"Мій рід зазнає переслідувань з боку Російської імперії протягом кількох століть": Станіслав Федорчук розповідає про історію греків на Надзір'ї.

Рід з материнського боку донеччанина, волонтера, громадського активіста та ветерана Станіслава Федорчука походить з селища Стила. У цьому населеному пункті біля міста Старобешеве здебільше жили надазовські греки. Але він зізнається: ця частина його національної ідентичності дуже довго була утаємничена та не проговорена. Попри те, що дід часто возив хлопця у рідне село, розповідав про традиції та знайомив з родичами, про трагедії їхнього народу ніхто не розповідав. І до дітей в сім'ї ніколи не зверталися грецькою, хоча її знали старші члени родини.

Розповідаючи про історію своєї сім'ї та родового села, Станіслав Федорчук розмірковує, як Росія "приватизувала" історію надазовських греків та запитує: чи є в нас ще шанс донести правду про коріння власним дітям та онукам.

Іван Антонович Мартиц, дідусь пана Станіслава, у віці 12 років вперше сів за кермо трактора і довгий час працював механізатором у своєму рідному селі. Пізніше він переїхав до Донецька, де оселився неподалік шахти Мушкетова.

"Моя мама згадувала, що її рішення вийти заміж за мого батька, який є етнічним українцем, стало справжнім шоком для мого діда, - розповідає пан Станіслав. - Мама, що народилася і виросла в Донецьку, тоді не могла зрозуміти, чому діду було так важливо, щоб вона пов'язала своє життя з греком, адже навіть його друга дружина була українкою, родом із сім'ї розкуркулених полтавців."

Станіслав сам визнує, що глибока прив'язаність діда до рідного села, з одного боку, була дуже зворушливою, а з іншого - справляла враження.

"Він возив туди маму і мене на усі свята, ми мали провідати родичів, комусь допомогти, прибрати могили предків. Тобто, це було більше, ніж просто демонстрація прив'язаності в межах традиційних стосунків між родиною, - каже Станіслав. - Саме тоді я зрозумів, наскільки важливо підтримувати зв'язок з рідною землею, пам'ятати про родичів, яких вже нема на цьому світі".

Водночас дід ніколи не розповідав онуку про важкі часи для мешканців Надазов'я. Страх в очах він побачив навіть у своєї тітки, коли запитав, чи не були репресовані їхні родичі.

"Ні-ні, у нас все було в порядку. Ні-ні-ні-ні-ні, - так само швидко і рішуче відповіла племінниця діда. - Пізніше, коли з'явилися списки тих, хто загинув під час "грецької операції", я дізнався, що щонайменше семеро моїх найближчих родичів були розстріляні. Однак ця інформація в нашій родині була під забороною для обговорення."

Досліджуючи родове село, Станіслав зрозумів, що воно мовчить про дуже багато речей. Наприклад, ще школярем він задумався, чому на місцевому кладовищі немає могил довоєнного часу? Хто та навіщо знищив згадки про ціле покоління людей, що намагалися цим приховати?

"Для мене багато чого було відкриттям і поступово відкривало глибину нашої грецької ментальності. Наприклад, на в'їзді до Стили стояв пам'ятник комсомольцям, які приїхали до села 20-х років збирати продподаток. І вони чомусь просто "зникли": наступні комісії приїздили, намагаючись з'ясувати, що трапилося, але ніхто з селян ніколи про те нікому не розповів, - каже пан Станіслав. - Але пам'ятник, зрозуміло, поставили. І часто демонстрували максимальну лояльність до будь-якої влади".

Значно пізніше, переглядаючи мемуари Івана Дзюби, котрий виріс у Миколаївці неподалік Стили, Станіслав усвідомив суть тривалих напружень між українською та грецькою громадами. І, певною мірою, також те дивовижне спостереження його діда...

