Совєтські поховання в серці Франківська: які перспективи?
Нещодавно в мережі міський голова Руслан Марцінків поділився з франківцями інформацією про звернення щодо перенесення радянських могил з кладовища на вулиці Лепкого до цвинтаря на Київській. Крім того, обговорювалося питання переміщення поховань із Софіївки та Локомотиворемонтного заводу.
Логічно, що цей пост викликав хвилю навіть не обговорень, а обурень в коментарях. "Не на часі", "Краще гроші на фронт спрямувати" і "Комусь потрібна ділянка під забудову". Хоча були й деякі слова підтримки.
Марцінків оголосив про проведення голосування у своїх месенджерах, зазначивши при цьому, що остаточне рішення буде ухвалене міжвідомчою комісією в Києві.
У липні 1944 року Червона Армія звільнила Станіслав від німецьких військ. Ця операція коштувала червоноармійцям 167 загиблих.
У процесі бойових дій загиблих ховали на околицях, на перехрестях вулиць, у парках та скверах. Найбільшу повагу віддавали в центрі міста. Наприклад, капітана Дадугіна поховали поблизу обласної бібліотеки, де нині встановлений пам'ятник Чорноволу. А майора Лоскутова та полковника Розумовського поховали безпосередньо на Вічевому майдані.
Фронт просувався далі, а поранені червоноармійці продовжували гинути в лікарнях. Їх ховали на старих кладовищах Станіслава. Серед поховань були й кілька "почесних гостей". Наприклад, у грудні 1944 року тут з військовими почестями поховали Героя Радянського Союзу полковника Гаркушу, який боровся за Станіслав, але загинув в Угорщині. Під час штурму Берліна смертельне поранення отримав командир 147-ї Станіславської дивізії полковник Іван Герасімов. Перед своєю смертю він просив, щоб його поховали в Станіславі, і це виконали.
Тодішню міську владу непокоїв той факт, що військові поховання розкидані містом. Тому вирішили створити меморіальне кладовище і звезти туди всі рештки.
Місцем для спорудження пам'ятника обрали так звану "повиставову площу" - на розі вулиць Леніна (тепер Лепкого) і Рєпіна. Пам'ятник-кладовище побудований "силами мешканців". Щоденно, з 19 червня по 17 жовтня 1946 року, на будові працювали 200-300 робітників і службовців підприємств.
Медичні працівники здійснювали нагляд за ексгумацією тіл у центрі міста та їх подальшим перепохованням. У той же час, було організовано транспортування деяких загиблих червоноармійців з центрального кладовища та цвинтаря на Київській.
Детальніше про історію цього кладовища та еволюцію самого пам'ятника можна дізнатися зі статті Івана Бондарєва під назвою "Братське кладовище".
Безумовно, протягом свого існування меморіал зазнав декількох реконструкцій. В період незалежності всі радянські символи були видалені.
Проте залишився напис: "Вічна слава героям, які загинули за свободу та незалежність нашої країни". На перший погляд, якщо не знати оригіналу, можна не запідозрити нічого радянського. Однак, насправді це є точний переклад фрагмента з наказу Сталіна, що стосується святкування перемоги від 9 травня 1945 року.
Що ми можемо дізнатися про людей, похованих на цьому цвинтарі? У 1947 році військовий комісар Станіслава направив до обласного військкомату "Реєстр військових поховань, братських і індивідуальних могил радянських солдатів та партизанів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років у місті Станіслав та його околицях".
У цій книзі згадується "вічний вогонь" серед військових могил. Також представлено перелік похованих осіб.
У завершенні списку можна знайти запис: "Перевезених з усіх поховань сержантів, солдатів та офіцерів Станіславського району, 84 прізвища яких залишаються невідомими".
З цього документа випливає, що у 1946 році на Меморіальному кладовищі знайшли вічний спочинок 118 осіб. Лише 34 з них мають відомі прізвища.
Ознайомтеся з: Фортеця з околицею та стінами. Які таємниці відкривають археологічні розкопки на місці Палацу Потоцьких у Франківську.
У березні 1957 року відбулося ще декілька перепоховань, і до серпня 1958 року кількість похованих досягла 326 осіб. На 13 квітня 1965 року ця цифра зросла до 392. У 1967 році проводилася реконструкція, в результаті якої число похованих становило 399.
Тепер щодо поховання на території Локомотиворемонтного заводу. Під час звільнення міста 27 липня 1944 року на території заводу загинули двоє червоноармійців. Їх тіла знайшли після завершення боїв. Довгий час їхні прізвища були невідомі. Пізніше встановили, що це рядовий Петро Корнацький і молодший сержант Степан Степаненко.
Софіївка в ті часи була окремим населеним пунктом, центром Станиславського району. Ну, й оскільки це був центр, він мав своє військове поховання, його заклали якраз біля адмінбудівель. Спочатку там були поховані загиблі в боях за місто солдати і офіцери 141 стрілецької дивізії. Точне число похованих встановити зараз важко. Пізніше сюди перенесли останки загиблих із сіл, близьких до обласного центру.
Вся ця інформація була отримана з монографії "Військові некрополі Станіславова - Івано-Франківська", написаної Яремою Кваснюком, Романом Чорненьким та Петром Гаврилишиним.
Згідно зі словами кандидата історичних наук, доцента Петра Гаврилишина, у цю книгу була включена вся доступна інформація про військові поховання в місті. Основним джерелом для написання стали архіви музею "Героїв Дніпра", який є підрозділом Національного військово-історичного музею України. Раніше Івано-франківський обласний військовий комісаріат передав музею картотеку та архівні матеріали, що стосуються військових поховань у регіоні Прикарпаття.
