Рік без батька. В пам'ять про пілота-винищувача Андрія Ткаченка.
Минулого року 8 березня випала на п'ятницю, і день розпочався для Лесі Ткаченко, як завжди. Проте в атмосфері відчувалося особливе радісне очікування. Її чоловік Андрій мав повернутися з Донеччини у вихідні. Вони спілкувалися телефоном про родинні справи, обговорюючи, які заняття сьогодні відвідає їхній син Марко. Андрій також згадав, що планує піти на стрижку перед дорогою. Але того дня трагічно пілот-винищувач Андрій Ткаченко загинув у небі над Покровськом.
В ніч на 8 березня Андрій Ткаченко мав бойове чергування, розказує його дружина Леся. Тож зранку довго відсипався, а десь близько 12 написав дружині, що з ним все гаразд, питав, як справи у них. Вона тоді ще пожартувала, що в сина вже уроки в школі закінчилися, а тато лиш встав. Це був такий їх типовий сімейний жарт.
Потім я написала йому в Signal: "Привіт!" - "Привіт, що плануєте?" - "Ми зараз повертаємося додому зі школи, згодом йдемо на музичні заняття, а потім - на плавання". Він зізнався, що збирається ще підстригтися та купити кілька продуктів в дорогу, оскільки, ймовірно, повернеться додому на вихідних.
Після завершення цієї ротації Андрій мав вирушити у відпустку, і всі його товариші з нетерпінням цього чекали. Близько обіду Леся знову зателефонувала йому, цього разу через відеозв'язок. Вона пам'ятає, що Андрій був у чудовому настрої, і їхня розмова тривала довго, охоплюючи безліч тем: від страв, які приготувати до його повернення, до планів на відпустку, а також про те, як у Франківську знову спалахнули суперечки з приводу 8 березня і багато іншого.
Моє основне питання, як завжди, звучало: "Що ти робиш сьогодні?" На що він відповів: "Та нічого особливого, просто відпочиваю, адже я з ночі не спав". Ми закінчили розмову приблизно о 13:40, - розповідає Леся. - А згідно з даними в матеріалах справи, його літак був збитий приблизно о 14:50-15:00.
Тривожні новини почали надходити приблизно о 16-й годині. Мій знайомий, який бачив інформацію в їхніх внутрішніх чатах, зателефонував і сказав: "Літак Ткаченка збили. Там був Андрій." Леся спочатку не могла цьому повірити, адже знала, що її чоловік не готувався до вильоту. Згодом отримала дзвінок від подруги з-за кордону, яка також підтвердила, що літак підбили і група вирушила на його пошуки.
Тоді мені вже кольнуло, почала набирати Андрія - поза зоною. Подзвонила до ще одного знайомого з частини, той сказав, "ніби таки збили, але ще не кіпішуй, ще нічого не ясно", - каже жінка.
Ознайомтеся: Вони віддали своє життя за Україну. Пілот-винищувач, підполковник Андрій Ткаченко.
"Розумієте, минула ціла година, всього одна година. Я не могла зрозуміти, як він зміг опинитися там за такий короткий час," - розповідає Леся. - "Андрій завжди був дуже уважним до деталей, він ніколи не залишав нічого на випадок. Також відомо, що пілоти часто мають свої забобони, тому є певні речі, без яких вони не вирушають у політ. Для Андрія це були ключі, на брелоку яких красувалося наше сімейне фото, вервиця та жетон з його особистими даними."
Коли Андрієві доставили його речі до Франківська, все залишалося на місці — він не забрав їх із собою. Також у тому пакунку виявилися його планшет і навігатор, які пілоти ніколи не змінюють, адже це вважається поганою прикметою.
Уже з часом Лесі стало відомо, що в той день чоловік вилетів на приглушення роботи ППО противника. Окупанти на перехоплення випустили ракету, яка вдарила в перед літака.
Я отримала нагоду відвідати це місце, поспілкуватися з місцевими жителями, і переглянути відео, які вони надсилали, - ділиться жінка. - Вижити не було жодних шансів: стався вибух, спалах, і літак зірвався до землі.
Того ж дня ввечері все командування частини прийшло до них додому. Леся каже, що вже все знала.
У мене, напевно, виникало відчуття образи, адже я цілий день телефонувала і просила - просто дайте відповідь, так чи ні. Серед тих, хто мене оточував, були люди, які знали, що я зможу витримати це психологічно. Ми з Андрієм провели разом 10 років, і ці 10 років були справжньою боротьбою.
Коли вони зайшли в хату, вибіг Марко, пригадує вона. Він думав, що то тато вернувся.
Леся згадує: "Я просто сказала: 'Сину, твій батько загинув на війні'". В той момент сліз не було ані в неї, ані в нього...
Читайте: Залишився в бою, але не зміг катапультуватися. В Івано-Франківську віддали останню шану льотчику-винищувачу Андрію Ткаченку.
Довгий час Марко існував, наче його батько просто у відпустці, вважаючи, що все залишається незмінним. Однак тепер, коли вже минув рік, ця маленька родина наповнена спогадами та вдячністю за те, що мала такого батька.