Коли Катерина II засновувала ці відносно однорідні поселення надазовських греків, з самого початку виникали конфлікти з місцевим населенням. Для імперії було критично важливо, щоб греки не вступали в контакт з українською спільнотою, яка мешкала тут раніше, щоб обидві групи сприймали одна одну як ворогів. Велика частина землі, що раніше належала Війську Запорозькому, була передана грекам, яких Російська імперія в кінці XVIII – на початку XIX століть примусово переселила з Криму. Як зазначає Станіслав Федорчук, навіть на початку XX століття його родичі та сусіди з навколишніх сіл змушені були орендувати землю у греків. Це, безперечно, не сприяло покращенню міжнаціональних відносин. Коли ж більшовики прийшли до влади, грецькі землі були розподілені між українцями з сусідніх сіл, що грекам, звичайно, не сподобалося. Таким чином, підтримка Махновського руху з боку надазовських греків була викликана небажанням повернення до влади царської Росії, але й відсутністю бажання приймати більшовицький режим. Тому цілком зрозуміло, чому вони не стали союзниками ані Денікіна, ані Червоної армії, ані Колчака.

Греки сподівалися безперервно розводити овець та закладати чудові фруктові сади на родючих землях Донеччини, де знайшли свій дім після тяжкої депортації.

"Бо вважалося, що греки - це майстри садівництва. Мій дід, живучі біля шахтного ствола, мав шикарний фруктовий сад: півсотню дерев, кожне з яких щиро родило в умовах Донецька", - згадує пан Станіслав.

У візії Сталіна, стабільне суспільство можна було створити лише шляхом ліквідації груп, які мали виразну національну та мовну ідентичність. Так звана "грецька операція", хоч і стала лише однією з багатьох етнічних чисток на території Донеччини, проте була ретельно задокументована і підтверджена особистим підписом Сталіна.

"Каральні етнічні операції їм були потрібні, бо внаслідок Голодомору не вдалося знищити цю єдність національних спільнот. На Донеччині та Луганщині голод не тільки мав загнати, як стверджував сам Сталін, українських селян до шахт і заводів. Бо це об'єктивно було єдиним способом вижити. А й кардинально та безповоротно змінити регіон, створюючи більш зручні для керування мономіста", - пояснює Станіслав.

Ті українські селяни, що їхали вже після війни для роботи на шахти, бачили перед собою територію, яка не просто позбавлена частини місцевого населення, а яка не має навіть довоєнних цвинтарів.

"Тобто, навіть дізнатися про те, хто тут жив, документально було б вкрай непросто, - каже Станіслав. - З іншого боку, люди самі мовчали про своє минуле, бо будь-яке слово могло бути використано проти тебе".

НКВС під час "грецької операції" здійснила масове знищення значної кількості чоловіків серед надазовських греків. Історики зауважують, що серед арештованих греків спостерігався найвищий відсоток розстріляних. Наприклад, у селі, де проживав пан Станіслав, було репресовано 248 чоловіків, з яких 96% стали жертвами розстрілу.

"Окрім цих страшних цифр були ще колосальні втрати під час Другої світової війни: греки воювали в лавах радянської армії, також практично все молоде покоління призовного віку у 1943 році було зібране з "звільнених" сіл і відправлено непідготованими в бік річки Вовча, де відбувся бій з німецькими військами. І більшість з них загинули. Чоловічого населення залишилося катастрофічно мало - це можна побачити навіть по зміні економічної структури господарювання: після війни уруми та румеї так і не змогли відродити традиційне скотарство, - пояснює пан Станіслав. - І у надазовських греків вже не було іншого способу вижити, ніж, власне, змішані шлюби, у яких швидше втрачаються традиції та історична пам'ять".

Пан Станіслав зазначає, що останнім ударом по справі "розпорошення" надазовських греків стала освітня політика, яка була реалізована в регіонах їхньої компактної концентрації. Широке залучення дітей до вивчення новогрецької мови сприяло збільшенню еміграції молоді до Греції, проте жодним чином не наблизило їх до істинної культури та мови цього народу.

Ще один ключовий аспект, який варто підкреслити в контексті надазовських греків, це те, як проросійські політичні сили та їхні російські куратори експлуатували населення для реалізації власних інтересів.

"Думаю, це повноцінна спецоперація російських спецслужб, яка почалася ще у перші роки незалежності України, - каже Станіслав Федорчук. - Я пригадую, як тоді раптово згадали, що є зруйновані церкви, побудовані греками-переселенцями ще в XVIII - XIX столітті. Вони приїхали зі своїми священниками, навіть зі своїм єпископом. Однак дуже швидко Російська Православна Церква позбавила їх можливості мати свою власну церкву. І зрозуміло, що відбудова релігійного життя вже у ХХ сторіччі теж відбулося під повним контролем Російської Православної Церкви".

