їх із нормами Кримінального процесуального кодексу.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, що знайшла своє відображення зокрема у рішення у справах "Надточій проти України", "Енгель та інші проти Нідерландів", "Озтюрк проти Німеччини" та "Лутц проти Німеччини", справи про адміністративні правопорушення за своєю правовою природою, з огляду на характер правопорушення, його кваліфікацію та суворість передбаченого покарання, мають ознаки та критерії, достатні для віднесення їх до проваджень кримінально-правового характеру.

Це дозволяє використовувати аналогічні положення Закону України про кримінальну відповідальність для розв'язання питань, які безпосередньо не охоплені Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Прикладом реалізації таких висновків Європейського суду з прав людини є постанова Дніпровського апеляційного суду, ухвалена 19 жовтня 2022 року у справі № 932/2371/22.

Дослідження судової практики свідчить про те, що вимоги до доказів у справах про адміністративні правопорушення поступово починають відповідати кримінально-правовим стандартам. Встановлення критерію "поза розумним сумнівом" та принципу in dubio pro reo в рішеннях Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, а також їх використання судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду справ, демонструє зусилля щодо створення реального балансу між державними інтересами та правами особи. Це також свідчить про відмову від залишків радянської правової системи. Мотивування судових рішень стає не лише формальною вимогою, але й важливим засобом для забезпечення довіри до правосуддя: чітке обґрунтування, чому певні докази визнаються прийнятними, а інші - відхиляються, забезпечує прозорість і справедливість процесу.

Отже, розгляд справ про адміністративні правопорушення не може залишатися "спрощеним" у аспектах доказової бази. Він вимагає дотримання тих же високих стандартів, що й кримінальне правосуддя, адже йдеться про захист прав та свобод особи. Обов'язок суду полягає в тому, щоб кожне рішення було не лише правомірним, а й переконливим, відповідало критеріям верховенства права, а всі сумніви трактувалися на користь обвинуваченого. Лише дотримання цих стандартів гарантує справжнє верховенство права та захист від правопорушень.