Ми не живемо тим моментом втрати, - пояснює Леся. - Ми живемо спогадами. Тобто, от ми лягаємо вечором спати, говоримо про день, Марко питає: "Мам, а як ти думаєш, щоб тато на це сказав?". Або йдемо вулицею і згадуємо - от тут ми пили каву, тут купували хотдог, а тут Марко тікав від тата.
Леся висловлює свою вдячність Богові за те, що її син досяг такого віку, коли здатен пам'ятати Андрія. Вона усвідомлює, що з часом його спогади можуть стати туманними, але сподівається, що в його пам'яті залишиться хоча б образ батька.
Ми обидва постійно зайняті роботою та різними справами, прагнучи бути максимально завантаженими. Щоб у кінці дня просто помолитися і лягти спати. Звичайно, іноді настають моменти, які важко витримати. Коли повертаєшся додому, знімаєш взуття на високих підборах, і простір квартири наповнює спогади. Але я усвідомлюю, що це не лише моя особиста історія. Це також історії моєї нації. Ось, наприклад, мої студенти – одній дівчині всього 21 рік, а хлопець уже загинув. Він не залишив після себе нікого. А от у тебе є Марко, Андрій залишив свій слід. Тому я намагаюся пригнічувати всі ці відчуття і повторювати собі, що зі мною все в порядку.
Після втрати чоловіка Лесю не полишала думка про їхню бесіду щодо нагород і визнання. Це була, здавалося б, звичайна розмова під час приготування вечері. Вона стверджувала, що всі ці нагороди втрачають сенс, якщо людина загинула. Він же заперечував, вважаючи, що вона не сприймає ситуації правильно. Він говорив, що у військових є свій шлях.
Коли летить ракета чи шахед, які можуть влучити в будинок, де живуть люди, то краще я один піду, а їм дам можливість жити... І поряд з цим нам важливе визнання таких вчинків, - казав Андрій.
Ця думка закарбувалася в її свідомості, не даючи спокою і викликаючи тривогу. І раптом подруга промовила: "Лесю, чому б тобі не подати Андрія на звання Герой України? Це залишить слід у пам'яті для дитини, адже їхнє покоління буде вивчати це в історії".
Знаєте, іноді Марко каже такі речі: "Чому ти не могла його якось врятувати?" Я відповідаю: "Сину, могла, але тато цього не хотів". Я пропонувала йому взяти перерву від льотної роботи, зайнятися адміністративними справами або ж поїхати за кордон, щоб вивчити нові моделі. Але він цього не захотів. І тепер Марко відчуває, що інші мають батьків, а він - ні. Коли нам вручили орден Богдана Хмельницького, ми поверталися додому, і син прикріпив нагороду на своє пальто, гордо йдучи. Він був щасливий.
Здобути титул Героя України - це не просте завдання, зазначає жінка. Вони навіть не намагалися збирати підписи під петицією. Адже насправді необхідно подання від командування підрозділу.
Відверто зізнаюсь, я не отримала підтримки від командування, - ділиться Леся Ткаченко. - Тому вирішила звернутися безпосередньо до вищого керівництва. Це виявилося справжнім випробуванням для мого здоров'я та витратило багато часу. Мене чекали тривалі комісії та засідання у Міністерстві оборони. Однак минулого тижня я отримала листа з позитивною відповіддю на подання Андрія щодо звання. Тепер чекаємо на наступні кроки в Секретаріаті Президента. У цій боротьбі нам активно допомагали Івано-Франківська мерія, ОВА, обласна рада та "Пласт".
Андрій Ткаченко, підполковник українських військових повітряних сил, з'явився на світ 10 грудня 1990 року в місті Самбір, що на Львівщині. Його захоплення спортом супроводжувалося відвідуванням драматичного гуртка та навчанням у комп'ютерній школі. Андрій отримав ступінь пластуна-розвідувача, пройшов спеціалізований пластовий вишкіл і активно долучався до національного пластового авіаційного табору під назвою "Чота Крилатих".
У 2008 році Андрій вступив до Національного Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба, який закінчив у 2012 році. Під час навчання, у жовтні 2009 року, здійснив перші самостійні польоти на літаку Л-39.
Після завершення навчання в університеті Андрій Ткаченко проходив військову службу в Івано-Франківську та Харкові. З початком конфлікту на сході України він виконував оперативні завдання під час АТО та ООС. Після початку повномасштабного вторгнення рф, Андрій активно долучився до бойових дій на сході та півдні країни, зокрема в Донецькому регіоні та на ділянці від Запоріжжя до Херсона.
Він літав на літаках МІГ-29 та Л-39 і мав понад 40 бойових вильотів. Ткаченко був досвідченим інструктором, який тренував молодих льотчиків у 203 навчальній авіаційній бригаді на Харківщині.
Загинув 8 березня 2024 року під час виконання бойового завдання у небі Донецької області. Його поховали на Алеї Слави міського кладовища Івано-Франківська біля села Чукалівка.
Нагороди:
Після трагічної загибелі Андрія Ткаченка, депутати міської та обласної рад Івано-Франківська звернулися до Президента України з проханням присвоїти йому посмертно звання "Герой України".