У той час виник наратив, що греки повинні бути вдячні Росії за її піклування, стверджуючи, що ніякої депортації не відбулося, і що вони не втратили третину населення. Таким чином, не лише спотворювалася історія, але й формувалася думка, що греки з Наддніпрянщини є передовим загоном Російської імперії в Україні.

Очевидно, що деякі товариства, які з'явилися в 90-х і 2000-х роках, стали носіями імперського наративу. Вони демонстрували, що греки Приазов'я є окремою спільнотою, яка має особливе значення для Росії і росіян. Це означає, що вони не є партнерами місцевих українців і не виявляють інтересу до життя в Україні, - зазначає пан Станіслав. - Виглядає так, ніби це ізольована спільнота, яка спілкується російською мовою і зберігає лише окремі етнографічні елементи, такі як кухня чи специфічні релігійні свята, але абсолютно не звертає уваги на ті трагедії, які пережили протягом багатьох століть.

Щоб впливати на ідентичність надазовських греків, навіть свято Панаїр було переписано в радянський календар, хоча історично воно ніяк не прив'язано до 9 травня.

"І цей вплив пропаганди, помножений на страх, був надпотужний. Я чув старогрецьку мову від своєї тітки, трохи від сестри та брата, однак, що найцікавіше, зі мною ніхто нею не говорив, - каже пан Станіслав. - Якщо в родині мого діда і батька завжди говорили зі мною українською, то найбільшу кількість грецької я почув під час похорону мого діда вже у 21 рік. І з подивом зрозумів, що всі однолітки мого діда між собою говорять грецькою мовою"...

Отже, протягом усіх історичних періодів Росія прагнула завадити порозумінню між українцями та греками. Адже в їхній єдності не було б простору для російського впливу, який стверджує свою унікальність як зв'язковий елемент для цих народів.

Забули? Чи не цікавилися?

На жаль, період незалежності України не став часом для вивчення, фіксації, обговорення та визнання правди про надазовських греків. Хоча цей народ завжди залишався окремим етносом на українських землях, варто зазначити, що надазовські греки не є і ніколи не були частиною грецької діаспори. Проте, на жаль, протягом всіх цих років в Україні не звертали уваги на їхню справжню історію.

"Від результатів "грецької операції" постраждали навчальні заклади, була знищена писемність, а також загинув грецький письменник Георгій Костоправ. Але виникає питання: як саме ці втрати проявилися у майбутньому, і коли це стало можливим? Можливо, у вигляді премії, названої на честь Костоправа — особи, що змінила сприйняття надазовських греків свого часу? Або в формі вулиці у Великій Янісолі, де народилася Раїса Мороз — надазовська грекиня, яка не лише зберегла свою ідентичність, а й стала активною учасницею українського правозахисного руху, а згодом і руху за незалежність України? — запитує Станіслав Федорчук. — Прикладів подібного чимало. І тепер, коли території, які заселяли надазовські греки, опинилися під окупацією, як ми пояснимо українському суспільству, хто насправді проживав у цьому регіоні? Якою інформацією ми можемо поділитися з суспільством: лише порожніми закликами до патріотизму чи маємо реальні історії, особистості, покоління, спільноти та громади, про які можемо розповісти?"

Пан Станіслав із сумом зауважує, що за всі ці роки ми частково втратили боротьбу за приазовських греків. Хоча їхнє коріння в рідному краї було досить міцним, проте політична свідомість виявилася недостатньо розвинутою. Як результат, багато з них не сприйняли цю війну як власну: дехто переїхав до Греції, інші вирушили до країн Азії, а деякі вирішили залишитися під окупацією, вважаючи цю владу законною та прийнятною для себе.

"Ми не звертали на них уваги і врешті-решт не взаємодіяли з ними, - зізнається Станіслав. - Потрібно бути відвертими. Проте, я можу з радістю згадати про греків з Надазова, які стали добровольцями у 2014 році і продовжують боротися до сьогодні. Я приєднався до армії у 2022 році і був вражений, коли мій командир дізнався, що з нашої групи у 10 осіб, четверо походять з окупованих територій Донеччини, Луганщини та Криму."