Досліджуйте: Рідкісні стародруки та документи повстанців. Які незвичайні архівні матеріали зберігає Івано-Франківський обласний архів (ФОТО)
На кладовищі на Лепкого реально є тіла, - розповідає Петро Гаврилишин. - Чи їх рівно 399, чи їх там 350, чи 300, то ми не можемо верифікувати точно. Але вони там є. Там в основному поховані червоноармійці. Є якась невелика частина з НКВС, але незначна. Серед маси кісток неможливо відділити кістки червоноармійців-піхотинців від кісток військовослужбовців НКВС. Ми ж не зробимо генетичний аналіз, складно тепер буде познаходити родичів. Якщо ж говоримо про Софіївку, то там поховані суто червоноармійці. І локомотиворемонтний - це один українець з Київщини і один українець з Хмельниччини.
Необхідно усвідомити, що більшість осіб, які поховані в цих могилах, — це українці, котрі були призвані до служби, — підкреслює Гаврилишин. — Хто загинув у боях на території Франківщини, зокрема за Франківськ? Це, зазвичай, молоді чоловіки з Хмельницького, Житомира, Києва та Вінниці. Їх мобілізували, вони віддали своє життя, заплативши високу ціну. Як історик, що досліджував це питання, вважаю, що нині не час для суперечок про останки. Неприйнятно витрачати ресурси та зусилля на такі справи. Важливо зосередити всі можливості на підтримці армії.
Якщо справа дійде до повторного поховання, то цей процес слід проводити з науковим підходом, залучаючи археологів та спеціалістів, підкреслює він.
У Львові є досить вдалий приклад – це КП "Доля", яке співпрацює з Марсовим полем, - зазначає Петро Гаврилишин. - Вони дотримуються певних технологій, і якщо виникне така потреба, я вважаю, що варто залучити їх фахівців. Адже в Коломиї вже був випадок, коли екскаватором просто рили траншеї в пошуках поховань.
8 травня весь цивілізований світ відзначить 80-річчя перемоги над нацизмом. Звичайні українські солдати тоді боролися не за Сталіна, а за свої рідні землі, хоч і в уніформі радянських військ, - підкреслює він. - Не слід знецінювати внесок українського народу у боротьбу з нацизмом. У нас є багато причин для гордості. Тому варто бути обережними, адже наші можливі невірні кроки можуть бути використані Росією у її пропагандистських цілях.
Експертизу та проведення ексгумацій можливе лише за наявності дозволу від Державної міжвідомчої комісії, яка займається увічненням пам'яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій.
Цю комісію засновано в 1996 році, до її складу входять представники різних державних установ, таких як прокуратура, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ тощо, зазвичай на рівні перших заступників. Наразі питання перепоховання в Івано-Франківську було передано на розгляд цієї комісії.
В Україні, з початком повномасштабного вторгнення, активізувався процес перенесення пам'ятників та поховань. Ярослав Коретчук, директор Музею визвольної боротьби, зазначає, що ці дії відбуваються в центральних частинах міст та сіл, де ці символи історії переводять на території кладовищ. Останніми подіями, які тривають досі, є роботи у Львові, де з Марсового поля переміщують останки солдатів, загиблих у Другій світовій війні та в наступні роки, на місцеве кладовище. Цей процес триває в багатьох містах, тож немає нічого дивного в тому, що він відбувається. Я поясню причини цього явища.
По-перше, досить часто на таких пам'ятниках можна побачити велику кількість прізвищ, зазначає він. Проте під час археологічних розкопок часто виявляється, що поховання або зовсім відсутні, або ж кількість знайдених людських решток не співпадає з числом прізвищ, вигравіруваних на плитах.
Читайте: Не тільки для близьких. Чи належним чином у Франківську вшановують пам'ять загиблих героїв?
Після закінчення Другої світової війни, в буремні часи, часто в подібні комплекси поховання потрапляли військові з підрозділів НКВС і Червоної армії, які загинули в боях із бійцями ОУН та УПА. Тому цілком зрозуміло, що такі змішані поховання червоноармійців і нквсівців викликають потребу в їх переміщенні з центральних площ. Звісно, їх слід перенести на кладовище.
Коретчук підкреслює, що згідно з офіційними відомостями, у битвах за Івано-Франківськ загинуло 167 бійців Червоної Армії.
На вулиці Київській розташовані дві братські могили, присвячені героям, які звільнили Івано-Франківськ від нацистських загарбників. Більшість загиблих у боях за місто знайдуть свій спокій саме там. Проте виникає питання, хто ж похований на вулиці Лепкого? - зауважує Коретчук. - Наприклад, курсант Кудинов Василь Сергійович, 1922 року народження, що проходив навчання на курсах політичного складу політуправління четвертого Українського фронту, загинув у боях із УПА 20 серпня 1944 року і був похований на вулиці Лепкого. Також варто згадати про військовий аеродром, де сталося чимало аварій. Проте ці особи не мають жодного відношення до визволення міста від нацистів.
Саме тому Ярослав Коретчук вважає, що перенесення могил із центру було необхідним кроком, який слід було здійснити ще раніше.
Ми не порушуємо питання забуття людей, які насправді загинули під час вигнання нацистських військ та їхніх спільників з України, - зазначає Коретчук. - Тому, якщо комісія ухвалить позитивне рішення, останки будуть перенесені до інших братських поховань на офіційному міському кладовищі. Їх поховають з військовими почестями та відповідно до християнських традицій.
Він також зазначає, що проаналізував відгуки місцевих жителів під публікацією мера і виявив, що значна частина коментаторів висловлює занепокоєння щодо можливого будівництва на цій території.