Він також висловлює своє захоплення тим, що в Києві нарешті створено спільноту приазовських греків, яка прагне досліджувати та популяризувати справжню історію, при цьому дотримуючись належного рівня політичної лояльності до України.

"Вони докладають всіх зусиль, щоб урумська та румейська мови отримали належну підтримку на рівні законодавства. Не йдеться про російську, яка ніколи не була і не є під загрозою в Україні, а саме про ці мови, що мають багатовікову історію в Україні і нині опинилися на межі зникнення," - зазначає пан Станіслав.

Цілком випадково, 3 грудня Верховна Рада включила румейську та урумську мови до списку мов, на які поширюється захист Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, тим самим визнала їхню особливу цінність.

Пан Станіслав відкриває свої думки: коли мова йде про когнітивну деокупацію, йому дуже хотілося б, щоб акцентували увагу на вивченні того, що насправді сталося, зокрема з греками на надазовських землях Донеччини.

"Мені не зрозуміло, чому ми, наприклад, соромимося говорити про те, що депортованими першими з Криму були саме надазовські греки, і ця депортація викликана насамперед політичними цілями. І це не захист християн, не спроба заселення земель, а трагедія спільноти, яка існувала на теренах Криму мінімум з часів античності,- каже Станіслав. - Першою хвилею виселення в Приазов'я було знищене християнське населення, а потім мусульманське. Так зникали справжні кримські села. Колись побачив фотографію огорожі у тому селі, звідки депортували моїх предків, і зрозумів: я знаю, як складені один до одного камінчики, бо так, без розчину для скріплення, робили огорожі в селі, звідки походив мій дід..."

Таким чином, внаслідок цих депортацій майже всі артефакти, пов'язані з корінними народами Криму, були знищені. Коли черговий російський пропагандист стверджує, що Крим завжди був частиною Росії, стає очевидним, що це панування було встановлене ціною крові, зокрема греків, які були позбавлені можливості жити на своїй рідній землі.

"Отже, до кого ж адресовано це звинувачення? Чи слід нам забути про це? Адже, по суті, мій рід спершу був вигнаний з Криму, а згодом — з Донеччини, — ділиться Федорчук. — Виходить, що Російська імперія вже багато століть переслідує нас. У мене навіть немає жодної фотографії родинного дому, який збудував мій прадід для своїх десяти дітей, а також немає й зображення самого діда. Це глибоко болісно, адже я не зможу показати це своїм дітям чи онукам у майбутньому. Чи прийде той час, коли я зможу привести своїх нащадків на могилу діда та його батьків і розповісти їм їхню історію не через інтерв'ю, а просто на кухні?"

Пан Станіслав ставить риторичне питання: чи зможуть наші нащадки сприйняти цю частину нашої історії як власну? Чи не втратять вони зв'язок з нею через інтеграцію, що нині сприймається як забуття власних коренів?

Вважаю, що це підхід, схожий на тоталітаризм, який нагадує радянські часи — вимагати від нас забути. Це вже відбувалося: інтеграція в заводи, в мономіста, бути частиною великої робітничої спільноти. У таких умовах важливіше те, яку функцію ти виконуєш, а не те, хто ти насправді, ким були твої батьки, яку ідентичність вони намагалися передати своїм нащадкам, — зазначає він. — Ми ризикуємо втратити нашу історію. І тоді її перезапишуть окупанти. Вони не шкодуватимуть ані книг, ані фільмів для своїх маніпуляцій. І знову знищать наші цвинтарі та могили. Адже для них закріплення своїх прав означає позбавити нас нашої історії, змусити нас не писати власну, а спростовувати їхні вигадки.

Коли Станіславу ставлять запитання про його національність, він відповідає, що є українцем. Проте приналежність до надазовських греків є важливою частиною його ідентичності. Йому глибоко болить історія народу, який зазнав примусової депортації та масового знищення, і який опинився під жорсткою репресивною системою, що змусила відмовитися не лише від своєї землі і вільних думок, а й навіть від рідної мови. Адже історія урумів та румеїв тісно переплетена з історією його рідної України.

Цей матеріал став можливим завдяки ініціативі "Голоси України", яка є складовою частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у співпраці з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за сприяння Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не мають впливу на зміст матеріалів, що публікуються редакцією, і не беруть на себе відповідальність за них.